Ніні Ургант життя продовжувала турбота сина та онука
Скажеш « Ніна Ургант » – і в пам'яті миттєво випливе фінал «Білоруського вокзалу», великого фільму, в якому Андрію Смирнову вдалося сказати про війну все, навіть її не показуючи. Сцена, де колишня санітарка Раю під гітару співає пісню Окуджави про «десятий наш десантний батальйон». Саме цей епізод у всіх навіки пов'язаний з Ніною Миколаївною.
Але не варто вважати її акторкою однієї ролі – хоча б тому, що ролей у її фільмографії були десятки. Одні були епізодичними (дебютна для неї «Приборкувачка тигрів», «Вулиця сповнена несподіванок», «Чарівна сила», «На все життя»), інші - побільше («Вступ», «Сини йдуть у бій», «Я родом з дитинства», «Казка про закоханого маляра»). І, зрозуміло, на її рахунку багато ролей у петербурзькому Олександринському театрі: на підмостках вона була і Гертрудою у «Гамлеті», і Раневській у «Вишневому саду», і Беатричі в «Багато шуму з нічого», грала у спектаклях за творами Достоєвського та Костянтина Симонова, Островського та Едварда Радзінського, Генріка Ібсена та Фердинанда Брукнера.
«При облавах я ховалась»
Ніна Ургант по батькові була естонкою; народилася вона у 1929 році у місті Лузі, що у Ленінградській області, у дитинстві переїхала з усією родиною до Латвії. Потім батько майор НКВС пішов на фронт, а сім'я опинилася в окупації. «Пам'ятаю, коли вулицею Даугавпілса гнали на розстріл людей єврейської національності з нашитими на одязі жовтими зірками. У тому числі дітей. По них повзали воші, вони були замучені. Я бачила їхні очі… При облавах я ховалась, тікала від поліцаїв, щоби не забрали до Німеччини. І досі, коли чую німецьку мову, здригаюся. Нічого не можу з собою вдіяти», - розповідала акторка в одному інтерв'ю. Після війни батько довго розшукував дружину та дітей, майже втратив надію, вирішивши, що їх убили гітлерівці. Зрештою знайшов, але щастя було недовгим: він був тяжко хворий, і до того ж почав зловживати алкоголем, що призвело його до смерті.
А Ніна 1948-го вступила до Ленінградського театрального інституту імені Островського, потім працювала в ярославському Академічному театрі імені Волкова, потім перейшла до ленінградського Театру імені Ленінського комсомолу... А з 1962-го і до кінця життя була вірна Олександринці. Там її дуже любили та поважали – і як акторку, і як людину: Ніна Миколаївна славилася і гостинністю, і готовністю допомагати всім друзям та знайомим.
Сцена з фільму «Білоруський вокзал» і зараз викликає емоції, а у 70-ті жоден фронтовик не міг дивитися її без сліз. Фото: Кадр із фільму
«Настрою ніякого»
Вона дожила до похилого віку, але, на жаль, роки були до неї безжальні. Якщо наприкінці 2000-х вона почувала себе чудово, водила машину, поралася зі своїми обожнюваними котами і говорила «я дуже люблю життя, люблю приймати гостей у себе вдома і просто не помічаю віку», наступне десятиліття принесло серйозні проблеми зі здоров'ям. Коли ЗМІ зателефонували їй 2014-го, щоб привітати з 85-річчям, почули: «Настрій жодного. Погано себе почуваю. День народження сумний. Відзначати не буду. Страшна дата. Не можу впоратися із болем, хребет болить».
І ще вона страждала від хвороби Паркінсона : в іншому інтерв'ю скаржилася, що почала втомлюватися, погано розуміти, забувати імена та дати. Звісно, їй допомагали син та онук – актор Андрій Ургант та телеведучий Іван Ургант: оплачували лікування, возили на обстеження за кордон. Іван, за її словами, дзвонив їй щодня, а коли бував у Петербурзі – наприклад, зі зйомками петербурзьких випусків «Вечірнього Урганту», щодня заходив у гості. Безперечно, ця турбота продовжила її життя.
«І нічого на світі не боюся»
Звичайно, всі чекали, що напише про кохану бабусю її онук Іван. Телеведучий знайшов зворушливі слова - ось його пост у соцмережах:
А що писати? Особливо нічого. 92 роки. Самі все розумієте… Чому тільки вона мене вибрала? Чи не чоловіків своїх, не подруг нечисленних, а саме мене. Їй майже 50, я тільки-но народився... А вона обрала і почала любити. Вистави, театр, зйомки, концерти, халтури. "Ванята, приїжджай", - і я на двійці автобусі з Невського і до неї. Спочатку годує, потім п'ємо чай, розмовляємо. Я і вона. І коти. А потім у мене світло, у неї світло. Має детектив, у мене Вальтер Скотт. А потім лампу вимикаю і дивлюся в темряві на її двері прочинені і нічого на світі не боюся. І засинаю. Так міцно і глибоко, як ніколи більше в житті не спатиму... А вранці ми ще на дачу поїдемо. І я обов'язково на передньому сидінні. Наче я вже дорослий... »
Іван Ургант. Фото: Архів «КП»/Михайло Фролов
