Михайло Кришталь: Може, є артисти, яким треба вдячний глядач і в залі, і вдома, але я не з таких
Восени на каналі СТБ вийде новий сезон серіалу «Лікарі». Одну з головних ролей у цій стрічці – досвідченого, авторитетного і емпатичного лікаря Дмитра Григоровича Олексієнка - грає актор театру та кіно Михайло Кришталь.
В інтерв’ю Коротко про Михайло Кришталь розповів про зйомки у медичній драмі, про те, яка роль стала для нього викликом, власну музику, яку пише, чому в 2009-му переїхав із Донецька до Києва, чим його захоплює робота в дубляжі, як почав займати боксом в 51 рік та особисте.
Сподіваюся, серіал «Лікарі» матиме відгук у серцях людей
- Михайле, у вас дуже красиве прізвище, так воно мелодійно звучить українською. Цікаво, вам роблять компліменти з приводу прізвища?
- Час від часу чую. Але робити компліменти почали вже після 2014 року, коли українська мова почала активніше повертатися в Україну.
- Я збилася з рахунку, коли рахувала ваші ролі у кіно, - їх понад 90. Яка особисто для вас стала викликом? Актори ж люблять, коли складно, коли є над чим попрацювати, вивернути нутро, як вони самі кажуть.
- Вивернути нутро, особливо в серіальному виробництві, - це завжди дуже небезпечна штука. Бо тобі здається, що ти нутро вивертаєш, а на виході в певному форматі виявляється, що цього за жодних умов не слід було робити. Вивернути нутро можна в театрі, і то остільки оскільки.
Якщо говорити про виклики, напевно, це «Схованки» у Іри Громозди (актор грає батька головної героїні, слідчої Варти Наумової. – Авт.). Це дуже потужна робота, є доволі сильна, емоційна напруга. І там треба було бути емоційним і стриманим одночасно. Я розумію цей серіал, чим надихалися його творці. І оцю ноту, яку задали свого часу видатні європейські артисти і режисери, мені треба було втримати, не недограти і не переграти. Якщо вірити Ірі, мені вдалося. Але, з іншого боку, з тих пір з Ірою ми більше не співпрацювали. Це теж про щось говорить, мабуть.
- Восени вийде черговий сезон «Лікарів». Це не перша ваша роль в медичному серіалі. Але чи проходили ви тренінги, щоб виглядати впевнено на екрані? Звісно, у вас є досвід, але зараз багато хто з нас вже більше знає про медицину, принаймні, хто проходив курси. Питаю про це, бо коли мої знайомі військові дивилися фільм «Снайпер. Білий ворон», їм було в якісь моменти смішно. Просто ми нині інакше дивимося на події й у художньому кіно.
- Тренінги проводилися. Я на них не потрапив, бо зйомки розпочалися паралельно з іншими роботами, де треба було дознятися. Але я дивився відеозвіт.
На зйомках - і це благословення, - була присутня консультант. Пані Олександра, як я зрозумів, практикуючий хірург. Вона прекрасно розуміла, що ми, артисти, трішечки, а дехто і не трішечки, неуки, бо тут мова йде про практичну медицину (сміється). Ми ж цим в житті не займалися.
Але пані Олександра чудова - і ручку поставить, як треба, і підкаже, як себе вести. Вона прекрасно все пояснювала. Тому їй судити. Думаю, з професійного погляду лікарів, буде багато з чого посміятися. Але справжні лікарі кажуть, що й «Доктор Хаус», з точки зору медицини, - повний треш і повний кирдик. Але це не заважає нам його дивитися, тому що цей всесвіт інакший, в ньому треба проживати події, пов'язані з життям, зі смертю, з людськими емоціями, які нас супроводжують на цьому шляху. І це головне в будь-якій історії.
А як Арнольду Шварценеггеру було грати кіборга-вбивцю? Вони включили фантазію, але до фантазії підключили ще й вміння. Всю зброю, яка була прописана в сценарії, «Залізний Арні» навчився збирати і розбирати із заплющеними очима.
