Оксана Черкашина – про еротичний трилер «Всі відтінки спокуси», роботу в Польщі та як показувати Україну іноземцям
Військова медикиня Таня у «Поганих дорогах», Іра – в «Клондайку», адвокатка Надя – у «Перевізниці»… Це все по Оксану Черкашину.
У березні наступного року ми побачимо акторку і в еротичному трилері «Всі відтінки спокуси», де вона зіграла покоївку Катерину, яка хоче зайняти місце своєї пані Амелії Крижевської-Зег. Її Катерина любить маніпулювати людьми й не зупиняється перед будь-якими викликами на шляху до успіху.
В інтерв’ю Коротко про Оксана Черкашина розповіла про зйомки у «Всіх відтінках спокуси», чому вважає акторство саме по собі дуже еротичним заняттям, про життя та роботу у Польщі, про проживання втрати у кадрі і в особистому житті, про виставу майбутнього, де російські злочинці піддаються трибуналу за екоцид в Україні, як потрапила до списку найсміливіших жінок Польщі та свої мрії.
Еротика для мене - це не завжди про секс
- Оксано, хочеться почати з одного із довгоочікуваних фільмів – це «Всі відтінки спокуси». Ця робота трохи вибивається з вашої фільмографії і театральних робіт. Що вас у цій історії привабило?
- Вже сама назва жанру звучить як провокація, правда? Це, мабуть, теж спокусливо.
Але еротика для мене - це не завжди про секс. Колись читала французького філософа Жоржа Батая, і він вважає, хоча це не точна цитата, що еротика - це дослідження меж між владою над собою і втратою себе.
Я зазвичай повторюю, що акторство саме по собі дуже еротичне заняття. Адже ми теж, з одного боку, все контролюємо, ми знаємо текст, мізансцени, а з іншого - мусимо втратити себе, перестати ідентифікуватися з собою і почати ідентифікуватися з новим героєм чи героїнею. Тому в цьому фільмі мені було цікаво дослідити ці межі. Для мене було важливо не тільки тіло, а те, що стоїть за цим тілом. І чому моя героїня бажає те, чого вона бажає, як наше бажання формується соціумом і потім формує нас.
Коли режисерка Іра Громозда розповіла мені про ідею фільму, я не почула передусім про еротику. Я почула про самотність у стосунках, про неможливість близькості, про втрату себе у своєму бажанні.
- Ви розповідали, що у Польщі на знімальному майданчику з вами працювала сертифікована координаторка інтимних сцен Маґда Міхальська. Чому вона вас навчила?
- Так, в Польщі, та й взагалі в Європі, зараз неможливо знімати удавання інтимних сцен, так це називається, без координаторки інтимних сцен. Вона працює як в процесі підготовки до ролі, так і на майданчику.
Але, наприклад, багато зірок Голлівуду вже відмовляються від координаторів інтимних сцен на майданчику. Якщо існує довіра до партнера, вони тяжіють до трансгресії, виходу за межі. Проте в країнах, де немає координаторів інтимних сцен, де це ще не є нормою професійних взаємостосунків на майданчику, це дуже важливо.
Передусім, Маґда Міхальська навчила мене, що мої особисті кордони на майданчику і вміння говорити «ні» - це не проблема, це частина робочого процесу. Маґда мені показала, що вразливість може бути структурованою, безпечною.
- Тобто це, умовно кажучи, ваш захисник на знімальному майданчику, з яким ви можете обговорити, де вам комфортно чи некомфортно, що оправдано, а що ні?
- Я би навіть сказала, що це не стільки захисник, скільки модератор між режисеркою і актором, між режисерським баченням інтимної сцени і тим, як це бачать акторки, як це буде реалізовано. Бо, зрештою, завжди має бути знайдене якесь спільне рішення, комфортне для обох сторін.
Тому координатор інтимних сцен - такий же учасник творчого процесу. Координатори інтимного процесу працюють з психологічними кордонами, з тілесною психологією, що дуже важливо, бо є дуже різні люди. Для когось тіло – це ідеальний інструмент, а для когось це складно.
