• Головна
• Шоу-біз

Фото: Instagram.com/vova_gladki/

25 квітня у прокат виходить комедія «Крашанка» про дотепну родину Забіяк, яка збирається за родинним столом після довгих років розлуки. Хтось хоче сімейного затишку, хтось намагається розібратися у собі, а голова сімейства Іван Андрійович збирається відправити ракету на Москву.

Одну з головних ролей у стрічці зіграв Володимир Гладкий. В інтерв’ю Коротко про актор розповів про «Крашанку», дитинство у 1990-ті, який серіал у житті вважає переломним і про який шкодує, про тренування, про те, що робить його щасливим сьогодні, та особисте життя.

Городи – це якась неволя для дітей

- Володимире, на початку нашої розмови ви сказали, що зараз на дачі. Може, картоплю саджаєте? Хоча кілька років тому ви мені розповідали, що та картопля й так усе дитинство зіпсувала.

- Бачте, як ви добре пам’ятаєте, тому повторюватися не буду. Картопля – ні в якому разі! Вона й справді зіпсувала моє дитинство. Я підрізаю дерева, стрижу газон. І готуюся до туру з «Крашанкою» - поїдемо презентувати стрічку у Львів, Хмельницький та Івано-Франківськ. Мені цікаво почути відгуки про нашу роботу.

- От ми заговорили про картоплю, а в 1990-ті, принаймні у нас, були величезні городи, бо щоб прожити, треба було вирощувати, що їсти. Нещодавно у прокат вийшов фільм «Я і Фелікс», і ця стрічка - про формування особистості в ці роки. Якими були ваші 90-ті?

- Думаю, як і у всіх, вони були бідні. Картопля теж була. У бабусь були городи, і ти «валиш» картоплю, а не гуляєш, як твої однолітки. Мої батьки - з Білої Церкви, і в них теж був город. Тому для мене городи – це якась неволя для дітей. Дійсно, часи були бідними, і в селі мусили вирощувати свої продукти.

Пам’ятаю ті «ікаруси», в яких ти стоячи їдеш дві чи дві з половиною години з купою сумок. Це було важке дитинство. Але були й позитивні моменти, бо це дитинство, молодість, ти кайфуєш від того, що відбувається навкруги. Моє дитинство було досить таки насичене. Ми ходили і на технічне моделювання, і на танці, і на футбол. І бійки були, щоб відстояти свою честь. На жаль, хтось із моїх однокласників став наркоманом, хтось сидить у тюрмі… Доля – така штука, яка нікого не щадить.

А якщо говорити про «Я і Фелікс», це кіно мені дуже сподобалося саме своєю атмосферою. Навіть згадав якісь штуки, про які вже забув. Ми не жили багато, але жили дружно. Мої батьки часто ходили до друзів в гості, вони – до нас. Пам’ятаю, як мама подарувала подрузі сервіз, а через кілька років вона подарувала мамі його назад. Ті сервізи всі дарували одне одному по черзі (сміється).

- Бо всім було шкода ними користуватися, вони стояли у сервантах для краси.

- Так, це були цікаві роки. Але якби мене запитали, чи хотів би я повернутися в дитинство, юність, то ні. Єдине, хотів би побачити бабусь, дідусів, деяких друзів, яких уже немає в живих. А заради того, щоб повернутися назад і знову пройти той самий шлях, який я вже пройшов, – ні. Мені комфортно тут, де я зараз знаходжуся. Єдиний біль – йде війна.

Я люблю нашу країну, люблю людей… От зараз я на дачі, і тут все квітне, пташечки співають, сусіди у мене прекрасні.

Ще у мене прижилися три собаки. Щомісяця купую їм корм, мій сусід їх підгодовує, я дуже вдячний йому. А одна з них привела цуценят, і я всіх прилаштував. Я до чого про це згадав: бо українці - прекрасна нація. Так, є певні винятки, хтозна, в кого які гени течуть. Але я закрив своє питання по собаках, і совість у мене чиста.

- Це говорить про те, що ви людина відповідальна.