Ми, звісно, не такі вправні, але уважно дивилися на пані Олександру, коли вона нам щось показувала, і уважно слухали, коли вона нам щось розказувала. І, звичайно, слухалися, коли вона нам робила зауваження.
Взагалі на майданчику була прекрасна атмосфера. Дуже приємно було бачити цікавих і видатних людей, які погодилися на епізоди. Ми ж знаємо, що бюджети не дуже, але люди все одно приходять, причому з серйозним іменем, і відпрацьовують свою роль. Приємно, коли тебе оточують молоді люди, які ставляться до тебе з повагою, якоїсь поради спитають, а ти можеш з ними придумати якусь сцену, і режисер на неї погоджується. Це дуже цінно.
Тому сподіваюся, цей серіал матиме відгук у серцях людей. Тут я не бачу якоїсь акторської пафосної брехні, типової для серіалів про життя багатих людей, які живуть в непристойно великих будинках, їздять на непристойних машинах з непристойною манерою водіння. До речі, таких непристойних машин з непристойною і хамською манерою водіння щось дофіга з'явилося останнім часом на вулицях нашої благословенної столиці. Трішечки сумно, що люди ведуть себе неправильно і нарочито нагло.
У серіалі «Лікарі» актор грає лікаря Дмитра Григоровича Олексієнка. Фото: СТБ
- Звісно, це не документальне кіно. Американці в кіно можуть отримати кілька куль, впасти з енного поверху і далі бігти ловити злочинців. Але через те, що в нас нині реальність інша, ми й сприймаємо це по-іншому.
- Оскільки ви вже згадали за «Снайпера», навіть я, який служив у радянській армії, розумію, що снайпінг і сухопутний спецназ - це дві дуже різні і дуже далекі одна від одної спеціалізації. Вибачайте, це не те, щоб смішно, це неправильно. Хоча в цілому зіграно пацанами добре, а операторська і художньо-постановочна робота вище за всякі похвали. Поки що оператори і постановники нас випереджають в розумінні матеріалу, якщо говорити про сучасне воєнне кіно. Мені так здається.
Дуже складно було все починати спочатку
- Ви взагалі дуже творча особистість. Пишете музику й вірші, робите аранжування. Читала, що ви автор музики й пісень до вистав, які йшли в Донецькому музично-драматичному театрі. Є час на цю творчість?
- Час, може, і є, але не вистачає ресурсів, щоб випустити якусь пісню. Зараз не настільки все весело. З одного боку, мені гріх жалітися, є за що жити, в тому числі й завдяки зйомкам «Лікарів». Але щоб в музику гратися, треба вже десь викраювати.
Але звучу. В ютубі «гуляє» моя пісня «Помолись за мене». Ні про що інше, як про наше сьогодення, я просто фізично писати не можу. Є пісня «Номери» у виконанні гурту «Ван-Гог».
На День прапора і День Незалежності вийшло ще дві мої пісні - «Кава без цукру» і «Завтра». Є на моїй сторінці у фейсбуці. Все локально, бо навіть не знаю, як розміщувати свій матеріал на радіо. Зараз, я так розумію, на радіо матеріалів вистачає. А щоб відеокліп зняти, треба дуже вкладатися, самого себе продюсувати немає ресурсів. А я, моя музика, не настільки цікава, не настільки народом сприймається, щоб в мене хтось вкладався. Та й часи зараз не ті, щоб хтось вкладався. Тому як можу, так і роблю. Останнім часом мені кантрі-рок чомусь найбільш гріє серце. І саме в цьому напрямку я рухаюся.
- А де ви музиці навчалися?
- Я закінчив музичну школу по класу фортепіано. А аранжування - це вже саморозвиток в 1990-х. У мене є друг юності, найкращий мій друг і кум Андрій Романій. Він завжди шукав собі пригод і завжди йому в цих пригодах були попутники. Свого часу Андрій знайшов правильних людей, які допомогли нам з музичною апаратурою. І в нас у Донецьку був колектив на кшталт поп-групи. Була музична студія, де ми робили музику для реклами, пісні на замовлення. Це був шматок хліба в 1990-х в Донецьку.
