• Головна
• Шоу-біз

Фото: Новий канал

За цей рік відбулося багато цікавих змін у Сеньківці і героїв «Будиночка на щастя», шостий сезон якого стартував на Новому каналі. Та одне у цій історії точно залишається незмінним – неперевершені фразочки Любані, які після перегляду осідають і в нашій розмовній мові. Що цікаво, всі ці «перлини» Віталіна Біблів бере з життя. Каже, що вже є нотатки і для сьомого сезону.

В інтерв’ю Коротко про Віталіна Біблів розповіла, чому робота з Назаром Задніпровським – це найкраще з того, що могло з нею трапитися на знімальному майданчику, та чому не боїться бути смішною, про героїнь, яких хотіла б зіграти, яка вона наодинці з собою, що їй сьогодні найбільше болить та як змінився її світогляд після повномасштабної війни.

Обожнюю фразу, яку почула від Лесі Жураківської: «Вспокойся, бо я тебе вспокою»

- Віталіно, ми нещодавно говорили з Назаром Задніпровським, запитували про вашу кінопару. Любить він вас! А ви?

- Це взаємно! Я на кожному інтерв'ю кажу: щастя мати такого партнера, як Назар Задніпровський. Бажаю кожній акторці України відчути на собі, що таке партнерство Назара Задніпровського. Це найкраще, що могло зі мною трапитися, і хай мене пробачать інші чоловіки-партнери.

Назар чуйний, легко імпровізує, підхоплює, завжди на твоєму боці. Він прекрасний! Можу про нього говорити нескінченно.

- Ви з ним схожі у вмінні круто імпровізувати, у вас все наче саме виливається назовні.

- Так, у мене це виливається назовні. Але Назар – той партнер, який вміє підхоплювати те, що виливається в мене назовні.

- Напередодні прем’єри Новий канал цікавився у фанів серіалу, яка фраза Любані очолює їхній топ. Ваша яка улюблена? Розумію, що їх назбиралося мільйон, але, може, якимись самі користуєтеся у житті? Наприклад, чупірадло – це ж на всі випадки життя!

- Насправді, всі ці фрази, які ви чуєте, – це фрази, якими говорять наші люди. От чупірадло – це слово мого кума, він з Житомира, в них його вживають. А я просто добавила – чупірадло ти сеньківське. І вже воно пішло в народ.

Обожнюю фразу, яку колись почула від Лесі Жураківської: «Вспокойся, бо я тебе вспокою». І також вирішила її використати. Запитала в Олесі, вона була не проти.

Фраза «шо його казать, коли воно канєшно» – це вже класика. Це слова водія, який віз мене на майданчик у перший знімальний день. Коли ми їхали, нас підрізала якась машина, і він видає: «Нє, ну шо його казать, коли воно канєшно».

Чую, записую, видаю.

- Виходить, що безліч коронних фразочок – це все ваші спостереження?

- Так, це мої спостереження. Сьогодні йшла з академії, де викладаю, назустріч мені – молода пара, і дівчина каже: «Юро, подивися, а що це впало?» Він питає: «Що»? А вона йому відповідає: «Твоя совість!» І побігла далі. Думаю: це ж прекрасна фраза для Любані! Записала її для наступного сезону.

Я все записую. У мене на кожен сезон є окремі нотатки. І на сьомий теж є нові. Бо класика має залишатися класикою, але люди хочуть щось трошки й нове. Тому я даю їм це. В цьому сезоні, наприклад, буде «ондатра скаліозна».

 - Одна з ваших підписниць лишила вам в інстаграмі такий коментар: «я фанатка «Будиночка на щастя» – це антидепресант без рецепта!» Що є вашим антидепресантом сьогодні?

- Найперше, хочу подякувати всім нашим фанам, які дивляться, дають фідбеки після кожної серії, присилають подарунки. Це дуже надихає.

