У цієї актриси красиво виходить все: грати величних темних богинь і добрих лікарок, жінок, які хочуть тихого щастя, і кріпачок, які борються за кращу долю. Слава Карасовська - зірка серіалів “Кріпосна” і “Доньки-матері”, “Жіночий лікар” та “Опер за викликом”. З недавнього моменту в її фільмографії зʼявилася роль темної зловісної богині у підлітковому фентезі “Хрещатик 48/2” про пригоди у потойбіччі Києва.
До речі, Київ у житті акторки - це справжне джерело її натхнення. Рідному місту акторка присвятила свій авторський бренд київських сувенірів “Панянка киянка”.
Про те, як пахнуть Андріївський узвіз та Ярославів Вал, про те, чим приваблює акторку педагогічна діяльність, як їй в ролі відьом та містичних божеств та де вона навчилася професійному акторському бою, Слава Красовська розповіла в інтерв’ю Коротко про.
- Славо, нещодавно в кінотеатрах вийшло українське фентезі "Хрещатик 48/2" - це крута фантастична історія з якісним гумором. Ви в фільмі зіграли стародавню богиню смерті Мару. Знаєте, чому вибір зупинився саме на вас?
- Мені здається, що Олексію Комаровському (продюсер проєкту “Хрещатик 48/2”. - Авт.) сподобалася моя закадрова робота у його попередньому фільмі “Коли ти одружишся?”. Він шукав акторку, яка б продублювала англійською негативного персонажа. Потрібен був низький голос, хороша вимова, ну і, звісно, вміння побути справжньою злюкою. Оскільки, судячи з усього, під час постпродакшену попереднього фільму Олексій вже виношував ідею «Хрещатика», невдовзі після роботи на студії він запросив мене на проби на роль Мари.
- А у вас, отже, ідеальна англійська?
- Я не вважаю її ідеальною, але працюю англійською в озвучках і знімаюся час від часу. У Києві є продакшн-студія Amo Pictures - вони знімають англомовний контент для іноземних замовників. Раніше це були короткометражки для YouTube чи ФБ, в яких піднімалися важливі соціальні теми про права жінок, про ставлення до різних соціальних верств населення, про аб'юз. А зараз вони багато працюють в галузі вертикальних серіалів. Цей формат популярний на іноземних ринках, у нас він поки що не дуже розвинений. Але саме у Києві вже кілька років активно створюють такий контент, причому достатньо красиво та якісно. І що важливо - знімають там українських акторів. Ми всі говоримо англійською, і, можливо, люди в світі, які нас дивляться, й не здогадуються, що це українські актори.
- Богиня смерті у вас вийшла дуже зловісна і лиха - не боїтесь такі ролі грати?
- Не боюся, тому що це, по-перше, казка, в якій нічого страшного немає. У кожній казці має бути зло для того, щоб воно було врешті-решт покаране й знищене. Хтось має виконувати такі ролі. А по-друге, грати в казках та фантастичних історіях негативних персонажів набагато цікавіше, ніж позитивних.
- Ваша богиня смерті - стильна і розкішна. Навіть шкода, що в кінці фільму її відправляють в дзеркало, як у в'язницю. Але щось підказує мені, що в продовженні “Хрещатик 48/2”, робота над яким вже скоро почнеться, ви знову в цій ролі зʼявитеся.
- Я за це жодної відповідальності не несу. Як скажуть Олексій Комаровський та автор сценарію Юрій Микуленко, так і буде. Але сподіваюся та вірю в те, що пан Юрій знайде спосіб мене з того дзеркала витягти. Мені б цього дуже хотілося.
- Ви - корінна киянка. Думаю, для вас було важливо, що “Хрещатик 48/2” присвячений Києву. Столиця, по суті, головний герой цієї історії.
- Те, що нині з'являються фільми, присвячені Києву, це важливо, як і те, що нині в кіно не соромляться Київ називати Києвом. Бо в ті часи, коли у нас панувала московська мода на кінопродукт, треба було робити фільми та серіали, які б продавалися на весь простір так званого СНД. У тих серіалах навіть якщо і зʼявлялися відомі київські локації, все одно не можна було прямо згадувати Київ. У сценарії завжди фігурували лише слова “столиця”, “місто”, “містечко” - що завгодно, тільки без географічних назв. Це для того робилося, щоб можна було зробити вигляд, що це чи то Мінськ, чи то Астана, чи бог зна що.