- Ви 20 років прожили у Донецьку, це велика частина життя. Мені друг розповідав, що в Донецькому драмтеатрі ви були зіркою, глядач вас любив. У 2009-му ви переїхали працювати до Києва, в Театр на Подолі. Чому поїхали тоді з Донецька?
- Сподіваюся, в цих словах, що глядач мене любив, є правда. Хоча я не один такий був. У нас в 2000-х роках компанія була підходяща - Андрій Романій, Віктор Жданов, Олена Хохлаткіна. Я працював у Донецькому драмтеатрі з 1989 року. Мінус два роки служби в радянській армії.
А пішов з театру, причому смішно вийшло, в розпал кризи. У мене вичерпалося взаєморозуміння з художнім керівником театру Марком Матвійовичем Бровуном, царство небесне. Хоча він видатна людина. Він той, хто переконав донецького глядача валом валити на спектаклі, які йдуть українською мовою. Це його заслуга. Він був сподвижником і українізатором Донбасу.
Мої з ним стосунки завжди були хороші, але на якомусь етапі, чесно кажучи, я перестав його розуміти, перестав розуміти його рішення, в тому числі й по відношенню до мене. Мені здавалося, вони трішечки дивні, м’яко кажучи.
А от хто по-справжньому мене любив, тягнув, допомагав – це режисер Олександр Аркадін-Школьник, теж нині вже покійний. Свого часу він мені казав: «Мішо, я зроблю з вас зірку». І - зробив. Він за життя такий дядько був, що слова свого держав.
А потім все якось посипалося. Більше того, мене засватали в Театр на Подолі. Мій друг Борис Куріцин познайомив мене з Віталієм Юхимовичем Малаховим. Віталій Юхимович зацікавився. Ми вже навіть попередньо домовилися про роботу. Тим часом у Донецькому драмтеатрі просочилася інформація про те, що я хочу перейти в інший театр. Я попередив керівництво. А потім грянула криза. Віталій Юхимович сповіщає мене про те, що в нього немає можливості мене взяти в театр, оскільки немає ні грошей, ні місця. А в Донецькому драмтеатрі мені заявляють: якщо ти просто хочеш пересидіти дощову годину і все ж таки в один прекрасний день змитися, то нам це не цікаво. І я пішов.
- І довго сиділи без роботи?
- Десь близько дев'яти місяців, доки у Віталія Юхимовича трішечки розвиднілося на горизонті і він зміг мене взяти.
- А як жили цей час? Мали підробітки?
- Були підробітки. Я займався рекламою, вів заходи. Є ще доволі цікава історія. Тоді ефірка каналу «Україна» знаходилася в Донецьку. І коли схаменулися і згадали мову, її важливість на телебаченні, вони зверталися до київських студій дубляжу і озвучки, щоб перекладати фільми. Але в певний момент це стало проблематично, в тому числі з логістикою, редактурою. В той час каналом «Україна» керував польський кінематографіст Вальдемар Дзікі, і за його правління було створено дві студії озвучки і дублювання. Перша студія Solо Production, якою керував Саша Рижков. За іронією долі, Саша Рижков потім став замміністра комунікації і зв'язку у т. зв. «днр». Друга студія – «Мова» під керівництвом Гліба Курчакова. Ми зробили багато роботи. Це теж давало шматочок хліба і чашку чаю в ті непрості буремні часи.
- Але це й на щастя, що ви виїхали в 2009-му. Бо тим, хто виїжджав 2014 року, було вже набагато складніше.
- Так. Свого часу, коли вітав Віталія Юхимовича Малахова з днем народження, написав йому в листі і подякував за те, що дав мені шанс. Соромився йому дзвонити. Скільки працював в театрі, не дозволяв собі з ним на коротку ногу ставати.
Не ручаюсь за точність цитати, але написав приблизно так: «Свого часу Марк Матвійович Бровун сказав, що, переходячи до вас, я роблю найбільшу помилку в житті. Так от, запевняю вас, що, перейшовши до вас, я уникнув найбільшої помилки в житті». Я справді йому вдячний за все. І для мене честь бути частиною цього театру з його іменем, з його історією, з його фльором навколо нього.