- Я не вірив, що зможу прилаштувати шість собак. Але вийшло, і це прекрасно. Не скажу, що я дуже відповідальна людина. Просто мені їх шкода. Це ж живі створіння, вони не винні, що народилися собаками. І народилися не гарненькими і породистими, а звичайними дворнягами.

- Краса – це ж дуже індивідуальне сприйняття.

- Я, наприклад, ніколи не вважав себе красенем або надто розумним. Ніколи не хапав зірок з неба, а всього добивався своїм трудом: десь наполегливою працею, десь хитрістю. І це набагато цінніше. Це досвід і гартування характеру.

На зйомках фільму «Крашанка». При температурі +5 актору доводилося обливатися холодною водою. Фото: Instagram.com/vova_gladki/

Бісить, коли наші громадяни розмовляють російською мовою

- От ви кажете, що цінніше те, чого досягаєш сам. Сьогодні ви впізнаваний актор. Яка стрічка зробила перелом у вашому житті, коли кар’єра пішла в гору? Адже, напевно, чим вище статус, тим вище й гонорари.

- Гонорар – така штука, яка залежить від кон’юнктури ринку. Я дуже багато зіграв у епізодах і отримував нормальні гроші. А за зйомки в повному метрі гонорар міг бути маленьким, бо стрічка фінансувалася Держкіно. Але ж ти думаєш: ну це ж повний метр, це ж впізнаваність. Хоча, на жаль, ці фільм просто «пролітали» і ніякої впізнаваності не було.

А вистрелив насправді «Дільничний з ДВРЗ». По-перше, він створювався в дуже класній атмосфері. По-друге, це україномовний серіал. Кожен із нас творив свій образ як хотів. Ми сиділи і переписували певні сцени, я максимально добавляв від себе всяких приколів. Режисер іноді навіть говорив: «Ні, Вово, це вже перебір». На що я відповідав: «Я в кінці цю фразу скажу, якщо тобі щось не сподобається, виріжеш». Але врешті-решт все залишали. І це приємно. Значить, у мене є почуття гумору.

Та найголовніше, що глядачу подобалося і подобається, купа повторів на ICTV2 це підтверджує. Саме по цьому серіалу мене і впізнають люди. Дуже багато людей запитують, коли буде новий сезон. І мені б теж дуже хотілося, щоб був четвертий сезон.

Тому, як на мене, саме «Дільничний з ДВРЗ» був переломним і зробив мене впізнаваним. Був ще один серіал, про який я навіть не хочу згадувати, бо це ганебна частина моєї біографії. Каюся, що я, як і інші українські актори, знімався в російськомовних стрічках, це було неправильно. Але тоді була така ситуація. Це була гібридна війна і гібридна окупація. Ніхто не розумів, що відбувається і як треба реагувати.

- Це серіал «Ніщо не трапляється двічі»?

- Так. Він був дуже впізнаваний в Росії. А чим більше був впізнаваний серіал і чим більше впізнавані були ми, тим більше ми були зброєю в руках російських інформаційних каналів. Хоча серіал наче й ні про що.

Як це відбувалося? Показують цей серіал на якомусь російському каналі, він рейтинговий, відповідно, багато людей його дивляться, а після нього ідуть новини, де розповідають, як фашисти вбивають російськомовних в Донецьку і Луганську. То хто я? Я зброя в руках російської пропаганди. І такими були більшість наших акторів.

Після 2014 року я вирішив, що не буду зніматися в серіалах, які якимось чином можуть паплюжити Україну, і 10% відсотків своєї зарплатні віддавати на ЗСУ. Увесь цей час намагався виділяти свої кошти.

- Будемо чесними, ми всі, наприклад, переходили на російську мову у спілкуванні, і наче в цьому не було нічого страшного, бо ми вдома, ми знаємо, хто ми, ми любимо цю країну. Питання в тому, чи зробили ми висновки? Цей серіал і в нас був дуже популярним. Ті росіяни, які там знімалися, зізнавалися в любові до України. Але яке з них потім гниле нутро полізло!

- Так. Я увесь час всім розказую: якщо хтось думає, що помре Путін і закінчиться війна, то ні. Ми воюємо з гнилою імперіалістичною російською нацією. Треба розвіяти ілюзії і зрозуміти, хто наш сусід.