А тепер ми можемо в кіно відверто називати Київ, присвячувати йому сюжети, як це зробили творці “Хрещатик 48/2”, та використовувати в сюжеті український фольклор і казкових міфічних персонажів. Головне, щоб цей процес розвивався і мав відгук у глядача, тому що це безмежно цікаво і це ще не пахане поле в нашій культурній індустрії.
На прем’єрі «Хрещатик 48/2» з продюсером Олексієм Комаровським, Григорієм і Христиною Решетник та їхніми синами. Фото: надано Славою Красовською
- Щодо магії, ваші персонажі в кіно часто нею володіють - у серіалі “Чаклунки” ви граєте звичайну дівчину, яка випадково отримує магічні здібності. А що б ви зробили в реальному житті, якби таке мали?
- Слухайте, про це можна весело фантазувати, але насправді думаю, якби у реальному житті у мене пішов вогонь з долонь, то я опинилася б у психіатричній лікарні (сміється). Неможливо осягнути, що у реальному житті може з'явитися така магія. Чесно, не хотілося б якісь казкові здібності переносити в реальне життя. Але якщо погратися і пофантазувати, то з усіх можливих надздібностей я б хотіла освоїти телепорт, щоб швидко опинятися в іншому місці і не думати про те, де там припаркуватися. А ще, як у серіалі “Всі жінки відьми”, я хотіла б навчитися зупиняти час, щоб його було побільше. Можна отак зупинити світ навколо себе, закінчити всі свої побутові справи, наприклад, посуд помити, а потім час "розморозити" й робити щось важливе для світу.
- От бачите, знову про відьом мова зайшла. Вам хто-небудь говорив раніше, що у вас є негативна чарівність? Яке у вас по життю амплуа?
- Здається, по життю у людей амплуа не буває. Є таке сучасне поняття, як особистий бренд, знавці ділять людей на архетипи. Але мені, якщо чесно, не хочеться прив'язуватися до якогось одного архетипу або до одного образу, тому що, можливо, через професію, можливо, характер, але я не відчуваю себе в межах одного типажу. У мене може бути період або настрій, коли хочеться бути ніжною, жіночною, одягатися у якісь сукенки. А може бути період, коли мені абсолютно байдуже, який я маю вигляд і чи комусь подобаюся. Тому застрягати в якомусь одному амплуа мені дуже не хотілося б.
- А яке у вас амплуа в театрі?
- Очевидно, що через низький голос і достатньо високий зріст та статуру найчастіше мене в кіно запрошують на ролі сильних войовничих жінок, лідерок, військових, всяких там начальниць та директорок. Це абсолютно логічно, бо це ті ролі, які можна закрити моїм зовнішнім типажем. А в театрі якраз маю можливість втілювати зовсім інші образи - як, наприклад, майже зневірена місіс Мюллер у виставі “Сумнів” або залякана чоловіком-тираном дружина Зброжека у виставі “Маклена Граса”.
- А щодо ваших ролей у кіно. Судячи з вашої фільмографії, їх у вас досить багато. А яких варто очікувати у найближчому майбутньому?
- Днями я була на пробах повнометражного фільму - поки що не знаю, як там буде і чи ця історія далі просунеться з моєю участю, але там дуже цікавий сюжет. Це повний метр на замовлення Держкіно. Сама концепція сценарію дуже мені сподобалася, цікаво було б попрацювати в цій картині. Ну і я очікую новин від фільму “Лютий привіт”, тому що ми закінчили зйомки цього проєкту ще восени, але чомусь інформація про нього зникла з радарів. Не знаю, в чому затримка, та сподіваюся, що фільм вийде, бо там дуже щемка і, мені здається, потрібна сьогодні історія. І там дуже хороший режисер Максим Литвинов, який зазвичай знімає душевні історії.
