• Головна
• Шоу-біз

Фото: Фото: Катерина Євген'єва

1 червня 2025 року померла перша виконавиця ролі Кармен в Україні легендарна балерина Валентина Калиновська. Їй було 86 років. У 2019 році вона дала інтерв'ю Коротко про, де пригадувала знайомство з найвідомішими людьми світу та скаржилась на те, що про неї всі забули. Публікуємо цю архівну розмову.

***

28 березня на сцені Національної опери глядачі побачать два легендарні одноактні балети - "Кармен-Сюїту" та "Шахерезаду", де головні партії станцюють Наталія Мацак, Сергій Кривоконь, Ян Ваня та спеціальний гість зі США Айдос Закан - соліст Бостонського балету та балету "Аалто". Постановку присвячено першій виконавиці ролі Кармен в Україні балерині Валентині Калиновській. 45 років тому вона отримала дозвіл станцювати цю партію від самої Майї Плісецької.

З Валентиною Федорівною ми зустрілися в одному з київських ресторанів, поряд з її будинком на Прорізній вулиці. 80-річна легенда українського балету живе разом із сином та онуком. На інтерв'ю Калиновська прийшла, як і належить артистці, – з макіяжем, у гарному костюмі та масивних прикрасах. Ми поговорили з Валентиною Федорівною про її гастролі до Америки, про знайомство з Фіделем Кастро, дітей, чоловіків та шанувальників.

"МЕНЕ ТРИ РАЗИ ХОТІЛИ ВИКЛЮЧИТИ З УЧИЛИЩА"

– Ви пам'ятаєте момент, коли вирішили стати балериною?

- Ніхто з моєї родини не належав до мистецтва. Але я ходила до Театру музичної комедії, де були танцювальні спектаклі. Повертаючись додому, брала у мами спідницю, туфлі на шпильці й танцювала. Не знаю чому і як, але мені дуже захотілося стати балериною. Спочатку мама мене відвела до Палацу піонерів на гімнастику. Я була гнучка від природи, шпагат та місток давалися легко. Якось до нашого гуртка прийшов педагог з танців. Він щось роздивився в мені і сказав мамі, що я мушу танцювати. Батько був проти. Але коли мене одразу прийняли до другого класу хореографічного училища, батько сказав: "Якщо хочеш танцювати - то треба бути кращою". Ці слова запам'ятала на все життя. Тато ще був живий, коли я стала першою українською балериною, яка отримала звання народної артистки СРСР. Батько був щасливий.

- Коли вступили до училища, дитинство закінчилося?

– Ви знаєте, так. До цього я ж була жахливою хуліганкою. Билася з хлопцями старшими за мене, декого била так, що кров із носа йшла. Ми грали в козаків-розбійників, лазили по підвалах та горищах. Сусіди на мене постійно скаржилися. Коли я перелазила через паркани, то часто рвала пальто чи сукню, мама завжди лаялася через це та навіть била. Але нічого не допомагало. Тому коли я запросила сусідів на свою першу виставу, вони були примголомшені й вражені, що з мене вийшла нормальна людина. Ось я зараз думаю: ну як я могла когось вдарити? Не уявляю. А тоді... Не знаю, що це було зі мною. Повоєнне дитинство, мабуть.

- В училищі ваш талант одразу помітили?

- Я прийшла на рік пізніше, ніж решта, треба було наздоганяти. Я потрапила до класу Зої Володимирівни Сєркової та отримала у неї четвірку. А наступного року два класи об'єднали, і моїм викладачем призначили Антоніну Василівну Яригіну. Вона стала примою-балериною у 16 ​​років. Якось під час занять її покликали до телефону, і ми заглянули в зошит з оцінками. Я побачила, що навпроти мого прізвища стояла трійка. Зі мною була дика істерика. Яригіна одразу все зрозуміла. Я поскаржилася, що раніше у мене четвірка була, на що Антоніна Василівна відповіла: "Я не бачу, щоб у тебе були зміни на краще". У другій чверті я вже мала четвірку, а в третій - п'ятірку. Але при цьому мене тричі хотіли виключити з училища.

– За що ж?