Більше за все мене бісить, коли зараз наші громадяни розмовляють російською мовою, кажуть, що їм важко перейти на українську. Чому людина тут не може вивчити українську мову, просто зайнявши позицію, що вона не хоче мати нічого спільного з РФ? Водночас вона їде, приміром, в Німеччину, і за пів року чи рік вивчає німецьку, бо інакше вона там не потрібна! Значить, можна? Значить, був стимул? Значить, вона розуміє, для чого це?

От кажуть: вивчу я українську, і що – закінчиться війна? Та ні. Ти просто перестанеш бути несвідомим громадянином. Їдуть українці за кордон і починають розмовляти там німецькою і російською. І їхні діти так само. Чим вони відрізняються від росіян і білорусів? Яка в них самоідентифікація?

Можливо, не треба так яро піднімати мовне питання, але мене це хвилює. Мене бісить, що люди досі слухають російську музику, а тим паче російську музику російських виконавців, які підтримують агресію, дивляться російські серіали. Це взагалі нонсенс. До тебе приходить співак, який постійно б’є твоїх дітей, твою дружину, але ти все рівно включаєш його музику, щоб це слухали твої діти і дружина. Я цього не можу зрозуміти.

- У «Крашанці» герой Станіслава Боклана будує ракету, щоб запустити на Москву. Вам самому чим цей сценарій сподобався?

- По-перше, я дуже люблю сценарії, коли як у житті. Я називаю це «контрастний душ»: коли ти через сльози смієшся, через сміх плачеш. Це комедія, але у «Крашанці» піднімаються дуже великі і важливі питання про війну, моральну складову цієї війни, мобілізацію. І водночас це дуже світле кіно. Дякую режисеру Тарасу Дударю, який прислуховувався до всіх пропозицій, бо це надихає творити. Вся команда хороша, кастинг шикарний. Вірю, що це буде дуже класне кіно. Бо не може кіно, створене стількома хорошими і талановитими людьми, не вийти. Тому, друзі, закликаю всіх йти в кінотеатри (а телевізійна прем’єра відбудеться на ICTV2).

Найважливішим своїм проєктом Володимир називає серіал «Дільничний з ДВРЗ», де він зіграв бандита Вадіка. Фото: ICTV2

Якщо мене мобілізують, я піду, ховатися не буду

- Зараз роботи у вас вистачає?

- Зараз дуже мало роботи, порівняно з часами до повномасштабної війни. Якби не театр, то, чесно кажучи, не знаю, як би виживав. У мене багато антреприз, робота в «Дикому театрі». До війни театр – це була для мене історія не про гроші, а про задоволення, робота для душі. А зараз виріс долар, купівельна спроможність стала менше, й гонорари набагато менше. Восени трішки був бум, коли Держкіно розморозило певні кошти, знімалися проєкти про війну. Я, до речі, грав сепаратистів.

- І як вам у цій шкурі?

- Було дуже хвилююче. Хотілося максимально зіграти мразоту, знаючи, що вони творять. Я їх називаю опаришами, на яких гидко дивитися. Не знаю, як у всіх з роботою, але зараз дуже мало проєктів знімається. Немає фінансування, багато акторів на війні, скільки моїх колег вже загинуло…

Намагаюся увесь час допомагати, збирати на «мавіки», укомплектовувати хлопців. Бо ти лягаєш в тепле ліжко, а пацани сидять в окопах. Ти приймаєш гарячий душ, а пацани можуть тиждень не митися. Ти їси теплу їжу, а вони – сухпай. Нам немає чого жалітися. Тому хочеться всіх попросити – донатьте, донатьте, донатьте! Тільки на обов’язково перевірені збори. Від того, буде в тебе новий ремонт чи не буде, нічого не зміниться. А якщо у пацанів не буде необхідного «мавіка», це буде горе для всіх нас.

- На початку повномасштабної війни ви ходили у військкомат, просилися в тероборону, але вас не взяли. Бо без досвіду? Тоді, правда, й черги були.

- Чесно, не знаю. Позаписували мої дані - і все. Поки що мені ніхто не дзвонив. Так, спочатку була велика хвиля патріотизму, якою можна було зносити гори. Але я ні від кого ніде не ховаюся. Якщо мене мобілізують, я піду. Це обов’язок кожного громадянина. Я й тренуюся.