- Важко було починати все заново, бо це нове місто, новий театр, новий глядач? Не знаю, чи вже була у вас на той час родина, бо сім’ю теж треба прилаштувати.
- Дуже було складно. Потерпіти довелося Але десь через пів року все почало мінятися, в тому числі й в театрі з виплатами заробітної плати. Театр почав отримувати академічну надбавку, мене взяли в трупу.
А сім'я була. Проте зараз в мене інша сім'я. Але всім, хто був поруч, я вдячний. Не готовий зараз в подробицях говорити про своє сімейне життя в той період. Це дуже непроста історія. І вона закінчилася.
Моя колишня дружина повернулася в Донецьк. І загалом правильно зробила. Їй тут було дуже незатишно. В Донецьку в неї були набагато кращі позиції. Після 2014 року, правда, їй довелося якось вирішувати ці проблеми, але якось вона їх вирішила, наскільки мені відомо. Подробиць не знаю.
Дружина не робить з мене кумира
- Театр, кіно, дубляж – де ви сьогодні більше можете себе проявити, де вам цікавіше себе розвивати?
- Давайте все ж таки розділяти кіно і серіальне виробництво. Це різні речі, різні ставляться цілі і задачі. І принцип заробляння різний. Великого кіно в моєму доробку не дуже багато, чесно кажучи.
Мабуть, дубляж на сьогодні найбільш мені цікавий. Ті ролі, фільми, які пропонують останнім часом, дуже класні. Одна з причин, чому я люблю дубляж, тому що чітко розумію - ні в театрі, ні в серіальному виробництві, навіть у великому кіно не буде такого матеріалу, який є в дубляжі. Ну не буду я розмахувати лазерним мечем! А в дубляжі все ж таки є відчуття, що я розмахував лазерним мечем, як мій Люк Скайвокер, наприклад. Я чітко розумію, що такої драматургії в нас не запропонують. Цим дубляж дуже цінний. І в наших американських, європейських колег є чого повчитися.
Звичайно, театр - це обмін енергією з глядачем. І це найголовніше для мене на сьогодні. Бо коли ти знімаєшся у великому кіно чи в серіалі, не розумієш, наскільки сподобається твоя робота глядачеві. Тебе може хвалити режисер, продюсери, редактори. Але це не одне й те саме.
Один з показників, наскільки ти добре працюєш - наскільки часто після якогось серіалу тебе запрошують в інші роботи. І за таким критерієм я не можу сказати, що я суперуспішний актор, тому що порівнюю себе з моїми молодшими колегами, які зараз в самому розквіті сил. Бачу, як їх залучають, і як мене. Наче всі хвалять, а щось не так. Хоча можу і помилятися в своїй оцінці. А в театрі ти чітко знаєш - сподобалося те, що ти запропонував глядачеві, чи ні. Ти це розумієш вже під час вистави, бо бачиш, наскільки він голосно аплодує чи не аплодує, наскільки уважно тебе слухає. І завдяки цьому налаштовуєш себе на ту роботу, яку вважаєш правильною. Театр дає тобі відповіді, маєш ти рацію чи не дуже. І в цьому смислі театр безцінний. Хоча важкувато стало останнім часом. Можливо, у мене ставлення до театру трішечки неправильне. І це треба якось вирівнювати.
- Чому? Таких ролей, як ви хочете, бракує? Чи це про втому фізичну, моральну?
- І фізично, і морально важко. У мене були події в житті, наслідки яких мені доволі важко тягти. Тому довго зосереджено сидіти на якійсь ролі, на якомусь матеріалі мені стало важкувато. Але, по-перше, думаю, я це подолаю. По-друге, мене особливо ніхто не питає. Театр - це дисципліна. Якщо тебе призначають на роль, ти ідеш і працюєш. Можливо, це якась моя внутрішня криза ставлення як до театру загалом. Мова не йде конкретно про Театр на Подолі.