Для мене це зворотний процес – ми даємо людям позитив, а глядачі нам його повертають. Коли мені сумно, я й сама передивляюся «Будиночок на щастя», чесно вам скажу. Люблю його. Не сприймаю Любаню, як себе, як Віталіну Біблів. Сприймаю нашу з Назаром пару, як на пару мільйонів, так нас називає режисер Сергій Атрощенко.

Що ще є моїми антидепресантами? Потискати улюбленого собаку, маму, тата. Цінними стали прості речі, земні.

Гуляла сьогодні з собакою, побачила білочку – і залипла. Просто кайф і щастя зловила від того, що можу бачити білку в Києві. Та й взагалі – що можу бачити.

- Білочка – це взагалі ваша візитівка (у театрі «Золоті ворота» акторка грає у дуже щемливій виставі «Білка, яка прожила 100 років»).

- Так вийшло (сміється). У вас є своя білочка, а в мене – своя.

З Назаром Задніпровським під час зйомок «Будиночка на щастя». Фото: Новий канал

Поки що голосно говорю, а потім буду волати: дайте пограти ще трішки жінок у соку

- Ви якось казали, що з війною відкрили в собі здатність не боятися. Невже вам ніколи не буває страшно? Чи це про здатність не боятися приймати певні рішення і робити якісь вчинки?

- Ви правильно сказали – це здатність приймати рішення, робити вчинки, те, що відкладала на потім, на завтра. Або через те, що мені страшно, або «що скажуть люди», або як буду виглядати...

Я перестала відкладати життя на завтра. Тому, напевно, з'явилася оця здатність не боятися. Єдине, чого боюся, – когось образити, як кажуть, незлим тихим словом, ненароком. Бо і часи важкі, і стан людей змінився. Ти й не хочеш людину образити, а вона це чує по-своєму.

- Вам цього року буде 45. Так повелося, що в жінок якось не заведено питати про вік. Але, як на мене, це такі красиві роки, бо вже і якийсь життєвий досвід є, мудрість. Як ви себе почуваєте?

- Я ні з дитинства, ні з юності ніколи не соромилася, не приховувала, скільки мені років. І вважаю, це прекрасно, не кожна нині людина доживає до таких років.

Їхала колись з незнайомою бабунею в ліфті, вона всміхається, і я кажу: «Боже, ви така розумничка на свій вік». А вона відповідає: «Звісно, я сьогодні прокинулась, і вже рада, що дожила до цього моменту». І так мені це запам'яталося!

Кожен вік прекрасний. Сьогодні зі студентами говорила, бо в них такі пубертати, їм по 17-18 років, оці думки – що робити, куди йти, яке майбутнє, закоханості… І я кажу: «Це прекрасно, покайфуйте від цього віку, робіть помилки, не фатальні, звісно, але не бійтеся їх робити».

Вважаю, зараз такий вік, коли можна насолоджуватися всім, що ти маєш, здобув. В принципі, все, що ти собі напридумував до 45-ти чи що диктує тобі суспільство, все є.

Тому зараз тішуся, купаюся в цьому віці. І як ви правильно сказали – і мудрість ніби вже є, і перестаєш боятися, і нарешті обираєш себе в якихось моментах. Це усвідомлення теж приходить з роками.

- А на запрошення в кіно вік грає роль? Дехто з акторів каже, що мало ролей для акторів старшого віку, більше залучають молодь. Наприклад, акторка Вікторія Білан-Ращук теж нещодавно розповідала, що для жінок її віку не так багато ролей, на жаль.

- Коли я закінчувала інститут у 2003 році, теж завжди були ставки на молоді та красиві історії. Напевно, більше приваблює молодість і юність. Думаю, навіть глядачі похилого віку дивляться на ту ж молоду пару і згадують, як було в них.

Те, що мало вікових ролей, не знаю… Я почала грати жіночок від 55-ти ще в 33 роки. Мені чіпляли дреди, сивину, лінзи вставляли… Не розуміла чому, бо було багато актрис віку 55+, які б могли зіграти. Але режисери хотіли бачили мене, мовляв, ніхто так не зможе зіграти. Вони так бачили, я не відмовлялася.