- Що робите? Влад Никитюк, наприклад, говорив, що повчитися стріляти – це досить дорого. Але якісь тренування розвивають витривалість. Лише бронік і каска – це вже неабияке навантаження для організму.

- На початку я навіть бігав у броніку. А потім військові мені кажуть: «Ти що, ми в броніках не бігаємо, в повній амуніції ти максимум зможеш швидко пройти». Тому у броніку роблю певні фізичні вправи. Багато бігаю, дивлюся різні навчальні відео. Але стріляти не вчуся, бо це справді не дешево. Якщо не помиляюся, один патрон коштує близько 3 доларів.

На жаль, гинуть і фізично загартовані. Не знаю, можливо, я себе заспокоюю, що, коли мене мобілізують, буду хоч трішечки фізично до того готовий. Учора, наприклад, 13 кілометрів пробіг.

Ніхто не знає, як воно буде. Тому треба енергію тратити на те, щоб готуватися, а не на те, щоб ховатися чи щось придумувати. Можливо, якби я шукав, міг би знайти способи виїхати з України і жити за кордоном, як це зробили деякі мої колеги. Але навіщо так жити?

Моя колишня дівчина виїхала в США. По суті, відстань і час зруйнували наші стосунки. Та найголовніше – це бачення свого життя. Вона хоче жити в Америці, а я - в Україні.

- Це ви про Джулі?

- Так. Я це сказав до того, що ніколи зі своєї країни не поїду. Буду намагатися допомагати, чим зможу. До речі, раніше ніколи не думав, що моя професія має велику цінність. Коли ми возили гуманітарку на Херсонщину після деокупації, жінки мені говорили: «Ваш «Дільничний з ДВРЗ» допоміг нам пережити окупацію, бо він з гумором, українською мовою». Зараз аж сльози накочуються… І я розумію, що на нас, акторах, лежить ще й морально-психологічна підтримка населення.

От хтось може сказати: комедії не на часі. Та на часі! Все, що дозволяє не зійти з розуму, - все на часі. Прийшли люди в театр, посміялися від душі дві години, і це для них морально-психологічна підтримка. Я ніколи до цього про це не задумувався, поки ці жіночки на Херсонщині мені так не сказали. Все-таки недарма ми робимо свою роботу.

- Це правда, і різне треба, бо комусь треба посміятися, комусь, може, виплакатися.

- Я зараз в театрі взагалі не граю драм. Я їх не сприймаю. Навіть коли йду до когось з колег на драму, теж не можу сприймати. Бо відкриваєш новини - і драма: там загинули, там поранені, там зруйновано… Наша нервова система наче струна – натягується, натягується… Тому, можливо, наші серіали, вистави хоча б комусь хоч трішечки попустять цю струну. Мова не про те, що треба забувати про війну. Ні в якому разі. Бо, на жаль, багато українців починають розслаблятися, жити на повну котушку.

- Розумію, про що ви. Одна справа - сходити на спектакль, переключитися, інша – пиячити і горланити на все місто.

- Буває, що ще й російськомовні пісні. А уявіть собі: хлопець повертається з полону, де російською мовою його катували, де його змушували співати російський гімн, і тут він чує російську мову! Це мова, яка вбиває, яка катує, яка ґвалтує.

Люди, які пишуть пости російською, у мене одразу йдуть у бан. Розумію, що не можна розділяти по мовному питанню, бо є купа україномовних людей, які ведуть себе гидко, а є багато російськомовних, які боронять нашу Україну. Але треба нарешті зрозуміти і цінувати своє – українську мову, культуру, історію, країну.

Актор зізнається, що раніше ніколи не думав, що його професія має велику цінність. Фото: Instagram.com/vova_gladki/

Стосунки, в першу чергу, руйнує байдужість

- Ваша історія з Джулі схожа на історію багатьох інших родин, яких розлучила війна. Це було спільне рішення розійтися?

- Вважаю, що стосунки, в першу чергу, руйнує байдужість. Спілкування на відстані має бути особливо щільним. Звичайно, це не замінить фізичної близькості, але тим не менш. Інколи ти навіть починаєш забувати, як людина виглядає.

