Солістка «Лісапетного батальйону» Наталія Фаліон: Тішуся, що мою хату ніколи не оминають
30 серпня «Лісапетний батальйон» виступить в Палаці спорту на дискотеці «так а шо ти?».
В інтерв’ю Коротко про солістка «Лісапетного батальйону» Наталія Фаліон розповіла, як вони спрацювалися з діджеями «так а шо ти?», з ким би хотіла заспівати в дуеті, про стосунки в колективі, спілкування з публікою, реакцію на коментарі в соцмережах та чи почуває себе щасливою.
Співаємо для свого задоволення, а якщо ще хтось то хоче чути, слава Богу
- Наталю, коли ми з вами домовлялися про інтерв’ю, ви були за кордоном. Знаю, як подорожі вас надихають. Дозволили собі відпочити?
- Я відпочинок влаштовую завжди для внуків, не для себе. Для мене відпочинок не такий. Я не переношу спеку. Ніби від городу відпочила, але приїхала - і не знаєш, за що братися. Там - заросло, там треба щось підв'язати, там - покосити. Мені такий відпочинок потім боком вилазить.
Але обіцяла внукам відпочинок. Бо ті тривоги, обстріли виснажують. Звісно, і сама трішки у воді побула, полежала, це не на кухні. Але все вже забулося буквально за кілька днів, бо життя продовжується. Зараз 10 чоловік в хаті, і всі різні, і в кожного свій смак, той хоче то, той хоче то. От ще четверо друзів щойно приїхали, скоро ще четверо доїдуть - буде 18 чоловік. Але завтра молодь поїде в Бакоту. А я вже залишаюся. Помідори треба позбирати, цибулю почистити, докосити. Сьогодні поміж клумбами покосила трохи я, трохи син. Бо капець. Ніби люди тут не живуть (сміється). Все заростає за дві секунди.
- Бачила, як ви раділи, яка у вас редиска вродила цього року. Город для вас наче віддушина.
- Так. А саме цікаве - я ніколи не любила город, коли ще мама була, бабуся. Бабуся до 92 років була працьовита, як комашка. Мама менше була зайнята, як вона. Бабуся все робила. Мене взагалі не допускали. Я тільки по великому бажанню могла вийти. Коли не стало бабусі, я вже трохи мамі допомагала. А коли не стало мами, в шоці була. Тим паче, мами не стало 1 травня, а це - весна, розсада, городи. Вийшла на город - і плачу, тако сама до себе балакаю і кажу: «Боже, мамо, я не розуміла, скільки ти всього робила, скільки ти означала в моєму житті. Ну що ж, ти вже мені не поможеш, мамо, зроби так, щоб я полюбила той город довбаний, щоб я хоч якусь радість отримувала від того». І що ви думаєте? Я город дуже полюбила.
- Дивуюся, де у вас стільки сил? Концерти, переїзди, а робота на землі – важка праця.
- От мали два концерти підряд: в суботу - в Львівській області, в неділю - у Києві. Приїхали додому вночі, трохи поспали і вже трохи попрацювали. Але ще дуже багато роботи. Дивлюся, помідорів так багато, що з ними робити, не знаю. Ще не придумала. Закрутки в мене ще торішні є.
- 30 серпня ви виступаєте у Палаці спорту. Такою вечіркою з хітами 80-90-00-х діджеї «так а шо ти?» святкуватимуть третій день народження проєкту. Ви виступали у них і 2023-го?
- Так. Ми були задоволені, і вони були задоволені.
- А як ви з ними зійшлися?
- Поняття не маю. Вони самі мене находять. Я їх не шукаю. Їм чогось заходить моя музика. Може, це стьоб, що такі бабки співають (сміється). Але і на наших концертах багато молоді, я вам скажу. Люблять нас.
- Та ви така харизматична жінка, що вас не можна не любити. Далеко не всі вміють так заряджати позитивом людей.
- І я спеціально до того не готуюся і не планую. Воно або є, або його нема. Я так вважаю.
- До речі, в анонсі вашого виступу написано: «Хтось приносить на свято торт, а вони приносять таку енергію, що торт можна й відкласти! Запевняємо: під «Сама файна» давати джазу будуть всі». Приємно таке чути від молоді?