Тут інша історія: коли тобі буде 55, ти вже 35 не зіграєш. Тому я поки що голосно говорю, а скоро буду наголошувати й волати: дайте пограти ще трішки жінок у соку, які можуть бути привабливими, сексуальними, звабницями, зрадницями, хуліганками! Потім це буде складніше.

- У вас поєднуються і грайливість, і серйозність, ви можете бути такою різною!

- Це правда. Я нещодавно це усвідомила і прийняла себе. І сама собі вголос нарешті сказала, що можу грати абсолютно все – від комедії до трагедії, від звабливих жінок… Хоча мені їх не дають грати. Бо мало хто в нас грає комедійні ролі. Клоунес, які не бояться бути смішними, одиниці.

Всі ж хочуть бути вилизаними в кадрі. А я якраз, як то кажуть, не з лякливого десятку й не боюся бути смішною. Бомжиха – то бомжиха, жіночка на вахті – то жіночка на вахті. Мені байдуже, аби була цікава історія та персонаж.

Вважаю, у кожного свій шлях, своя історія і своя кількість ролей.

- 9 років вам не давали грати головні ролі, казали, що у вас не медійне обличчя, не така зовнішність. Зараз, коли вас обожнює глядач і в кіно, і в театрі, що б ви сказали всім тим людям, які не бачили в вас зірку ?

- Тоді я на них дуже ображалася, а зараз сказала б їм дякую. Бо, напевно, саме ті люди, які не бачили в мені таку актрису, зробили з мене таку актрису. Може, це й звучить трошки по-філософськи.

Це був довгий шлях, я зіграла безліч ролей. У мене понад 150 картин. Але ж у цих 150 картинах не головні ролі. Це й другорядні ролі, й епізодичні. Проте вони мене і зробили. Я, як спортсмен, накачала собі прес і ноги, і тепер, як кенгуру, можу легко пересуватися по незрозумілих для когось ландшафтах. Та для мене вони цілком зрозумілі.

- Ви кажете, сказала б «дякую». Не тримаєте в собі зла?

- Мені більш притаманна історія образи, ніж зла. Бо я гіперсправедлива людина, і коли бачиш, що тебе не беруть лише тому, що ти не чиясь родичка чи хто там ще, це прикро. Дякувати Богу, ми від цього відійшли. Тому оця тотальна несправедливість мене трошки ображала. Але з віком це минає.

Якщо ти сердишся і тримаєш у собі якусь образу, то гірше робиш собі, не їм, з'їдаєш себе. Тому ні на кого зла не тримаю. Мені болить іноді, але цей біль без злості та гніву.

Акторка каже, що нарешті сама собі вголос сказала: може грати абсолютно все – від комедії до трагедії. Фото: надано Новим каналом

Наодинці сама з собою я не шебутна. Може, навіть зануда

- Думаю, до вас підходять люди на вулиці, точно підходять після вистав. Цікаво, про що вони вас питають, про що хочуть поговорити?

- 98% людей, з яких 90% – діти, які приходять до мене, кажуть, що вони мене люблять і дякують. Ніхто не питає, що я їла, що люблю, який колір мені подобається. Люди просто дякують.

І оце відчуття, що ти купаєшся в любові людей, справді робить з тебе народну артистку. Коли до тебе не бояться підійти і просто сказати: «Можна ми вас обіймемо?» Це значно цінніше всяких нагород і медальок.

- До речі, а ви маєте звання народної артистки?

- Ні, я не народна, я заслужена.

- А для вас це важливо? Комусь, наприклад, важливо, що держава їх помічає, бачить їхню роботу.

- Мені було б приємно, якби держава це помітила, звісно. Але я завжди кажу, що це більше для мами з татом. Бути батьками заслуженої артистки – це насамперед їхня нагорода, не моя.