Ми нормально розійшлися. Просто поставили одне одному запитання: а що далі? Я залишаюся в Україні, вона живе у США, коли повернеться – невідомо. Якщо вона отримає візу, їй треба пів року жити тут, пів року – там. Я не хочу жити в США і приїжджати в Україну. Не можна жити на дві країни.

Війна вносить певні корективи в психологічний стан людей, змінює бачення на ту чи іншу ситуацію. Але відстань і час грають свою роль. Хоча я думав, що запас міцності у наших стосунках був, адже ми п’ять років були разом. Як сталося, так і має бути. Нині спілкуюся з іншою дівчиною, думаю, все буде добре.

- Це класно, бо кохання робить нас щасливими. А коли людина щаслива, вона менше несе негативу у цей світ. До речі, що вас сьогодні робить щасливим?

- Хороші новини з фронту. Або, як би зараз це не звучало, погані новини з Росії. Оце мене робить щасливим. Коли в них стався потоп, я згадав, як вони сміялися: «а давайте ще декілька ГЕС підірвемо», «ой, дивіться, хохляцький дім поплив»… А тепер їм, виявляється, не до сміху. Не знаю, чи є на світі бог, але це дуже цікаво і закономірно.

У мене є родичі на Росії. Моя троюрідна тітка тут застала початок війни, посиділа по підвалах, тому вони все розуміють. Але дуже хочеться, щоб кожен, хто радів розбомбленому будинку чи кричав, що хохлів треба мочити, відчув це на собі. Тільки тоді вони зрозуміють.

- Інколи навіть в голові не вкладається, скільки там ненависті до українців.

- Це все показує їхнє справжнє нутро. Взяти Батирєва, який 5 років звідси не вилазив. Україна зробила його відомим. Він Скрябіна співав у караоке українською мовою.

- Ми говоримо про Батирєва (російський актор Антон Батирєв, який до повномасштабної війни багато знімався в Україні. - Ред.), який одразу ж начепив георгіївську стрічку. І я згадую фото, де його у Росії обіймає Оксана Байрак, коли на Україну летять ракети. Цікаво, що всі актори, які у неї знімалися, були в захваті від неї, пишалися дружбою. І ми з нею спілкувалися. Як так вийшло, що всі ми не помітили у ній прихильницю «руського міра»?

- Мені як акторові з нею реально було комфортно працювати. Але чи ми не розгледіли, чи ми просто не хотіли бачити – от у чому питання.

Вона завжди щось критичне говорила лише в український бік. Я не фанат Винника, але його вона називала пародією на Стаса Михайлова. Вона завжди казала, що Росія її зробила такою, якою вона є, що саме там вона відкрилася як Оксана Байрак.

Я з нею гарно товаришував. Більше того, вона мені позичала гроші на машину. Ми були в досить близьких відносинах. Але як би не було, є позиція.

В перші дні хтось прислав мені повідомлення, де Байрак починає звинувачувати у війні Україну. Пишу їй, що це за фігня. Потім зідзвонюємося, і вона починає: «Володя, что это за хейт на моем имени, что за херня, что ты мне присылаешь…». Якщо ти до людини більш-менш нормально ставишся, то хочеш почути пояснення: ні, це помилка, це хтось щось вигадав. А вона натомість каже: «Байрактары, я Байрак, это моим именем названо, мне стыдно…» Ставлю їй наступне запитання: «Хто зараз бомбардує Харків?» Вона знову починає те ж саме… Я її просто заблокував, і з того моменту ми не спілкуємося. Моє спілкування з нею – це теж досвід, правда, ганебний.

З 2014 року у нас йде війна, напала Росія. Чому ми відразу не обрубали сюди шляхи росіянам? Чому цього не було на державному рівні? Чому я як актор не зайняв таку позицію, як зайняла Римма Зюбіна (акторка з 2014 року відмовилася від зйомок з росіянами та зйомок у російськомовних стрічках. - Ред.). 