– Можна сказати, що за поведінку. Коли я провчилася два роки, ми танцювали "Сплячу красуню". Після своєї партії я мала спуститися в партер і спостерігати за виставою звідти. А я помилково пішла в ложу. Замість того щоб вийти через двері, я перестрибнула через бар'єр, щоб одразу потрапити до партера. Це все побачила вихователь нашого училища. Мене зняли з танців та викликали батьків, але виключати не стали.

Другий випадок стався, коли я захопилася стрибками у воду. Навпроти училища був басейн, і я ходила туди тренуватися. Мене навіть хотіли відправити на змагання до Ленінграда. Але викладачі у хореографічному училищі стали лаяти, мовляв, стрибки у воду шкодять заняттям балетом. Але вони не розуміли, що це не лише не шкодить, а навпаки - допомагає. Завдяки стрибкам у воду я не боялася робити складні підтримки, я йшла на них спокійно. Спорт мені допоміг стати безстрашною та виховав силу волі.

Третій випадок стався 1954 року, коли відзначали 300-річчя возз'єднання України з Росією. У Москві на площі організовували парад, в якому брали участь усі 15 республік. Ми з подругами побачили оголошення, що для участі у параді запрошують дівчат, котрі вміють робити шпагати, містки, стійки. І нас забрали. Керівник училища Березова була проти, але оскільки вона була людина партійна, то не могла не відпустити. З того часу вона називала мене балериною-спортсменкою. Ось так я три рази мало не втратила професію. Сина мого теж, до речі, хотіли виключити.

- Теж за погану поведінку?

- Ні, він не хотів займатися. Якщо хочеш стати танцюристом балету, потрібно стояти біля станка і працювати так, щоб піт градом лився. За три роки до випуску йому пригрозили виключенням, і лише тоді він взявся за розум. Педагог Денисенко Володимир Іванович забрав Максима під своє крило. Вже у першій чверті він показав результати, а на випуску танцював Дон Кіхота. У 38 років він став народним артистом. Він ще й чудовий актор.

- Обидва ваші сини пішли в балет. Це ви наполягли?

- Старший Альошка ходив до звичайної школи, а в 9-му класі раптом заявив, що хоче танцювати. В мене був жах. Керівником Київського хореографічного училища тоді була Галина Миколаївна Кириллова. Я привела Альошу до неї. Виявилося, що в нього гарний широкий стрибок. Син чотири роки займався і прийшов працювати до нас у театр. Разом зі своєю дружиною він танцює в мімансі (скор. від "мімічний ансамбль" - група артистів, що беруть участь у масових сценах в оперних та балетних постановках. – Авт.). А молодший Максим, уже дивлячись на Альошу, пішов із першого класу на балет. Йому цього року 50 років буде, і він ще танцює, уявляєте? Театр його не відпускає, бо заміни немає.

Калиновська у ролі Кармен.

"ФІДЕЛЬ КАСТРО БРОСАВ МЕНЕ У ВОДУ НА КУБІ"

- Як так вийшло, що ви стали примою-балериною вже у 19 років?

- 1 вересня я прийшла до кордебалету, так у нас заведено. За два чи три тижні мене викликав до себе балетмейстер і сказав, що на листопадові свята я мушу станцювати "Шурале". Це лірична героїня, дівчина-птах. А я вважала себе темпераментною й хотіла дебютувати у "Дон Кіхоті". Менш ніж за два місяці я підготувала виставу "Шурале". Допомагав педагог Дмитро Клявін, який поставив для мене найскладніший вальс із різними трюками. Коли колишній балетмейстер Великого театру Юрій Григорович побачив цей вальс по телевізору, він прийшов до нас в оперу і сказав: "Валю, якби я цей балет побачив під час роботи у Великому, ти б тут не танцювала". До Великого мене ще двічі запрошувала Галина Уланова (балетмейстер Великого театру з 1960-го по 1998 рік. – Авт.), але я відмовилася. Я народилася в Києві, шалено люблю його, тут мама, тато, брат. Я щаслива, що лишилася тут.

- Знаю, що вам ще й в Америці пропонували залишитись, але ви теж відмовилися.

- Так, була така історія. 1959 року ми поїхали на гастролі до США. У готелі був басейн, і я ходила туди займатися. Мене побачив один мільярдер, закохався і благав залишитися в Америці. Казав, що розрекламує мене як балерину-спортсменку. Але я не захотіла.