- Що стосується театру, ви граєте в маленькому камерному, але такому примітному Малому театрі. Чому саме в ньому? Бо мені здається, вас би з радістю привітали у будь-якому національному театрі.
- Жодного разу мене не привітали з радістю ні в якому національному театрі. Після здобуття ступеня бакалавра ми всім курсом ходили по прослуховування в різні театри - були і в "Лес"і, і в ТЮЗі, і в Молодому… та багато де. І мене нікуди тоді не взяли. Я пішла на пʼятий курс, продовжувала вчитися і грати в постановках в учбовому театрі в Карпенка. А після п'ятого курсу мені пощастило дуже швидко і легко увірватися в кіноіндустрію - я одразу після випуску з університету отримала велику лінійну роль у серіалі “Жіночий лікар”. Я тоді пів року провела на знімальному майданчику - у мене там було до ста знімальних днів. І тоді ж я почала потрошку викладати акторську майстерність дітям.
Якщо чесно, у мене немає комплексів з приводу того, що я не граю в національному театрі. Я завжди мала багато цікавої роботи і була творчо влаштована, тому ніколи не переймалася тим, що не граю третю двоюрідну сестру Джульєтти з правого боку на сцені якогось національного театру. Але після тих кастів пройшло кілька років, і так склалося, що я стала частиною прекрасного Малого театру.
- Чим Малий театр особливий? Я саме про вайб вашого театру?
- Мені здається, що насамперед багато важить цінність саме історичної будівлі нашого театру, його місце розташування (вул. Гончара 33. - Авт.). А для мене особисто важливо, що це театр камерний, що ти на сцені завжди працюєш, як на крупному плані. Глядачі тут дуже близько від акторів, і у тебе немає шансу схибити чи збрехати, бо все дуже видно. Важливо і те, що у нас в театрі немає штату режисерів, а ставлять вистави завжди особливі люди, які потрапляють в театр не просто так.
От останні дві мої вистави - з ними мені взагалі сильно пощастило, тому що їх режисером виступив наш актор Юрій Кулініч ("кращий актор року" одразу двох національних кінопремій за фільм "Погані дороги" (2021). - Авт.). За другою освітою Юра - режисер, і він поставив у нас в театрі дві прекрасні вистави "Сумнів" і "Урок". Його підхід, сміливість та естетика мені дуже подобаються. І от саме в такій комбінації, коли режисер приходить не гонорар отримати в театр, а воліє по-чесному втілити свою ідею, це дуже важливо і це дуже дієво.
Фрагмент вистави "Маклена Граса" в Малому театрі (реж. Дмитро Весельський). Фото: надано Славою Красовською
- Щодо акторського вміння, я знаю, що ви маєте диплом Британської академії сценічного бою. Тобто ви вмієте красиво битися?
- Для того щоб вміти втілювати сценічний бій і робити трюки, треба постійно тренуватися і підтримувати цю навичку, чого я не роблю. Тому не можу сказати, що я це прямо вмію, але база є, і мені це цікаво. Вважаю, що актор має розвивати свої додаткові скіли, такі як верхова їзда, сценічний бій, гра на музичних інструментах тощо. Тобто розвиватися у всіх напрямках, які можуть по-різному бути використані в тій чи іншій ролі.
А щодо курсів, то тут мені пощастило, бо один знайомий актор у 2018 році привіз в Україну викладачів британської академії. У нас спочатку був курс по сценічному рукопашному бою. Тобто це не бойові мистецтва, це саме сценічний бій, в основі якого безпека, безпечна відстань, правильні ракурси. Нас вчили, як зробити вигляд, що ти б'єш, але щоб партнер твій не постраждав і красиво відіграв, ніби його вдарили, а камера не зафіксувала цієї прогалини між кулаком і носом. Там в основі завжди є безпечна відстань, безпечні прийоми і ті ракурси, де камеру можна обманути і зробити вигляд, що дійсно був контакт.
А на других курсах нас вже вчили битися на ножах та мечах. Це теж дуже цікаво, але, знову ж таки, у мене є база і певне розуміння сценічного бою, але для того, щоб поставити красиву бійку для кіно, мені все одно треба на тиждень зайти в зал, щоб каскадери це спочатку поставили і я все відтренувала, тому що без постійної практики це в тілі не залишається.