Я не вважаю, що кожен і кожна має вміти сприймати тіло як інструмент. В індустрії так прийнято, але все-таки шлях, щоби прийти до гри в інтимних сценах, може бути геть різним. Це індивідуально. Особливо після всіх кейсів зловживання або сексуального насилля у вузах, в театрах, на знімальних майданчиках, які було оприлюднено.
- Повертаючись до «Всіх відтінків спокуси», мене зацікавила ваша фраза про вашу героїню: моя Катерина навчила мене, що грайливість і невимушеність у найскладніші моменти - це не втеча від реальності, а спосіб її витримати. Мені це перегукується з емоціями, реакціями, які ми переживаємо сьогодні.
- Безперечно. Психологи б сказали, що варто все-таки вміти проживати свої складні, негативні, неприємні емоції і приймати їх. І я з ними згодна.
Я в житті, особливо зараз, тяжію до практик зрілого і здорового контакту з собою і з людьми, які мене оточують. Але мистецтво створення ролі спокусливе в цьому плані. І в мистецтві завжди хочеться досліджувати. Мистецтво - це дослідження помилки, поразки, неідеальності, відхилення від певної конвенції. Власне, моя Катерина певною мірою є яскравою помилкою, і мені це дуже в ній подобається.
Я б, наприклад, хотіла вас запитати: чому на екрані нам не цікаві ментально нормальні люди і чому на екрані нас до сих пір так приваблюють злочинці?
- Моя думка - бо ідеальні люди не цікаві, бо таких не буває. І почуваємося ми всередині по-різному в різні періоди. Тому такі люди й не викликають емоцію, бо ти не можеш спроєктувати їх на себе, щоб відчути.
- Саме так. Про Катерину я багато розмірковувала і потім втілювала перед камерою складні емоції, почуття, які соціально неприйнятні. Наприклад, заздрість. Про це взагалі не прийнято говорити. Якщо навіть подивитися на сучасний кінематограф, про заздрість небагато історій, хоча це дуже розповсюджене, я би навіть сказала, повсякденне почуття.
А ще у своїй ролі я звернула увагу на заздрість як спосіб патріархального виховання бажання. Один із механізмів полягає в тому, що жінкам неявно прищеплюють, як саме вони мають почуватися або тлумачити свої почуття до жінок, якими вони захоплюються. Правильна (соціально прийнятна реакція) - це заздрість, а не бажання. Згідно з нормою, ти маєш хотіти бути як ця жінка. Ніколи не може бути так, що ти просто хочеш її, наприклад. Моя героїня має, на мою думку, шикарний потенціал для втілення різних конфліктуючих і амбівалентних емоцій. І чи плутає вона своє бажання до хазяйки з бажанням соціального просування, ви дізнаєтеся вже у березні наступного року.
- У 2022 році ви зробили камінг-аут і публічно розповіли про ваше весілля. Але сприйняття нашим суспільством ЛГБТК+-спільноти є складним питанням. Люди, м’яко кажучи, можуть вести себе неадекватно і агресивно. Що для вас означає відверто говорити про своє кохання?
- У мене достатньо маленький і затишний блог в інстаграмі, і я завжди, в певних межах, авжеж, ділюся подіями свого життя. А тому, коли закохалася і вирішила побудувати спільну історію із жінкою, поділилася і цим.
На жаль, ви праві про гомофобію, я це потім відчула. Коли всі смол-токи знайомих або запитання журналістів звузились виключно до питань моєї сексуальної ідентичності.
Але мені не хотілося, щоб мій камінг-аут перетворювався на сенсацію чи маркер моєї «інакшості». Насправді я не відчуваю себе особливою. Сміливою - так, але не особливою. Говорити щиро про своє кохання - це не про винятковість, а про нормальність.
Для мене це просто частина мого життя, як і для будь-кого іншого - закоханість, стосунки, емоційна близькість, сімʼя. Я не бачу сенсу приховувати свою негетеронормативну ідентичність, але й не хочу, щоб це визначало мене повністю. Я маю багато різних ідентичностей. Наприклад, добра подруга, любляча сестра, талановита і успішна акторка. А це одна з них, чи не так?
З Оленою Лавренюк на зйомках фільму «Всі відтінки спокуси». Фото: надано Оксаною Черкашиною
Я не боюся впасти, а потім - іти далі
- Саме так. «Перевізниця», «Клондайк», «Погані дороги» - це все дуже круті роботи, нічого зайвого у вашій фільмографії не затесалося. Таке враження, наче ви знаєте наперед, що з цього вийде?