Мене завжди запитують: вас представити як заслужена артистка? Та я прошу казати просто – Віталіна Біблів, без усіляких регалій.

Як приклад, завжди кажу про хірургів, які роблять пересадку серця дитині, якій два тижні від народження. Вони справжні, заслужені, народні герої. А ми… Просто нам трошки більше пощастило, бо нас показують по телевізору.

- Я чому ще спитала… Мій чоловік – військовий, і для них якісь відзнаки цінні. Вони нічого не дають матеріального, але це як свідчення, що ти – та людина, яка зробила свій внесок на користь країни.

- Якби можна було всі свої нагороди і премії, які маю, віддавати військовим, я би все віддала. Вони – справжні герої.

Хоча в кожного є своя місія. Наша місія у важкі часи – приносити сміх і радість людям. Мені, до речі, дуже багато військових пишуть з передової, що, коли є можливість, вони дивляться «Будиночок на щастя», і це їх відволікає. Вони дуже дякують, кажуть, ніби вдома побували.

- Актори ж у житті зовсім інші, ніж на екрані чи на сцені. Наприклад, в «Будиночку на щастя» у вас комедійна роль, і хто дивиться цей серіал, сприймає вас такою. В «Сталкерах» чи «Білці, яка прожила 100 років» ви геть інша. Яка Віталіна Біблів вдома? Любите усамітнитися чи бути в компанії?

- Люблю усамітнитися. Хоча в мене був період, коли я дуже любила гучні дні народження. Організовувала тематичні святкування, збирала безліч друзів. Це було ще до 2014-го. Але, знову ж таки, це, напевно, вікове.

З 20-ти до 30-ти – це еге-гей, ліс, намети, кораблі, море, дикі пляжі… Зараз це зовсім по-іншому. Якість життя змінилася. До того ж, я граю емоційно дуже важкі вистави, тому коли приходжу додому, мене не чіпають, вони знають, що мені треба помовчати. Наодинці сама з собою я не шебутна. Може, навіть зануда (сміється).

Віталіна у виставі «Білка, яка прожила 100 років», що йде у театрі «Золоті ворота». Фото: instagram.com/zoloti_vorota_teatr

Ми повинні говорити про Україну в Європі, щоб вони не забували

- Ви граєте вистави у Європі. І всі ті постановки – про війну. Європейці розуміють, що це не просто вистава, що це наше життя? Ясно, що ніхто ніколи до кінця не усвідомить, що таке війна, поки на власні очі не побачить, і що наша війна вже не так їх шокує, як на початку, всі звикають. Але як зараз вони на нас дивляться, наскільки відчувається підтримка?

- Якщо брати 2022 рік, 2023-й, то підтримка була тотальна. Десь з середини 2024-го вже пішло на спад. Для них це просто інформативна історія, вони поспівпереживали, поставили якісь розумні питання на дискусіях...

Але ми повинні говорити про Україну в Європі, щоб вони не забували, що відбувається. Навіть попри те, що багато німців, наприклад, кажуть: «Ми вже втомилися від вашої війни».

- А яка публіка приходить – наші, українці, які за кордоном, чи і європейці? І як з мовою – йдуть субтитри?

- Зазвичай це копродукції. І оскільки йде тема України, то вистави і для українського, і для європейського глядача. Я грала лише українською, йшло субтитрування.

На початку було 50 на 50 – німці й українці. Потім був період, коли німців було більше, українців менше, потім – навпаки.

Зараз більшість українців за кордоном вже заспокоїлися. Як на мене, це дзвіночок, що вони там вже адаптувалися, не такі розгублені, як раніше, все вміють, говорять мовами. Поступово ця інтеграція проходить не на користь України.

- Як європейці сприймають і розуміють наші вистави? Бо ж цікаво дивитися на актора, його емоції, а не читати субтитри?

