Анатолій Анатоліч – про проєкт з ветеранами, стосунки з доньками та суперечку з Дурнєвим
1 жовтня на каналі «Дім» вийде соціально-спортивне реаліті «Без меж», героями якого стали 12 українських ветеранів, які втратили на війні кінцівки. Учасники проходитимуть не лише фізичні випробування, а й розповідатимуть про службу, поранення, реабілітацію, родину та повернення до життя.
«Те, що роблять наші герої, переживши ампутацію, іноді не до снаги здоровим людям. А у кожного з них – ще й фантастична історія життя», – каже ведучий проєкту Анатолій Анатоліч.
В інтерв’ю Коротко про Анатолій Анатоліч розповів про зйомки «Без меж», як такі проєкти можуть зменшити дистанцію між військовими і цивільними, чи відновився вже після травми ноги, як біг став великою частиною його життя та чому його так сильно зачепив коментар Олексія Дурнєва про схуднення, стосунки з дітьми і дружиною Юлою, CEO YULA Company.
Всі дуже різні, і немає одного рецепта, як комунікувати з ветеранами
- Анатолію, як здоров’я? Ми якось рідше стали питати одне в одного «як ти?». Як ви?
- Дякую. Вже майже відновився (на початку серпня під час гри у футбол суперник зламав ведучому два пальці на нозі. – Авт.). Майже, бо планував бігти Берлінський марафон 21 вересня, але, на жаль, довелося відмовитися від цієї ідеї. Вибила мене трішки з колії травма ноги, не встиг підготуватися до марафону. Але вже почав бігати і в принципі достатньо швидко відновився.
- Ви тоді дійсно дуже переймалися, що доведеться на якийсь час відмовитися від бігу.
- Просто біг зараз - велика частина мого життя. І я дійсно дуже засмутився, бо мені дуже подобається бігати і тримати себе у формі.
- Ви – один із ведучих соціально-спортивного реаліті «Без меж». Емоційно це був важкий для вас досвід?
- Насправді, цей проєкт - це радше надихаючий момент. Хлопці дуже-дуже круті, вони просто нереальні. Для мене було великою честю бути з ними на одному майданчику. Сподіваюся, буде продовження, буде другий сезон.
- Ми з багатьма обговорюємо дистанцію між цивільними та військовими, бо вона є. Що ви для себе зрозуміли після цих зйомок? Не всі спілкуються з ветеранами, тому не всі можуть зрозуміти, що ці люди пережили і переживають - що їм сказати, як підтримати… Хлопці, наприклад, співчуття не люблять.
- Це дуже складний момент, бо всі дуже різні, і немає одного рецепта, як комунікувати з ветеранами. У кожного свої проблеми, свої погляди на життя. Комусь не подобається, коли підходиш і пропонуєш допомогу. Іншим, навпаки, це приємно. Все дуже індивідуально.
Ми зараз, по суті, тільки формуємо етику поведінки і спілкування з військовими, тому до кінця дійсно не розуміємо, як поводитися, що доречно казати, а що недоречно, чи пропонувати людині з ампутацією допомогу, чи чекати, поки вона сама про неї попросить. І це якраз завдання подібних проєктів. Ми про це говоримо з хлопцями: «А як треба? А як вам хочеться? Як би вам було приємно? А що вам не подобається?» Таке спілкування формує нову культуру.
- Тут згадую слова вашої співведучої Надії Хільської. У нашій розмові вона говорила, що коли загинув її чоловік, то до неї придивлялися, чи притомна вона взагалі, чи давати їй роботу, чи зможе вона нормально працювати. І це велика проблема. Ветеранам теж нелегко знайти роботу у цивільному житті.
- Звісно, робота дозволяє переключитися на щось інше і відволіктися. Ми ж не можемо говорити лише про поранення і фронт. Тому перш за все треба поважати цих людей, бути вдячними за те, що вони зробили для тебе і для країни. А далі все вже випрацьовується по ходу п'єси.
- Як з Надею спрацювалися?
- Ми швидко знайшли спільну мову. Надя дуже приємна, комунікабельна, з нею дуже комфортно працювати.
На зйомках реаліті «Без меж» зі співведучою Надією Хільською. Фото: канал «Дім»
Мені важливий час, проведений з родиною
- Ви своїм дітям, приміром, пояснюєте, як реагувати на людину, яка втратила кінцівки? Як ви з ними формуєте оцю культуру спілкування?
- Наші діти, як на мене, ростуть у правильному середовищі. У нас ніколи не виникало якихось питань щодо поведінки з військовими, з людьми з ампутацію. Вони бачать, чим я займаюся, з ким комунікую, з ким тримаю зв'язок.
Вони знають, що я постійно підтримую центр Superhumans. Скоро буду вести церемонію нагородження хлопців з ампутаціями, які досягли успіху в різних сферах, і завжди запрошую дітей на подібні заходи, щоб вони були в контексті всього, що відбувається. Тому для них це не є чимось незвичним.