- Ні, я ніколи не знаю наперед (сміється). Я просто завжди іду туди, де є ризик і можливість трансформації для мене як особистісної, так і артистичної. І, авжеж, інколи помиляюся.
Коли я вирішила переїхати до Києва, мені було майже 30, це було дуже ризикованим рішенням. У Харкові я працювала в успішному театрі «Прекрасні Квіти». Ми їздили світом, брали участь у міжнародних фестивалях, формували культурні спільноти в Харкові, самі заробляли кошти, будучи незалежним театром.
Але того ж року, коли я переїхала до Києва, отримала свою дебютну роль в «Поганих дорогах». Це, до речі, також був один із перших кастингів для мене.
- А чому ризиковане? Ви їхали в нікуди?
- Ні, я приїхала на роботу. Мене запросили долучитися до трупи Театру на Лівому березі Дніпра.
Але якщо театром я займаюся з 12 років, то кіно - лише останні 6. Я вперше вийшла на професійний майданчик у 2019-му. І багато чого досягла всього за ці шість років. Мені здається, через те, що у мене відсутній страх поразки. Я завжди йду вперед, пробую, помиляюсь і маю дуже дисципліноване его, яке не те щоби легко, але достатньо швидко справляється з поразками. Я не боюся впасти. І потім - іти далі. Мені здається, це дуже важливо в цій професії.
- Я читала ваші інтерв’ю, і мені здається, ви трудоголік в плані підготовки до ролей, дуже багато працюєте над персонажем. Тому такий і результат.
- На жаль, це так, мені треба багато працювати. Нещодавно читала інтерв'ю режисера Джессі Айзенберга про співпрацю з Кіраном Калкіном. І він розповідав, що Кіран взагалі не любить репетицій, підготовчого процесу. Кіран, наприклад, любить приїхати на зйомки, не спавши взагалі або лише дві години на день, щоби бути в певному зміненому стані свідомості. Це, знову ж таки, про еротику, про дослідження і власних меж, і меж своєї психіки.
Я трудоголік, як ви кажете, але не для того, щоби прийти на майданчик і бути відмінницею. Я багато готуюся для того, щоби відчувати себе абсолютно вільною, мати можливість відпустити себе, свою чуттєвість і теж, певною мірою, дослідити кордони можливостей своєї психіки і свого таланту.
- Мала на увазі ще й те, що ви багато працюєте, щоб розуміти своїх героїнь. Наприклад, ви ж не були в такій ситуації, як ваша Іра в «Клондайку», але як ви передали її життя! Це так само, як грати зараз військових, коли актор не військовий, скільки треба працювати, щоб зіграти це правдиво. Я про правдивість.
- Згодна з вами. Я би сказала, що акторство – це радикальна емпатія. Є емпатичні люди. А актор мусить бути в тисячі разів емпатичнішим. Наприклад, хтось приходить на репетицію і каже: «У мене болить живіт». І у мене через 10 хвилин теж починає боліти живіт. Є емпати навіть на рівні тіла.
Для мене акторство - це не тільки естетичний виклик, коли стаєш іншим завдяки гриму чи костюму, тональності голосу чи ходи, різних експресій. Це, передусім, етичний виклик стати іншим і зрозуміти, що значить бути іншим. Якщо дивитися на акторство з такої перспективи, то це і є спосіб зробити суспільство кращим.
Якби всі люди були в цьому сенсі трохи акторами і мали цей інструментарій - співчуття, могли поставити себе на місце іншого, думаю, суспільство було би кращим.
Головні герої фільму «Клондайк» - подружжя Ірина (Оксана Черкашина) та Анатолій (Сергій Шадрін). Фото: кадр з фільму
Важливо мати можливість проживати наші втрати і біль всіма можливими способами
- Ви зіграли ще в одній стрічці, яка, я на це очікую, буде класною - це чорна комедія «Ховаючи колишню». За сюжетом, чотири незнайомі чоловіки зустрічаються на похоронах спільної колишньої - військової, що загинула на фронті. І намагаються з’ясувати, кого вона любила найбільше. Колишня - це ви?