- Якою вам запам'яталася Америка? Чи було відчуття, що потрапили на іншу планету?

- Це була незабутня подорож, справді інша планета. Нас поселили на 24-му поверсі. Дивишся у вікно – а там хмарочоси. В СРСР жили бідно, а в Америці вже тоді було все. До нас американці та наші емігранти приходили після концертів за лаштунки, приносили гроші й подарунки. Приймали шикарно, так більше ніколи ніде нікого не прийматимуть. Тоді Америка була вражена, вона ще не бачила такого рівня, що ми показували.

– В СРСР тоді був товарний дефіцит. Що привозили до Києва з Америки?

- Перше, що я купила в Америці, це бузкова помада. Вона коштувала 1,5 долара. А в універмазі за три вулиці вона продавалася за 50 центів. Я лише потім дізналася, що на головній вулиці все дорожче. А жовте нейлонове плаття зі спідницею, придбане тоді ж, досі висить у шафі. Для дому я привезла портьєри, штори, різні тканини.

– А скільки ви грошей заробили на гастролях?

– Нам платили по 11 доларів 40 центів на день. А були ми там два місяці. Божевільні гроші на той час. 10 центів коштував кілограм будь-яких фруктів чи пляшка пепсі. За 62 долари я купила шубу, за 11 доларів - пальто. За туфлі на шпильці віддала 4 долари. Вони продавалися у тому магазині, де одягалися кінозірки. Тоді заборонено було ввозити валюту на територію СРСР, тому все зароблене ми мали витратити в Америці.

- Ви з гастролями об'їздили пів світу. Яка країна ще запам'яталася?

- Куба, бо там я познайомилася з Фіделем Кастро. Знову ж таки завдяки тому, що займалася стрибками у воду. Нас заселили в готель вночі, а рано-вранці, коли ми подивилися у вікно, то очманіли. Бірюзовий океан, білий пісок, жовте сонце, зелені пальми. Наче художник намалював картину. Ми швидко поснідали та побігли на пляж. З нами був посол СРСР на Кубі Олександр Олександров. Він помітив, що у воді Фідель купається, і познайомив нас. Кастро та Олександров кидали мене у воду. Раз, два, три сальто. Це я на все життя запам'ятала. Фідель сказав: "Я хочу, щоб ви менше танцювали і більше дивилися мою країну".

- Вас називали українською суперницею Майї Плісецької. Ви справді конкурували?

- Мені слово "суперниця" щодо балету не подобається. Та й конкуренції між нами не було (Плисецька була на 9 років старша за Калиновську. – Авт.). Розповім вам історію. Коли я вперше почула оперу "Кармен" у 1957 році, то була вражена і мріяла, щоб хтось поставив балет. І ось через багато років я дізнаюся, що кубинський балетмейстер Альберто Алонсо поставив "Кармен-сюїту" спеціально для Майї Плісецької. Я їй щиро заздрила тоді. Художнім керівником нашого театру була Галина Миколаївна Кириллова. Після прем'єри "Раймонди" вона у мене запитала: "Валентино Федорівно, ось що б ви хотіли ще станцювати?" Я відповіла, що Кармен, але це лише мрії - Плісецька не дозволить. Кириллова сказала, що за тиждень я репетируватиму Кармен. І вона дотрималася слова. Виявилось, що Плісецька мене знала і з радістю дозволила мені танцювати. Рівно через тиждень із Москви приїхали два брати Плисецькі – Азарій та Алій. Вони привезли дві версії "Кармен-сюїти" - московську та російську постановки. Я обрала найкращі елементи для свого балету й зробила третій варіант. Алонсо, коли побачив його, сказав, що саме я - найкраща Кармен.

– Цього року балету виповнюється 45 років. 28 березня на сцені Національної опери покажуть "Кармен-сюїту", де головну партію станцює Наталія Мацак. Підете подивитися?

– Цей балет дуже цікавий своїми незвичайними рухами – ногами, руками, стегнами. Це не класичний балет, у ньому інша пластика. Тому, звісно, ​​я піду і подивлюся, як танцює Наталя. І ви сходіть. Я Наталі передала записи своїх вистав, щоб вона могла почерпнути щось для себе. Мені здається, що вона за темпераментом підходить для ролі Кармен.

- Ви перестали танцювати у 43 роки. Чи легко далося рішення піти зі сцени?