- Як гарно сказали. Звичайно, приємно. Коли тебе люблять, кому ж то не приємно? Всім приємно, коли ти потрібна, коли тебе чекають, коли на твій концерт приходять, просять автограф, хочуть сфотографуватися, дарують якісь подарунки. Просто так це ж не буває. Ніхто ж нікого не заставляє то робити. А тут люди самі хочуть. Це якась їхня потреба. А я йду назустріч. Якщо хочуть – дуже прошу! Роблю все можливе для того, щоби нікого не образити, скажімо так.
- А хотіли б з кимось заспівати в дуеті?
- Я не така співачка, щоби аж так прагнути сольної пісні. У мене в рамках «Лісапетного батальйону» є то жарти, то якась лірика, і воно мені виходить. У мене дуже сів голос, дуже низький тембр, я не з кожним можу заспівати. От з Оксаною Пекун заспівали на моєму концерті її пісню експромтом. Без репетиції, прямо на сцені зробили. І не таке воно вже і чистеньке, бо воно все живеньке, с ходу. Але наче вийшло.
А так зі мною складно, бо, як я вже сказала, в мене дуже низький тембр. І зі мною не так просто. А до інших я не підтягну голос, бо мені високо, і їм до мене низько. Отака я – сама по собі, я самостійна галушка. Як мені вийде пісню заспівати чи не заспівати, то це мій імідж, бо я проста сільська жінка, яка не навчена всяким вокальним тонкощам. Я собі співаю, як Бог на душу поклав. І в мене всі такі жінки. От ми собі такі самобутні, співаємо для свого задоволення. А якщо ще хтось то хоче чути, то слава Богу.
І хотіла би взяти когось розумного, співучого в колектив, але вже немає кого
- З вересня у вас традиційно починається гастрольний сезон?
- Ми і зараз виступаємо на фестивалях. Багато благодійних, де роблять ще й аукціони, збирають на армію гроші. Це хороші правильні речі. Ми й самі збираємо на своїх концертах. Але якщо можна, щоб за рахунок нашого глядача ще хтось щось зробив путнє, а саме головне, саме цінне зараз - це допомога армії, то ми тільки за. І таких фестивалів у нас ще буде.
- На рік ви маєте багато концертів. Часто доводиться оновлювати програму, щоб не повторюватися? Чи люди, навпаки, хочуть слухати те, що вони вже полюбили?
- Так, багато хочуть те, що вони полюбили. Але я сама комплексую, коли їду в одне і то саме місто і везу ту саму програму. Я ніколи не везу повністю одну й ту ж програму. Я раз в рік чи раз у пів року обов'язково обновляю. Це великий, звичайно, геморой, бо в тому місці була раз, а в тому місці - три. Туди треба таку програму, а туди - таку. Але я то все сиджу, виписую, згадую. От така дурна натура, що мені незручно. Потім скажуть люди, що вони більше нічого не знають. А нові пісні на кожен рік у нас є. Зараз готуємо сім нових пісень. Це буде вже до нашого концерту 24 січня у Києві.
- Берете зараз нових людей у колектив? Бо раніше ви мені розповідали, що хтось йде, бо здоров’я вже не дозволяє активно гастролювати. На жаль, у січні цього року пішла з життя ваша Олександра Монастирська.
- Якби й хотіла когось взяти, то вже не маю кого. Це ж село. Ті, що можуть, ті вже в мене є. Слава Богу, що їх в мене багато. Навіть якщо хтось і не зміг, то по-любому навіть шість чи п’ять, коли половина хворих, я все рівно знайду. У мене не тріо і не квартет, у мене колектив, який налічував колись 14 чоловік. Зараз наживо можу зібрати дев'ять. Коли буває вісім, коли - сім, коли – шість. А нових… І хотіла би взяти когось розумного, співучого, але немає кого. У мене ж усі свої, сільські. У мене немає чужих. А своїх у селі вже можна перерахувати на пальцях.
- З вами на сцені ваші діти - Катерина та Сергій, невістка Тетяна. Колись і всі онуки виходили на сцену. Але вони дорослішають. Хочуть далі виступати?