- Європейські театри трішки по-іншому працюють, ніж наші. Технічно нам до них ще багато років йти. Там все дуже зручно для сприйняття. І ті вистави не дуже емоційні, як, умовно кажучи, «Сталкери».

Наприклад, німці більш технічно працюють, і завдання режисера – просто зробити це комфортним і для українського, і для європейського глядача.

Коли більше історії, яка розповідається через дію, не інформативної, то це завдання режисерів, і вони з ним справляються.

- Ви зізнавалися, що не ходите до психологів, бо свій біль пропрацьовуєте на сцені. Що найбільше вам сьогодні болить з того, що відбувається у суспільному житті? Комусь дуже болить мовне питання, що знову багато звучить російської, комусь болить, коли є неповага до військових…

- Звісно, те, що ви кажете, болить. Бо як може не боліти про мову чи про те, як суспільство ставиться до військових або до дружин загиблих військових.

Мені, напевно, зараз найбільше болить те, що починають їсти одне одного. Що немає запеклої об'єднаності, яка була в перші дні повномасштабної війни, коли не дивилися, хто скільки заробляє, хто скільки задонатив, а всі працювали на одну мету – на перемогу.

А зараз усі якось трішки заспокоїлись. І не тільки українці в Європі, а й тут. І ось це мені дуже болить.

А ще мені дуже болить, що олігархи обкрадають нашу країну. Бабуся в'яже шкарпетки воїнам, а в держави чомусь немає грошей відправити хлопця на війну в повному спорядженні.

Згадайте, які в перші дні війни стояли черги в військкомати? А зараз ховаються. І не тому, що не хочуть захищати. Є багато таких випадків, і серед моїх знайомих, коли людину забирають з вулиці й кидають абсолютно непідготовлену «на нуль».

- Я говорю про це з військовими. Звісно, це неправильно, і так не має бути. Але й люди мають стояти на обліку, пред’являти документи, не тікати, не ображати, мають розуміти – це війна.

- Погоджуюсь. Але якби хтось із дітей тих людей, які при владі, пішли б воювати, думаю, багато хто повиходив би і сказав: «Ну, якщо вони йдуть, то й ми йдемо». А прикриватися хлопчиками з сіл, як м'ясом, це неправильно.

Я не кажу, що так скрізь у всіх підрозділах. Але що треба було зробити, як треба було нагадити в цю систему, щоб чоловіки не хотіли йти захищати Батьківщину?!

Дивлюся, по центру Києва їздить така кількість машин 2024-2025 року випуску… Люди, в країні війна, звідки у вас гроші?

Я свого «москвича» на передову віддаю, а вони, маючи величезні гроші, навіть до збору ніякого не долучаються! Оце людей і тригерить, вони стають злими й починають кусати одне одного. Тому мені болить, що ми кусаємо одне одного.

За словами акторки, її світогляд дуже змінився від початку повномасштабної війни. Фото: надано Новим каналом

Вибачте, але в нас не буде іншого життя, жити треба тут і зараз

- Зараз артисти більш залучені у громадському секторі, хтось не відкидає того, що може піти в політику, щоб працювати на благо країни. Музикант, нині військовослужбовець Коля Сєрга є позаштатним радником міністра закордонних справ. Репер Otoy став експертом незалежної робочої групи при Міністерстві економіки України, яка працюватиме над створенням нової платформи для пошуку роботи. Вам не цікавий цей напрямок? Скажімо, позаштатний радник міністра культури?

- Ні, вважаю, що цим мають займатися люди, які вміють це робити. Я цього не вмію робити. Що я можу порадити міністру культури?

- Ви ж знаєте, принаймні, ситуацію в театрах, у кіновиробництві. Здається, міністри не дуже в курсі, що відбувається на місцях.

- Може, для цього треба вийти зі свого міністерства, піти в театри і подивитися, в якому стані вони перебувають і чим їм допомогти? А радити можна що завгодно. Толку від того.