- А тут я, авжеж, не скажу, кого граю (сміється). Думаю, тоді вам буде цікавіше дивитися серіал. Скажу одне - це історія про людей, які ніяк не можуть відпустити минуле і пережити втрату з минулого.
Взагалі пережити будь-яку втрату - це дуже важке завдання. Як, власне, і зняти класний серіал на цю тему. Особливо, якщо це чорна комедія. Вірю, що нашій команді вдалося впоратися із цим завданням.
Важливо зауважити, якщо ми говоримо про жанр, немає якогось одного правильного сценарію проживання горя. З власного досвіду скажу. Коли я втратила близьку людину, була здивована, що, окрім шоку, болю, депресії і жаху, інколи гумор, навіть чорний гумор, ставав способом впоратися з болем. Важливо мати можливість проживати наші втрати і біль всіма можливими способами.
- Ви кажете про переживання втрати. Якщо дозволите запитати – кого ви втратили? Когось на війні?
- На жаль, мені здається, вже не залишилось людей у нашому суспільстві, у яких хтось не загинув на війні. І я, безперечно, не виняток.
Але сьогодні я б хотіла розказати про втрату близької подруги, колеги – польської драматургині Йоанни Віховської. 24 березня, рівно за місяць після початку повномасштабної війни, вона померла у Варшаві. Тільки вчора усвідомила, скоро буде чотири роки, як її немає, що тільки зараз починаю сприймати все, що відбулося.
Сьогодні останній раз граю виставу «Радіо Марія», прем’єру якої ми, на щастя, встигли зробити за життя Йоанни. Ідею цієї вистави ми з режисеркою Розою Саркісян і Йоанною придумали у 2018 році в Маріуполі, сидячи в одному з рибних ресторанчиків.
Йоанна була моєю подругою, колегою по роботі, ми зробили багато проєктів разом. Навіть сказала б, хоча вона ненавиділа, коли я так казала, вчителем, моїм орієнтиром артистичним і людським. Вона була неймовірною жінкою. Вона так багато всього робила для України, але ніколи не займала патерналістської позиції «європейської мисткині».
Можна сказати, вона вплинула на цілу плеяду виняткових українських митців і мисткинь. Це і Люба Ільницька, і Олена Апчел, і Роза Саркісян, і Дмитро Левицький, і Анастасія Косодій, і Юлія Гончар, і Петро Армяновський…
У вас було питання: де мій дім? Мабуть, дім також там, де втрачаєш близьких людей. Можливо, це якось дивно звучить, але розумію, що тепер я пов'язана із Варшавою зв'язком сердечним. Тут я щаслива, і тут мені болить. Це теж схоже на проживання втрати. Мені це дуже складно дається - мати право на біль. Мабуть, тому в мене так багато і фільмів на цю тему.
- Зараз більшість ваших проєктів – про війну. Може, це питання наївне, та чи вірите ви, що творчість може щось змінити в людях?
- Можливо, мистецтво і не змінює реальність радикально. Але мистецтво точно формує соціальну дискусію і простір для діалогу.
Культурного фронту не існує. Ми вже всі домовились, що це вульгаризм. Але я для себе винайшла інший концепт – культурне будівництво. Зараз тисячі талановитих українців, українок, цеглинка за цеглинкою, за кордоном будують спільний культурний простір і нормалізують присутність української культури в щоденному житті Європи.
До речі, коли ми говоримо про євроінтеграцію, ми ж не говоримо тільки про те, що буде підписаний документ про прийняття України в ЄС, зміняться наші паспорти, якісь економічні способи існування країни. Це і про спільний культурний простір, який треба створювати. Українська культура європейська за своєю суттю, європейцям є чого в нас повчитися.
Чим для мене різниться інтеграція від асиміляції? Мені здається, здатністю співпрацювати, діяти в інших суспільствах і впливати на суспільства, а не просто асимілюватися і ставати подібною. Це дуже важкий і важливий процес. І кожна виконує свої задачі згідно зі своєю совістю і своїм талантом.