- Але все ж таки мечем помахати ви можете? От я взагалі вас бачу як воїтельку у якомусь крутому фентезі, таку собі принцесу-воїна.
- Мечем красиво помахати можу, чому ж ні (посміхається). Був у мене фільм, короткометражка, яка, на жаль, так і не вийшла. Там у нас була дуже красива сцена бійки на мечах. Я грала богиню, забула, як її звали, і злітала у повітря. Богиня моя була з величезними крилами, і мене на каскадерських тросах підіймали, щоб я потім з мечем приземлялася перед носом у своїх ворогів.
- Ви говорили, що почали викладати акторську майстерність дітям. І я знайшла в соцмережах ваш ARTISTIC - групу з акторської майстерності, яка працює як повноцінний дитячий театр. Наскільки важко вчити дітей акторству? Дітей же потрібно постійно чимось дивувати.
- Безумовно, це важко, бо більшість потреб нашого колективу я закриваю сама: вигадую концепції, пишу сценарії, бо у мене колектив суто жіночий - хлопців у нас вже кілька років немає. Тож насамперед я маю знайти матеріал, який пасуватиме для чисто жіночої команди. У цьому році я зробила виставу з оповідань про видатних жінок з різних епох. Там у нас є і Одрі Гепберн, і Фріда Кало, і Леся Українка, і Марія Кюрі - абсолютно різні жіночі постаті, які розповідають свої історії.
Окрім сценарію, мені треба з нуля придумати візуалізацію, підібрати музику, придумати костюми та реквізит. На щастя, у мене зараз є друга викладачка - моя ж випускниця, на яку я можу покластися в репетиційному процесі. Але вона у мене одна, а акторок у цьому сезоні було 16. І, звісно, це велика відповідальність і велике навантаження в тому плані, що мені хочеться якомога більше їм дати. Ми граємо вистави в Києві, потім їдемо на фестивалі. Звісно, це все складно, але того варте, тому що я бачу, наскільки дівчатам це в кайф. Я бачу, як вони запалюються творчістю, і пишаюся своїми випускницями, які пов'язують в подальшому своє життя з акторством.
- Хтось із ваших випускниць вже став професійним актором?
- Моя випускниця - Марічка Хоменко. У січні я ходила на прем'єру фільму з її участю - “Випробувальний термін”, а потім у Театрі Лесі Українки дивилася з нею виставу "Земля", яку поставив Іван Уривський. І мені дуже приємно, що настільки популярний зараз режисер звернув на Марічку увагу, помітив її серед усіх на студентському показі та запросив у свою виставу. І це не може не надихати мене далі вкладатися в моїх підлітків. Марічка дуже талановита, з самого початку я знала, що ця дитина точно має продовжувати займатися акторством. І для таких, як вона, я вже викладаю більше десяти років. У наш колектив щороку додаються новенькі, зараз у складі ARTISTIC одинадцять учасниць.
- Що вам особисто дає оця робота з підлітками? Тому що ви могли б весь цей час витрачати на себе, на свої ролі.
- По-перше, мені це дуже добре вдається, і я це зрозуміла вже давно, що не можу позбавити світ такого прекрасного викладача, якщо я це настільки добре вмію. З вересня ми відновимо роботу і запрошую на нові вистави колективу ARTISTIC.
З колективом ARTISTIC на театральному фестивалі The fest the best в місті Вінниця. Фото: надано Славою Красовською
- Я от не припиняю вам дивуватися. Ви і актриса, і педагог, а от нещодавно я дізналася, що ви є автором бренду київських сувенірів “Панянка киянка”, самі створюєте ці сувеніри і присвячуєте їх Києву. Звідки ця ідея?
- Колись давно один мій друг сказав, що у житті треба займатися тим, чого тобі самому не вистачає. І ця думка десь у мені засіла - я подумала, що коли мені не вистачає "правильних" сувенірів, які можна привезти в подарунок людям з Києва, то це треба створити. Тут важливо було, щоб вони були маленького розміру, щоб підходили будь-якій людині і щоб несли справжній київський вайб.