- Ви обмовилися про те, що зараз більше залучають молодих акторів. Наприклад, Володимир Горянський говорив, що його теж мало запрошують в кіно, хоча глядачі мають бачити й акторів його покоління. Віктор Жданов теж казав, що вікова категорія - така штука, яку ти нікуди не подінеш, і зараз більше молодь затребувана, бо більше молодіжного знімається.
- Я їх дуже поважаю. Вони класні артисти. І якщо так кажуть, значить, в них є підстави так говорити. І це треба якось пережити.
Будемо сподіватися, що час від часу все ж таки будуть потрібні мужики мого віку, Віті, Володі, щоб нас не забували. Може, й справді в цьому справа, хто його знає.
- Читала у вас в інстаграмі подяку Роману Ясіновському за дружбу, за його допомогу вам і вашій родині в найстрашніші часи. Що такого зробив Роман, якщо це не секрет?
- Це не секрет. Він відвіз мою дружину через місяць після початку повномасштабного вторгнення до Львова. Звідти вона вже поїхала в Європу. А це не просто було тоді. Тим більше, маршрут був доволі складний. Це багато чого вартує.
Я його відмітив ще після «Кіборгів», це видатна робота. Потім ми з Ромою познайомилися, заприятелювали. Я йому дякував, що тоді хоч з кимось можна було на знімальних майданчиках українською поговорити.
Дуже радий, що ми знайомі. З Романом завжди є про що поговорити. І з ним приємно мати справу на майданчику.
- Дружина вже повернулася?
- Повернулася.
- Це добре, бо багатьом відстань, на жаль, псує стосунки.
- Наші не зіпсувала. Навпаки, ми ще більше зблизилися, я б сказав.
- А у дружини теж творча професія?
- Ні, вона людина бізнесу, працює керівником приватної компанії.
- Виходить, що творча людина в родині лише ви?
- І це добре. Більше того, дружина доволі спокійно ставиться до моєї акторської творчості. Наталя не робить з мене кумира. Бо це для сім'ї дуже погано. Може, є артисти, яким треба вдячний глядач і в залі, і вдома, щоб його теж зустрічали з оплесками і квітами. Але я не з таких. Мені треба абсолютно інша атмосфера. Тому мені пощастило з Наталею.
- Думаю, вона у вас ще й мудра жінка. Бо з творчими людьми буває нелегко, вони ж всі завжди в емоціях.
- Так, я це визнаю. Часом це лютий триндець (сміється). З нашими розкуйовдженими мізками, запаскудженими нервами, дурнуватими звичками, схильністю до епатажу, алкоголю та інших спецефектів треба вміти жити. Наталя вміє.
Публічна людина має бути максимально стриманою і не скиглити
- Що вам сьогодні дає сили і натхнення не впадати в депресивні стани?
- По-перше, я вже 10 років як кинув курити. І коли ти собі говориш, що ти в чомусь молодець, це тебе надихає. По-друге, більше приділяю уваги фізкультурі, фізичним вправам.
- Бачила, ви боксом займаєтесь.
- Це взагалі окрема тема. Зазвичай люди боксують з молодого віку. А я одягнув боксерські рукавички в 51 рік. Кожен по-своєму на старості літ головою в сосну впилюється (сміється). Але в цьому була потреба. Фізична втома - це дуже хороший рецепт від втоми моральної. Організм не може весь час знаходитися в напрузі, страху, самокопанні. Коли тебе ганяли годину, ти хоч-не-хоч розслабляєшся, трішечки видихаєш і вже на світ дивишся інакше. Дуже вдячний своєму тренеру Артему Васьковському. Хороший тренер завжди розуміє, що людині від нього треба.
Та й взагалі, як би тобі погано не було, говорити, що тобі погано в той час, коли інші на фронті, вибачайте, це просто сором. Соромно скиглити, коли люди живуть в іншому режимі. Ми маємо бути їм вдячними. І найкраще, що можемо зробити, - це бути стриманими, більш дисциплінованими і менше розказувати, як нам херово.