– У театрі звільнилося місце на ставку репетитора. Художник Національної опери Роберт Альбертович Клявін сказав мені: "Валю, все одно доведеться йти, вік уже". І я пішла посеред театрального року. Коли афіші з моїм ім'ям не вийшли, шанувальники дуже здивувалися й почали мені дзвонити. А наприкінці року до театру прийшов працювати мій син Альоша. Звісно, ​​хотілося вийти на сцену, десь з рік серце боліло, а згодом звикла.

"ДІТЕЙ ХОТІЛА ПОЗБУТИСЯ"

- Ви народили двох дітей, будучи примою-балериною. Невже не боялися, що зміниться фігура, не зможете повернути форму, а місце на сцені займе інша?

- Я коли дізналася, що вагітна первістком, то почала робити місток, щоб позбутися плоду. Але не вийшло. Мав народитися мій дорогий Альоша. Я дуже швидко повернулася на сцену й отримала нервове та фізичне виснаження. Десь пів місяця не могла проковтнути жодного шматка їжі. До тями мене приводили в санаторії в Кончі-Заспі, робили уколи та усілякі процедури. Вдруге я завагітніла у 1968 році, одразу після отримання звання народної артистки СРСР (Калинівській тоді був 31 рік. – Авт). Я хотіла зробити аборт, але Яригіна мене відмовила. Вона сказала, що серед балерин, які отримали звання народних, немає жодної з дітьми, а я матиму двох. Моя мама покинула роботу, щоб доглядати онуків. Я приходила після репетицій стомлена, а вона підносила мені дитину, щоб я її погодувала.

- У вас, безперечно, було багато шанувальників. Чоловік не ревнував?

- Перший мій чоловік Михайло Мотков (танцював в ансамблі імені Павла Вірського. – Авт.) про шанувальників нічого не знав. Я з космонавтом Германом Тітовим товаришувала 12 років, але коли одружилася вдруге, то одразу з ним розпрощалася. Другого чоловіка я шалено кохала. Толя (Анатолій Іконніков – художник, був головним редактором відділу кіноплакату "Укррекламфільму". – Авт.). ходив на всі мої вистави, а я не знала. Я тоді жила на Пушкінській навпроти Театру російської драми. У мене був балкон, до якого треба було зробити козирок. Я шукала художника чи архітектора, і моя приятелька порадила звернутися до Анатолія. Ми прийшли до нього на роботу, і я одразу зрозуміла, що за цього чоловіка вийду заміж. А перший чоловік тоді страшенно пив. Його мали зробити репетитором в ансамблі Вірського, але на це місце взяли іншу людину. І він запив. Я благала багато років, але ніщо не діяло. А тут побачила Толю і... закохалася.

- А перший чоловік дав розлучення?

- Нас лише з другого разу розлучили. Він не міг зі мною розлучитися, навіть душив - мама врятувала… З Толею спочатку жили окремо, доки я не отримала квартиру. Спочатку мені дали на Чкалова (наразі Олеся Гончара. - Авт.), потім - на Пушкінській і ще одну - на Прорізній.

- А наразі держава вас підтримує?

– Держава навіть не знає, хто я. Їм все одно - народна, не народна. Наша влада про мистецтво не думає. На життя грошей мені вистачає. Пенсія 14 тисяч та 9 тисяч зарплата на пів ставки у театрі (у Національній опері Калиновська з 1981 року працює балетмейстером-репетитором. – Авт.). З них 6 тисяч гривень йде на комунальні послуги. Мені достатньо, ще й допомагаю рідним. Але ні на свята, ні на ювілеї ніхто про мене не згадує.

- Чим ви нині займаєтесь?

– У мене зараз багато вільного часу. Люблю приймати гостей і сама для них готую. Маю багато кулінарних книг. Читаю, дивлюсь телевізор, вишиваю. Нудно, звісно. Адже я звикла, що поряд завжди були шанувальники. А наразі нікого немає. Мій коханий чоловік Толя помер 11 років тому. Тепер доводиться жити спогадами.

- А що дивитесь по телевізору? Може, ви й за молодими артистами стежите?

– Мені подобається Олег Вінник. Він не дуже симпатичний, але коли співає, то забуваєш про все. Це справжній співак, перед ним решта блякне.