А оскільки я безмежно люблю своє місто, то, як присвяту йому, вирішила розробити лінійку унікальних сувенірів у вигляді шоперів, аромасвічок і ароматичного мила ручної роботи, де кожен аромат присвячено відомій локації Києва.
Мило, до речі, я роблю власноруч і аромати підбираю дуже ретельно. Тому мило "Кіно у "Жовтні" пахне карамельним попкорном , "Побачення в парку", що присвячене парку Кіото, - сакурою, "Вранішній Ярвал" дивує пряним ароматом кориці - з нею у мене асоціюється ця прекрасна вулиця. Зараз у мене 13 ароматів, а чотирнадцятий зʼявиться лише на Різдво. Але коли зʼявиться мило “Андріївський узвіз”, то офіційних запахів буде вже 14.
- А чим пахне "Андріївський узвіз"?
- Я ще не визначилася з ароматом, але вже провела фокус-групу з приводу того, чим повинен пахнути "Андріївський узвіз", - асоціації у всіх дуже різні. І, можливо, я ще на Геловін презентую мило "Містичний Київ". У мене є ще багато ідей, як далі розвивати продукцію "Панянка киянка" - воно в мені живе і вирує. Але головне - відчувати, що це комусь цікаво. Ну, тому що я помітила, що багато хто роздивляється продукцію, а взагалі не орієнтується, що там зображено, чому це присвячено, для чого це потрібно.
Я вам більше скажу, люди іноді плутають кінотеатр "Жовтень" з Жовтневим палацом. Одній пані я якось демонструвала продукцію на маркеті і кажу: "Ось мило, яке називається "Кіно в "Жовтні" - воно пахне карамельним попкорном". А вона мені сумно так: "От тільки попкорну там немає". Мені спочатку здалося, що вона понюхала мило і не відчула там аромату попкорну, а вона пояснює, що у Жовтневому палаці попкорну немає. І тут до мене доходить, що пані ні за картинкою, ні за назвою не зрозуміла, що мається на увазі кінотеатр "Жовтень" на Подолі.
- Бачите, ви для неї зробили відкриття. Тобто з вашого боку це ще й просвітницька діяльність. А що для вас бути киянкою?
- Якщо чесно, то не знаю, як бути кимось іншим. Коли мені було років сім, я відкрила для себе усвідомлення того, що, виявляється, в інших містах теж люди живуть і теж, наприклад, є школи. Мене тоді дуже здивувало, що цей світ набагато більший, чим я собі уявляла. Але я не можу ні з чим порівнювати, бо не знаю, як це жити десь. І це щастя, що не знаю, бо відчуваю, що не витримала б довгий час жити в якомусь іншому місті чи в іншій країні. І це щастя, що я не маю досвіду еміграції.
- Наскільки Київ змінився під час війни? Що вас взагалі тривожить, а що тішить у цьому місті? Хоча радіти нині мало з чого можна, тому наше місто зараз дуже сумне.
- Воно сумне, але в ньому дуже багато підтримки. Англійською є така ідіома: every cloud has it’s silver line, тобто "у кожній хмарі присутня маленька срібляста лінія". Оця маленька срібляста лінія - це та підтримка між містянами, яка виникає у складні періоди. І це відбувається в часи війни постійно. Наприклад, сусідка мені каже: "Якщо вам складно з двома собачками йти в укриття, то ви приводьте одну, я з нею побуду, поняньчу її, а ви будете за другою стежити”.
Нині в людях прокидається більш людяне ставлення до незнайомих чи малознайомих людей, ніж воно здебільшого буває у величезному місті. Бо зазвичай ми всі тримаємося на дистанції один від одного, можемо не знати сусідів по іменах. Та коли приходить біда, то доводиться гуртуватися, допомагати та підтримувати і своїх, і малознайомих - всіх.
Ніколи не забуду той живий ланцюг з людей, які передавали воду в баклажках через чотири полоси Берестейського проспекту, коли ракети прилетіли в "Охмадит". Він був нереальний. І це про вміння українців обʼєднуватися у важкі часи.