- Внуки співають. На кожному концерті в Києві в нас є номер з дітьми. Недавно дзвонили з М1 і М2, просили дати дозвіл на пісню «Доброго вечора, ми з України», де якраз співають всі внуки.
Але на нещодавньому концерті в Києві їх вже було тільки троє – найменші хлопці. Старший вже не хоче.
- У чому ваш секрет стосунків, щоб не посваритися, ладнати всім разом? З рідними буває не легко працювати.
- Ми всі разом з дитинства. І якщо я навіть часом трохи не права, то завжди вибачуся. А вони не мають звички дутися і ображатися. В нас ніколи не було ніяких конфліктів. За всі ці роки. А я вже 33 роки з людьми працюю.
- Мудра, значить, ви жінка.
- Та я знаю, мудра я чи не мудра… У мене просто люди підібралися такі. Вони давно вибрали мене, ще зі школи. І вони вважають: якщо я так сказала, значить, так має бути.
Люди підходять просто поговорити. Такий місцевий психолог вийшов з мене
- Ви повсякчас шукаєте позитив, щоб не застрягнути в болі, печалі. З чого ви черпаєте той позитив, щоб ще й з іншими ділитися?
- Дуже багато є людей, яких доля вже дуже потріпала. Вважаю, якщо можу комусь помогти вистояти, порадити, буду це робити. Люди ж завжди шукають підтримки, опори. Навіть добре слово часом дуже потрібне. Дуже багато випадків, коли люди мені дякували і казали: «Ви мене вилікували від депресії. От ви втратили сина. І, дивлячись на вас, я відчула, що можу жити, бо вже жити не хотіла». Коли тобі таке кажуть, це стимулює. Ти вже розумієш, що дуже потрібна. І ти знаходиш і слова підтримки, і воно тобі не надоїдає, і ти й сама себе якось підживлюєш цим. І в мене виходить. Я спілкуюся з людьми, я їм допомагаю. Виходжу на базар, і до мене вже підходять люди: «А як ви? А що ви думаєте?» Просто поговорити. Такий місцевий психолог вийшов з мене.
- А хто ваш психолог?
- Я сама собі психолог. Я не даю собі можливості розкиснути. Встала, взяла себе за чуприну, підняла і пішла. І на огород, і кругом.
- Ви завжди до людей йдете з вдячністю, добром. Ніколи не обпікалися? Люди ж різні бувають.
- Я завжди шукаю щось позитивне. Якщо людина написала якийсь коментар, якось тебе обізвала чи ще щось таке, я не ображаюся, боже збав. Вона має право. Кожен має право мати свої погляди і може висловитися. Це навіть і непогано, що людина не просто подумала, а ще й сказала. Мене це не зачіпає. Я розумію, що не може бути все добре. Я також маю якісь свої вади і недоліки. Але я знаю, що позитиву набагато більше.
- Але в інтерв’ю Аліні Доротюк ви сказали, що вам писали коментарі щодо зовнішності, і ви видалили родимки. Невже вас це так зачепило?
- Ні! На мене то не вплинуло. Я просто дуже давно думала це зробити. Ті родимки вже почали рости і стали мені заважати. Тому я просто змушена була їх прибрати. Не тому, що дуже хочу бути красивою, мені це якось по барабану. Навіть коли роблю якусь публікацію, знімаю відео, ніколи не вичищаю обличчя. Як ото виходять люди в ефір, прямо красуні, а я - яка є, така й вийшла.
Це була просто необхідність. Абсолютно не тому, що на мене хтось вплинув. Я сама на себе впливаю.
- Не знаю, чи ви читали коментарі під цим інтерв’ю. Але я давно ніде не читала стільки позитивних коментарів, як про вас.
- Читала трохи. Я теж цьому дуже тішуся, що і на моєму YouTube-каналі, і в ТікТоці багато позитиву.
- Це рідкість в наші часи. Бо більше люблять покритикувати, ніж сказати добре слово.
- От в чому я щаслива, що мене не хаять в хвіст і гриву кожен день.
Мрію своїх дівчат відвезти кудись на курорт, щоб вони теж світу побачили
- Ваші слова, які ви мені сказали торік, багатьом з нас варто було би взяти за життєве кредо: «Я людина широкомасштабна. Хочу і для всіх, і для себе. Хочу, щоб всі були щасливі. Бо одному бути щасливим не комфортно і не цікаво». Ви щаслива сьогодні людина?