Дякуючи квотам, у нас почали зніматися хороші україномовні серіали. І так приємно, коли в кадрі ти даєш гривні, а не якісь фантики, коли незрозуміло, що це за країна, і все російською мовою, щоб в якомога більше країн продати. Соромно за той період, але так все працювало.

Зараз треба фігачити, допомагати і, звичайно, вірити

- Вас як змінили ці понад два роки повномасштабної війни?

- Я почав розуміти, що не знаю, що буде завтра. Можливо, не буде театрів, не буде світла, тепла… Треба до всього бути готовим. Ти живеш у нерозумінні, що далі. Не дай бог такого нікому, я всім бажаю здоров’я, миру, але ти можеш йти вулицею, прилетить російська ракета - і тебе не буде. Дивно, що цього не можуть зрозуміти «ждуни», які чекають росіян: російська ракета не обирає, кого вбити.

Ти починаєш розуміти цінність життя тут і зараз, не озираючись назад і не думаючи про майбутнє. Зараз треба фігачити і допомагати. І, звичайно, вірити. Бо без віри нічого не буде. Без віри ми просто загинемо, не починавши бій.

Навіть до матеріального ти відносишся інакше. Хоча дивився статистику - покупка нових автомобілів у країні зашкалює. Найцікавіше, коли це роблять чиновники, які можуть цими грошима допомагати армії.

Раніше думав: підзбираю грошей, куплю краще автомобіль. Зараз - ні. Зараз хочу на дачі переробити камін. Не для того, щоб понти ганяти, а для того, що раптом не буде світла і газу, я міг приїхати на дачу і тут було тепло. У перші дні війни у мене на дачі жили двадцять чоловік, вісім котів, дві собаки. Взагалі дім був як перевалочний пункт, бо поруч Одеська траса. І було класно, коли ми гуртувалися.

- Пам’ятаю, що у вас були коти. Це всі ваші?

- Моїх було лише два, інші - мами Джулі. У мене зараз мандрівний графік життя з виставами, тому коти переїхали. Це були не мої особисті коти, вони були наші з Джулі. Тому ми разом вирішили, що вони житимуть у її батьків. Ми з ними спілкуємося, я інколи їм чимось допомагаю.

Звісно, якби ми розійшлися і котів не було де діти, вони б жили у мене, я й не проти. Але там їм набагато краще і комфортніше. Зараз, як я вже казав, у мене на дачі собаки. Завжди якісь живі створіння мене оточують.

Це приємно, що ви пам’ятаєте, що я говорив кілька років тому. Бо я вже багато чого й не пам’ятаю. Життя - цікава штука.

- Просто запам’ятовую щирих людей. Бо є серед ваших колег люди, які зіграли декілька головних ролей - і вже корона на голові. Щирість - це теж рідкість.

- Дякую вам. Але я справді не вважаю себе супер-пупер зіркою, що щось таке у мені змінилося, що я мав би себе по-іншому вести. Мені здається, в людях більше спрацьовує не зірковість, а, напевно, самозакоханість, яка сиділа глибоко, а потім вилазить на поверхню. Дайте людині гроші, владу, славу - і які тільки штуки потім з неї не вилазять! Можливо, у мене не наступила така слава, щоб я став гівно-людиною.

Для мене найкраще спілкування – на дачі з сусідами, з бабусями в магазині, на базарі. Просто з перехожими ти можеш гарно поспілкуватися. І якось так добре стає на душі.

Мені приємно, коли мене десь пізнають. По-перше, тебе вгледіли у натовпі, по-друге, мені в радість зробити приємне і записати якесь відео, зробити фото, якщо просять. Це ж класно, якщо моє фото чи відеопривітання зроблять людину щасливішою. Не тому, що я насолоджуюся славою, а тому, що моя присутність, дії в даний момент дарують людині позитивні емоції.

От ми починали розмову з дачі... У мене є шматочок городика, де росте полуничка, ще посаджу помідори. На дачі я фізично працюю, але морально відпочиваю. Таке життя мені подобається.

- Якщо не картопля, то помідори все-таки будуть?

- Будуть! В тому році теж саджав, правда, за ними не доглядав, вони в мене росли, як хотіли. Але увесь час, коли приїжджав на дачу, у мене були помідори з олійкою і цибулькою. Отакий салат щоранку!