Коли я ще зовсім маленьким бачив людину з ампутацією, це дивувало, навіть лякало. Зараз інші реалії. Можливо, для когось це страшно, але ми живемо в таких реаліях, що треба розуміти, що відбувається.
- Бачила, до речі, що дівчатка з вами навіть на футбол ходять. У вас теплі стосунки?
- У нас з доньками класні стосунки. Зараз намагаюсь проводити якомога більше часу зі своєю родиною. Розумію цінність цих моментів як ніколи. Завжди запрошую їх всюди з собою.
Наприклад, є чудовий проєкт «Музика світанку», який я підтримую. Хлопці збираються о 6-й ранку на Володимирській гірці і безкоштовно дають концерти, де збирають на потреби однієї бригади. Це дуже класна ініціатива. Люди кайфують від класної музики і при цьому роблять корисну справу. Я завжди долучаюсь до таких проєктів. І кажу донькам: «Давайте зі мною о 6-й ранку!» Не факт, що вони завжди погоджуються, але принаймні я пробую їх заманити на подібні проєкти.
Мені важливий час з ними. Може, це трохи егоїстично, бо це моє бажання бути з ними. Але мені подобається, що це взаємно – що і я з ними, і вони зі мною. З віком розумію, що час з родиною – найцінніше, що може бути.
- А ще вони так швидко ростуть, що скоро скажуть: «Тату, у нас вже свої компанії».
- Це правда. І це я розумію. В певний період старша донька трішки сепарувалася від нас. Їй зі смартфоном було цікавіше, ніж з нами. Думаю: ок, от і настав цей момент. Але якось знову повернулася в лоно родини. Ми в чудових стосунках.
Нам, батькам, зараз доводиться конкурувати зі смартфоном, найтехнологічнішою штукою, в якій є все. І нам треба зробити так, щоб ми були цікавішими для наших дітей, ніж смартфони. Це дуже складна задача.
- Ви готові відпустити дівчат в самостійне життя? Багатьом батькам важко відпускати дітей від себе.
- Готовий. Я по-філософськи до цього ставлюсь. Думаю, всьому свій час. Я розумію, що сепарація – це нормально. Таке життя, і нічого ми з цим не вдіємо.
- Ніл ще маленький, йому, думаю, цікаво те, що батьки пропонують. А Лола з Алісою чим цікавляться? Ви з Юлою – люди медійні, їм цей шлях цікавий?
- Старша, Аліса, наприклад, взагалі не любить бути в кадрі. Вона не хоче бути популярною. У неї інші погляди на життя. Лоліта більш медійна. Але вони ще в пошуку себе. Алісі подобається малювати, їй подобається все, що пов'язано з графічним дизайном. У моїх мріях вона навчається в академії мистецтв в Парижі. Тому дівчата навчаються у французькій школі, щоб могли використовувати ці свої знання в майбутньому.
Але, знову ж таки, це буде їхній вибір. Якщо вони захочуть навчатися в Києві чи у Львові, я їх підтримаю. Наше завдання як батьків - дати їм найбільший вибір, а вони вже самі будуть обирати, чого вони хочуть.
З дружиною Юлою та доньками – Лолітою та Алісою. Фото: надано Анатолієм Анатолічем
Завжди щось буде не на часі, бо не знаємо, що буде далі
- А ви добрий тато? Хто з вас відповідає за дисципліну, так би мовити?
- Раніше, можливо, я був добрим поліцейським. А зараз ми більш-менш вирівнялися в цьому плані. Звісно, Юла більше відповідає за комунікацію з вчителями, вирішує всі організаційні питання, і я розумію, що їй буває складно, на ній дуже багато відповідальності. Тому, можливо, здається, що вона більш строга, бо їй доводиться цими питаннями займатися.
- Минулого року у вас з’явилася ще одна похресниця, ви хрестили доньку Лілії Ребрик Адель. Хрещений тато з вас теж гарний?
- Мені здається, я міг би бути кращим хрещеним татом. З Лілею зустрічаємося на свята. У нас обох насичені робочі графіки, на жаль, не можемо бачитися так часто, як хотілося б.
Один мій хрещеник живе у Польщі, інший - в Ізраїлі. Виходить, що з похресників у мене в Україні тільки Адель, всі інші живуть за кордоном. Звісно, коли є нагода, зустрічаємося.
А який я хрещений тато, думаю, краще в майбутньому питати в моїх похресників.
- Ви з Юлою 17 років у шлюбі, якщо не помиляюся? Здається, за два останні роки ви нещодавно перший раз поїхали на відпочинок удвох. Не часто у вас бувають романтичні вечори?
- У шлюбі ми 15 років, а разом - 17. Це справді була дуже важлива для нас поїздка, бо ми змогли більше поспілкуватися сам на сам. Останній раз ми відпочивали тільки вдвох ще до повномасштабного вторгнення. Весь цей час хтось із нас обовʼязково був з дітьми. Такі часи.