- Мабуть, так. Бо щастя різне. Щастя - це коли тебе поважають, коли в тебе все є, і ти в хаті сидиш, і в тебе ніби і сім'я, і ніби достаток. Але це не повне щастя. Щастя - це коли ти щаслива між людьми, а не сама по собі. Я щаслива.
У мене багато всяких бід і всякої всячини, але є люди, у яких ще гірше, ніж у мене. Я завжди так кажу. А я щаслива, бо в мене велика родина. Моя родина співає. Вони мене не розчарували. Вони пішли моїм шляхом. Вони зі мною на концертах. Ми ростимо самого маленького Луку прямо за кулісами. Хіба це не щастя, коли бабуся, внуки, діти часто зустрічаються! В них багато друзів. І в мене дім завжди як маленький готель. Тішуся, що мою хату не оминають.
Я щаслива при всіх тих бідах і проблемах, які зараз є. Бо, знаєте, з голови не викинеш тривоги. Це нікуди не ділося, але просто треба навчитися з цим жити і розуміти, що день вже повторити не можна. Треба жити! Колись - гірше, колись - краще.
Саме головне - не замикатися в собі. Треба бути між людьми. Мені комфортніше, коли я щось роблю для людей, а не хтось робить для мене. Бо в мене таких шанувальників багато. Якісь подарунки мені шлють. А мені так незручно. Це мене так напрягає. Бідне, з пенсії склало декілька копійок і вже мені купляє то кущі троянд, то якісь відра красиві. Я розумію, що людина від всієї душі, а мені так незручно, бо я ніби відчуваю свою вину. Думаю, чим же я заслужила, щоби мене так любили і хотіли мені зробити таку приємність. Так що я ЩАСЛИВА. З великої букви можна це написати.
- Про що ви сьогодні мрієте? Я на початку розмови недаремно запитала про подорожі, бо з вашим другим чоловіком Сергієм, який, на жаль, пішов з життя, ви багато мандрували, і це було частиною ваших мрій. От саме для себе?
- Боже, про що ж я мрію? Мрію своїх дівчат хоч раз відвезти кудись на курорт. В Єгипет взимку, наприклад. Вони ж ніде не були! Я не можу пережити, що я кругом побачила світу, а вони ніде не були. Та ж Марія Іванівна, Надя, Марія… Хочеться, щоб вони теж трошечки світу подивилися, як люди живуть, які їхні звичаї. Отака в мене є маленька мрія.
- Бачте, знову ви думаєте про когось, а не про себе.
- А для себе, повірте, навіть не знаю, чого хочу. Все в мене є. В мене є хата, машина, любима робота, в мене є глядачі. Що ще мені треба? Може, хіба що ще кудись поїхати, ще щось побачити.
Я завжди хотіла побувати в Китаї, дуже хотіла побачити китайську стіну. І я там була з Сергієм. Сама би я там ніколи не побувала. Слава Богу, що ми з Сергієм разом це зробили.
Мріяли з Сергієм Індію побачити, я дуже хотіла. Це була мрія з дитинства, бо ми ж виросли на індійських кінах. Розумію, що мені вже дуже складно ходити. То якась аритмія, то ноги, то хребет... Я вже не можу насолодитися так подорожжю, не можу довго ходити туди-сюди. Мені вже більше лежачий відпочинок підходить (сміється).
Я не грішу на Бога. Не даю йому зауваження і не питаю, чого так. Я знаю, що так має бути.
Колись дуже хотіла шубу. Купила ту шубу. Вже 15 років шубі, а я ще 15 разів, напевно, її й не вдягала (сміється). Десь якийсь раз в рік, може, одягну. Люди мріють про якусь цепочку чи колечко. А я не люблю прикраси, не люблю таке для себе.
Мрію, щоби трішки здоров'я ще дало можливість попрацювати, побачити, як внуки підростуть. Так хочеться, щоб вони знайшли себе в цьому житті, щоби я вже спокійно знала, що внуки можуть себе забезпечити. Отака мрія. А більше ні про що не мрію. Я живу сьогодні і дякую Богу за те, що є.