- У жовтні в Німеччині відбулась прем’єра вашої вистави «Остання конференція» (The last conference). Для читачів поясню: у виставі мова йде про кліматичну конференцію, яка відбувається у 2050 році. Тут діє Міжнародний суд з питань екоциду, який нарешті визнав екоцид злочином і піддав трибуналу російських посадовців, відповідальних за навмисне знищення природи в Україні. Це наче проєкція майбутнього – що чекає на злочинців?
- Так, це була перформативна екологічна конференція, як спроба поговорити про майбутнє людства. Передусім, мені здається, сьогодні для європейців злочини російського екоциду - це взагалі центральна екологічна тема. І не тому, що я українка. Я дійсно вважаю, коли в серці Європи знищуються біорізноманіття і екосистеми, які є основою збереження клімату, про що говорять кліматологи, то це має бути центральною темою в будь-якій кліматичній виставі і спробі говорити про майбутнє.
Оскільки події у виставі відбуваються у 2050 році, ми працювали з уявленням справедливого майбутнього. Українські екологи і юристи на міжнародній арені багато працюють над тим, щоби тема екоциду була офіційно визнана, щоби екоцид було офіційно криміналізовано. Тому я вирішила у своїй сцені екотрибуналу практикувати майбутнє, в якому старанням українських науковців, адвокатів це вже сталося. І розпад росії, до речі, теж.
На одній із репетицій я запропонувала своїй команді дуже простеньку і коротеньку вправу: 10 хвилин уявляти розпад росії і повʼязані з цим розпадом екологічні, соціальні, політичні зміни. Для українців це звучить наче реальність і мем одночасно. А я зробила з цього серйозне дослідження (сміється). Виявилося, що для моїх європейських колег це було дуже складно, вони самі потім визнавали, що начебто росія - це таке міфічне зло, кінець якого неможливо уявити. Добре, що вони усвідомили щось для себе все-таки.
Ця вистава була поставлена в Берліні, а для німців пам'ять трибуналів, які відбулися над нацистами в Нюрнбергу, ще жива. Тому ми не прорахувались. Найбільші видання Німеччини написали саме про цю сцену, бо це певною мірою співзвучно з їхньою історичною пам'яттю.
- Бачите, ми знову повертаємося до того, що вам якось вдається зробити все круто у фіналі.
- Часто мені вдається втілити задумане, і це правда. Це вартувало мені великої роботи, самоосвіти і самовіддачі.
У моїй родині не було митців. Я все робила сама і навпомацки. Я взагалі перша в родині з мистецькою освітою. Але, якщо чесно, сформували мене як людину, особливо після 30-ти, саме мої поразки, а не перемоги. Мене формували мої невдалі вистави чи ролі, втрата роботи і доходу в чужій країні, відмови в кастингах, зухвала критика і ксенофобія.
Акторство - це справді дуже вразлива професія. Але прийняття себе і своєї цінності, навіть без успіху, дає мені силу рухатися далі і досягати нових цілей.
У виставі «Остання конференція». Фото: Verena Eidel
Поразки формують характер, а визнання дає крила рухатися далі
- Ви – володарка «Золотої Дзиґи» за найкращу жіночу роль у фільмі «Клондайк». Маєте звання Заслуженої артистки України. Такі нагороди мають для вас значення?
- Так. Поразки формують характер, а визнання дає крила рухатися далі. Для мене визнання своєї спільноти вдома набагато важливіше, ніж досягнення за кордоном. Кожна людина прагне не стільки реалізації, це ж було доведено вже психологами, скільки прийняття в своїй спільноті. І для мене це дійсно величезна цінність – знати, що в своїй спільноті я маю визнання і повагу. Дуже ціную повагу людей, особливо тих, яких я теж взаємно поважаю і діяльністю яких захоплююсь.
Я взагалі для себе таке кредо розробила: неможливо оцінити власних досягнень, якщо ти не можеш оцінити досягнень інших. Тому професійні стосунки я дуже ціную.
- Власне, ви не тільки тут визнана акторка, а і в Польщі, де маєте багато фестивальних нагород. У 2020-му, зокрема, потрапили до списку 50 найсміливіших жінок Польщі, за версією видання «Високі підбори» (Wysokie obcasy). Що це за рейтинг такий?