Це як нинішня ситуація з театральними інститутами, з харасментами, з Білоусом… Це ж крінж! Не можу собі уявити, як таке можливо в Європі. Як людину, яку звинувачують у таких речах, навіть якщо багато хто вважає, що безпідставно, можна повертати в колектив, де 40% проти того, щоб він ними керував! А люди при владі кажуть: «Ну, а що ми можемо зробити?» Справді, а що ви можете зробити!

Тому чи пішла б я кудись радити? Тільки до нової команди. І якщо міняти команду, то в корінь, повністю. Та це ще відбудеться, на жаль, не так швидко, як би нам хотілося.

- Ви маєте студентів, яких навчаєте. Може, це на краще – передавати вірне і правильне молоді.

- Так. Але ти передаєш, наприклад, вірне і правильне, а в сусідній аудиторії абсолютно інше говорять, або не говорять, або просто балакають ні про що, аби відсидіти години, які їм призначені.

Хоча передусім треба починати з себе, нести відповідальність за свої вчинки.

- У Театрі «Золоті ворота» одна з вистав, у якій ви граєте, називається «Бери од жизні всьо». Ви «берете од жизні всьо»?

- Я намагаюся, принаймні. Не буду себе ідеалізувати, бо всі ми люди, ми теж інколи плачемо, в нас поганий настрій, в нас щось болить. Та, як я вже сказала, мій світогляд дуже змінився від початку вторгнення, з моїм життям в бомбосховищі, і зараз якість життя в мене інша. Тому намагаюся «брати од жизні всьо».

Але, наприклад, якщо розумію, що я не в ресурсі, то оберу себе. В усіх інтерв'ю зараз кажу: вибачте, в нас не буде іншого життя, і жити треба тут і зараз, нам з вами випало жити в історичні часи.

А взагалі «Бери од жизні всьо» – прекрасна матюклива комедія по Татусі Бо та Руслану Горовому, без купюр, без цензур. Приходьте!

- Ви правильно кажете, що треба жити, бо іншого життя в нас не буде. Я ніколи не зрозумію вечірок на мільйони, але зустрітися з друзями, посидіти в кафе, щось з’їсти – це має бути, інакше збожеволіємо.

- Абсолютно з вами погоджуюся. Хоча я, наприклад, кафе не буду обирати. Я оберу зустрітися з друзями або вдома, або в когось у невеличкому будиночку. Це моє світобачення. Бо, наприклад, дивлюся, як хтось призовного віку п'є на літньому майданчику «апероль шприц», а повз проходить військовий з величезним рюкзаком – і це для мене трошки дисонанс. Можна ж це робити, щоб воно нікого не тригерило.

Хоча чудово розумію, що потрібно, щоб кафе працювало, адже це робочі місця й так далі. Просто кажу за себе.

- А про що ви нині мрієте?

- Усі ми мріємо, кожен українець, звісно, про перемогу.

А мені хотілося б чогось мирського – поїхати на море, просто полежати 3-4 дні. Не знаю, це мрія чи бажання. Але поки що для мене ця мрія нездійсненна, бо дуже багато роботи, і треба її робити, і я хочу її робити. Тому будемо відпочивати, коли настане час для цього.

- Ви щаслива людина?

- Повторюсь – я багато що переосмислила від початку повномасштабного вторгнення. Тому хай мене, може, пробачать люди, які будуть нас читати, але наразі я щаслива людина. Бо прийняла і якість життя, яка зараз у нас, і усвідомлення того, що завтра може не прийти. Тому на цю хвилину, як ми з вами говоримо, я абсолютно щаслива людина: маю коханого поруч, у мене є моя улюблена робота, улюблений театр «Золоті ворота», я знімаюся в найпрекраснішому серіалі «Будиночок на щастя». Скоро в нас буде ще один новий проєкт, і дай Боже, щоб усе склалося.

Віталіна Біблів зізнається: жити треба тут і зараз, іншого життя в нас не буде. Фото: надано Новим каналом