У нас чудова родина, але вдома складно знаходити час, щоб поговорити відверто, побути наодинці. Тому, до речі, ми зараз це намагаємося практикувати. Дружина з Алісою удвох побували в Парижі – і це був лише їхній час. Хочемо, щоб вона поїхала кудись на декілька днів з Лолітою. Бо ми завжди всі гуртом, й іноді втрачається якась приватність, коли ти просто очі в очі можеш говорити. Це дуже важливо і загалом у стосунках, і між дітьми зокрема.
- Ви хотіли б відсвяткувати весілля, бо у вас як такого весілля не було, але вже після перемоги. Зараз це для вас не на часі? Просто іноді ми всі запитуємо себе: коли, як не сьогодні?
- Згоден, що завжди буде не на часі, бо ми не знаємо, що відбуватиметься далі. Ми збираємося на дні народження. В принципі, ми не поставили життя на паузу, бо не знаємо, скільки так нам доведеться жити, можливо, все наше життя. Але про весілля так чомусь собі придумали. Люди часто собі придумують: підстрижусь, коли закінчиться війна, або ще щось подібне. Подивимось, як воно буде.
Юла і Анатоліч разом 17 років. Фото: instagram.com/anatoliyanatolich/
З'являються такі, як Льоша Дурнєв, який перекреслює всі старання людини
- До речі, чим закінчилася історія з Олексієм Дурнєвим, коли він написав, що ви стали «ілюстрацією оземпікового обличчя»? Ви запрошували його натомість на пробіжку, щоб він зрозумів, чого вартує тримати себе у формі. Він і сам коментував, що з приводу бігу напише в приват. Прийшов бігати?
- На жаль, нічим ця історія не закінчилася і ніхто бігати не прийшов. Тому я продовжую бігати, а Льоша так само не починає бігати. Я продовжую робити те, що роблю, а він і надалі займається тим, чим він займається.
- А чому вас тоді так зачепила ця історія?
- У мене дуже гостре сприйняття несправедливості. Я навіть можу зробити зауваження людині за неправильну парковку або поведінку. Якщо говорити про цю історію, на жаль, люди не несуть жодної відповідальності за те, що вони роблять. Їм здається, що соціальні мережі - це просто слова. Але ці слова впливають багато на що. Коли людина пише подібний коментар, вона вводить в оману своїх підписників, адже вона формує їхню думку, вона ж начебто щось знає. Тобто людина формує думку, що для того, щоб досягти успіху, не треба старатися. Можна просто собі щось вколоти і все буде класно. Можливо, для когось це шлях. Але я позиціоную своє життя і свій шлях інакше.
Я намагаюсь показувати людям, що для того, щоб чогось досягти, треба для цього щось зробити. Але з'являються такі, як Льоша, який перекреслює всі старання людини і каже: «Та це все чарівна пігулка». А це ж неправда. Тому мене ці слова й обурили. Якби це була правда, я із задоволенням про це б сказав, поділився своїм досвідом, бо не бачу в цьому ніяких проблем. Якщо людина хоче собі щось колоти, це її справа. Якщо це не шкодить здоров'ю і допомагає людині, я це підтримую. Але моя історія – не така.
Мене це зачепило, бо це несправедливість, це знецінення того, що я роблю, тих принципів і ідей, які я несу своїм підписникам. Після того як я почав постити свої пробіжки, величезна кількість людей теж почала бігати. Тому й була така реакція.
- Нещодавно вийшов новий сезон ще одного вашого проєкту - «Міста». В яке місто вам завжди хочеться повертатися?
- Я обожнюю Одесу і завжди хочу туди повертатися. Тут без змін, люблю її, як і раніше. Може, це банально прозвучить, але дуже люблю Львів. Дуже красивий Чернігів, це місто стало для мене відкриттям. Дуже сподобались Суми. На жаль, там нині небезпечно, але місто дуже красиве, живе.
- А чим саме вас приваблює Одеса?
- В мене там живуть дуже класні друзі. Олександр Андросов, ведучий української гри «Що? Де? Коли?», мій близький товариш. Завжди, коли приїжджаю, бачимось, разом виходимо на пробіжку. Юрій Дегас, засновник першого в Україні інклюзивного пляжу «Калетон». На цьому пляжі збираються українські ветерани. Пам'ятаю, як плавали там минулого літа. Потім сиділи на сонечку, розмовляли про життя... Це такі душевні спогади. Зараз розповідаю вам про це, і аж на душі стало тепло. Обожнюю ресторан «Дача», бачимось там з Саввою Лібкіним, коли приїжджаю. Дуже подобається гуляти Приморським бульваром. Одеса для мене - це безліч маленьких яскравих моментів.
- Про що ви сьогодні мрієте? Звісно, окрім нашої Перемоги.
- Якщо казати про буденні, родинні мрії, - закінчити вдома ремонт, який триває вже дуже довго. Мрію поїхати з родиною взимку в Буковель покататися на лижах. Всі мої мрії – навколо родини.
Анатоліч каже, що після того, як він почав постити свої пробіжки, величезна кількість людей теж почала бігати. Фото: надано Анатолієм Анатолічем