- Журнал щороку складає список найсміливіших жінок. Це дуже класна премія. Бо тепер і сміливість стає чеснотою жінок, що зазвичай приписувалася чоловікам у патріархальному суспільстві.
У 2019-му я грала у виставі Катажини Шингєри «Левів не віддамо», яка польською називалася Lwow nie oddamy. В самій назві вже є каламбур - польською це звучить і як левів не віддамо, тобто тварин, і як Львів, українське місто, до якого деякі поляки мають ресентименти.
У виставі «Левів не віддамо» я представила в польському театральному дискурсі українську позицію стосовно питання історичної памʼяті, Волині, українсько-польських відносин і дуже суб'єктну позицію, інакше б не було такого ажіотажу і такої бурхливої реакції з боку глядачів, колег і театральних критиків. Це дійсно була дуже ризикована вистава. Щоб ви розуміли, влада міста Жешув заборонила її одразу після прем'єри. Мовляв, ця українка не буде тут розказувати, як нам пам'ятати історію.
Але журналісти не дозволили цензурі відбутися, тому виставу знову повернули на сцену. Завдяки втручанню медіа «Левів не віддамо» ще декілька років успішно гралася. І за свою сміливість, артистичну, громадянську, людську, бо були і переслідування, і хейт, і погрози, я потрапила в цей рейтинг. Було дуже приємно і неочікувано.
- Як, на вашу думку, з іноземцями треба говорити про війну в Україні? Документалістика, наприклад, «20 днів у Маріуполі», може лякати і не кожен піде це дивитися, це більше фестивальне кіно, можливо, я помиляюся. І сьогодні наша війна вже так не шокує, як на початку.
- Я дуже поважаю працю своїх колег, особливо режисерів документального кіно. Вони круті. І це дуже важлива робота. Це будівництво зв'язків і адвокація України на світовій арені. І Катерина Горностай, і Мстислав Чернов, і Ольга Журба зробили і роблять дуже багато.
Все дуже змінилося від початку війни. Тоді здавалося, що треба кричати всіма можливими способами. Ви ж пам'ятаєте, які ми були наївні. Я вірила, що небо над Україною можуть закрити. Пам'ятаю, давала інтерв'ю іноземним журналістам, де розповідала, що розчарована Європою через небажання і неможливість зробити таку, як на мене, адекватну річ - закрити небо над моєю країною. Сьогодні, коли оцінюю спроби артистичної репрезентації, розумію, що вони могли бути занадто емоційними, занадто шокуючими.
І ви праві, сьогодні війна вже не шокує, люди вже звикли або відводять погляд убік. Наприклад, Сьюзен Зонтаг писала в своїй книзі «Спостереження за болем інших», що образи військового насилля, навпаки, парадоксально зменшують здатність людей діяти і протистояти злу. Начебто заморожують людей. Тому я вирішила знаходити інші форми впливу.
Я зрозуміла, що люди змінюються, змінюється їхня чутливість, сенситивність, змінюються форми моєї співпраці і будування цього діалогу. І одним із останніх прикладів, власне, є вистава «Остання конференція», про яку ми говорили.
- Які у вас найбільші мрії сьогодні? У багатьох акторів одна з мрій – це завжди про ролі.
- Рік тому я вступила у Варшавську кіношколу навчатись на продюсерку кіновиробництва.
Тому мрію бути містком між українською і польською кіноіндустрією, між українською і європейською, продюсувати нові фільми і таким чином розвивати український кінематограф.
Талановитих акторів та акторок у нас багато, хороші продюсерки теж є, але зайвими не будуть. Тому мрію бути залученою до процесу створення фільму як креативна продюсерка. У мене є ідеї фільмів, історії, які б я хотіла створити і які б хотіла продюсувати.
А акторство вийшло з зони мрій. Для мене це дія і практика. Я ніколи не сиділа, склавши ручки, і не мріяла, що мене побачить якийсь талановитий режисер чи режисерка і запросить зніматися.
Єдине - мрію, що український кінематограф буде існувати і розвиватися, і мрію, що для мене теж знайдеться в ньому місце. Мріємо ми всі тільки про Перемогу.
Акторка потрапила до списку 50 найсміливіших жінок Польщі за версією видання «Високі підбори». Фото: надано Оксаною Черкашиною