До того ж, ти маєш дбати про тих, за кого відповідаєш. У мене мама вже в віці, в неї доволі серйозні проблеми зі здоров'ям. У Наталії батьки вже старенькі. І я все роблю для того, щоб їм допомогти. Паскуди комуняки спаскудили їм молодість, тепер вони нашим батькам спаскудили старість. Вони їм життя не давали тоді, не дають і зараз. Тому найкраще, що ми можемо зробити, підтримати наших батьків.
Все це тримає на плаву і не дає впасти.
Михайло Кришталь одягнув боксерські рукавички 4 роки тому. Фото: instagram.com/mykhailo1970/
- Можна поплакатися вдома, щоб виплеснути емоції. Але публічна людина має думати про те, що вона робить, пише в соцмережах, яке життя транслює, а не писати, як вона втомилася.
- Згоден, це зайве. Публічна людина має бути максимально стриманою і не скиглити. Але публіка, роботодавці, продюсери такі речі пробачають артистам з красивою зовнішністю, талантом. А, напевно, мали б звертати на це увагу. Мали хоча б пригрозити пальцем.
- А ваші мрії про що сьогодні? Звісно, найважливіша наша мрія - це перемога. Чим ви живете?
- Була якась телевізійна бесіда, і журналістка запитує Гаррісона Форда: «А яка ваша мета в житті?» Форд на повному серйозі каже: «Стати багатим і знаменитим». Раян Гослінг та всі присутні в студії починають сміятися. А Форд – не колеться, сказав це, як ні в чому й не бувало.
От і я вам скажу без зайвої скромності: хотілось би стати достатньо знаменитим, щоб мати достатньо ресурсів допомагати всім, хто потребує моєї допомоги, і щоб при цьому реалізовувати свої мрії, цілі, які ставлю перед собою.
Ти нікому не помічник, якщо не можеш дати собі ради. Ти ні з ким не можеш нічим поділитися, якщо тобі нема чим ділитися. А якщо ти забезпечений - ти платник податків. За твої податки країна воює, лікує людей, ловить злочинців, вчить дітей. Виконує ті обов'язки, які має виконувати. Якщо ти самодостатня в фінансовому плані людина, ти здатен допомогти іншим, можеш почувати себе достойною людиною. Розумію, що це може звучати дещо егоїстично. Коли хтось читатиме це інтерв'ю, може, й не дочитає далі моє пояснення, чому це важливо. Але я й не купюра в тисячу гривень, щоб всім подобатися.
- Але ж ви кажете, що хочете бути багатим, щоб, в тому числі, й допомагати іншим, а не скуповувати маєтки з золотими унітазами чи автопарк «лексусів». Це інші цінності.
- Почуття міри - це неймовірно важливо. Є люди, яким потрібно три «лексуси», але є люди, які теж могли б їх собі купити, проте купують «фольскваген». Чи виросте у нас покоління таких людей? Дуже на це сподіваюся. Бо саме на таких людях тримаються нації, тримаються країни. Такі люди спокійно переходять із стану бізнесу в стан війни, бо вони розуміють, за що боротися.
Думаю, ми рухаємося в правильному напрямку і з розумінням необхідності якихось внутрішніх змін. Просто це все доволі складно, бо нікуди ті роки, проведені в тюрмі народів, не ділися. Ця зараза чіпляється до людини. Навіть якщо ти абсолютно сприйняв своє українство, плекаєш його, все одно час від часу якась з тебе радянщина лізе.
А взагалі я вдячний за все. Хочу сказати комплімент роботодавцям. Вдячний продюсерам «Копа з минулого» - цієї доволі довгої, непростої франшизи, де теж треба тримати відповідний градус. Вдячний за серіал «Кохання та полум'я». Це дуже цікава робота в цілому.
Зараз час вимагає дуже відповідального ставлення до своєї роботи, за що б ти не брався. Бо ми знаємо, якою ціною оплачується кожна хвилина нашого мирного життя. І це має нас всіх спонукати і до дисципліни, і до порядку. Менше говорити про те, на що я маю право, і більше говорити про те, що я зобов'язаний робити.
З Романом Ясіновським на зйомках серіалу «Кохання та полум’я». Фото: СТБ
