• Головна
• Шоу-біз

Фото: Фото: Оскар ЯНСОНС

У 2004 році Ірена Карпа написала свій перший роман – "50 хвилин трави". Кількість лайливих слів і сексуальних сцен одних образила, а інших схвилювала. Карпу охрестили найскандальнішою українською письменницею. За ці роки вона встигла тричі вийти заміж, народити двох дітей, написати чотири дитячі книги та переїхати до Парижа. Наприкінці весни у Карпи вийшов перший дорослий роман за останні десять років - "Добрі новини з Аральського моря". Про нього, а також про життя у Франції, чоловіків та дітей ми поговорили з Іреною.

"У Києві у мене був письменницький блок"

– Ви довго не писали романи для дорослих. І ось, будь ласка – аж 600 сторінок.

- Якщо книга у прямому значенні слова здасться важкою, то можна вирвати сторінки з героїнями, які вам не сподобалися (посміхається). Я писала так, щоб усі історії були незалежними, але наприкінці вони переплітаються і стає зрозумілим "ху із ху". У ній перемішалися коні, люди, секс, наркотики. Дуже багато стьобу. Повернулася стара добра Карпа, на яку всі так чекали. Але ця книга написана більш складно та дисципліновано, ніж попередні. І це логічно – подорослішали я та мій читач.

- Про що роман?

- Він розповідає про пригоди українок у Парижі, чотирьох дуже різних жінок. Всі вони так чи інакше пов'язані, хоча належать до різних соціальних груп. Одна може їздити на Aston Martin, а друга тим часом спати на вокзалі.

- Це якийсь гід Парижем для туристів?

- У книзі Париж показано дуже різним. У ньому є бідні та багаті, бомжі та роботяги. Скоріше, якийсь зріз французького суспільства очима українських емігранток. Ця книга просякнута Парижем. У ній люди страждають, вмирають, плачуть. У ній немає нічого списаного та зажованого, і це основний мій плюс, як автора, у даному випадку.

- Що в книзі правда, а що – вигадка?

– Це колаж. Ходячий зомбі, який пошитий зі шматків різних людей. Правди там 50 чи навіть 70 відсотків. Я багато провела часу із різними жінками, які стали прототипами. Після того, як я описала учасницю Femen Машу, зустріла реальну дівчину, яка за описом збіглася з нею. У мене просто відвалилася щелепа, і таке траплялося часто. Ти вигадуєш персонаж, а потім починаєш насправді зустрічати схожих людей. У книзі багато моїх особистих історій, які я "впихала" в сюжет.

- Натхнення написати новий роман прийшло у Парижі?

- У Києві у мене був якийсь письменницький блок, ніби ти вперся головою в стелю і тобі нема куди рухатися. Про війну я писати свідомо не хотіла, бо розуміла, яка величезна кількість абсолютно різної літератури вже існує на цю тему. Більше того, я не хотіла торкатися подій, у яких я безпосередньо не беру участі. Мені здавалося, що про це може написати лише солдат. Важливо було змінити атмосферу, побачити нових людей, переосмислити себе, просто дихати новим містом. Це адреналін, такий стан можна порівняти із закоханістю.

"Кожен може жити в уявному Парижі"

- У 2015 році ви стали аташе з питань культури у посольстві України у Парижі. Чим ви там займаєтесь?

- Організацією великих, культурних подій, впровадженням України у культурну карту Європи. Наприклад, цього року ми вперше були представлені на бієнале високого ремесла та дизайну Révélations у Парижі. Це один із найпрестижніших виставкових просторів Франції.

- Виходить, ви ходите в офіс, як і всі нормальні люди? А не сидите в кафе перед Ейфелевою вежею з келихом вина?

- Та ні, звичайно. Це якийсь дуже маленький відсоток дня. Я прокинулася, розбудила інших, погодувала, зібрала та відвела дітей до школи, вивела собаку, повернулася, пішла на роботу, якось пообідала. Потім повернулася додому, забрала дітей зі школи, погодувала, повчила з ними уроки, поклала спати. Подивилася фільм і сама пішла у ліжко. На жаль, саме так виглядає мій типовий день. У ньому мало спільного із життям паризької богеми.

- Чи не нудно вам?

- Звісно, ​​нудно. Я не говоритиму, що мені все подобається, адже я типовий фрілансер. Але людина до всього звикає. На щастя, я начебто не стала кабачком чи офісним овочем, зберегла життя, і книга в цьому дуже допомагає як будь-яка творчість. Ставте собі дуже великі цілі, це хороший спосіб не збожеволіти від щоденної рутини.

- Чому українцям слід повчитися у французів?

- Основний експортний продукт французів – це L'art de vivre, мистецтво життя, коли люди люблять жити гарно. Можна жити в уявному Парижі, де б ми не знаходилися. Зробити гарний пікнік, поставити квіти у вазу або, врешті, просто насолоджуватися моментом. Ось у французів є ця розслабленість та бажання насолодитися. Якщо мій чоловік матиме вільну годину, він піде на масаж. А я побіжу варити борщ. Нам потрібно весь час зробити щось корисне, метушитися, відчувати якусь відповідальність. А французи розуміють, що потрібен час на себе. І парадокс якраз у тому, що чим більше ти відпочив, тим потім ефективніше працюватимеш.

- Типові французькі звички з'явилися?

- Набрала 3 кг. Ці круасани назавжди залишаться у моєму серці. Я почала спокійно читати в кафе, до тебе там ніхто не підходить і не каже "дівчино, ви замовлятимете?". Але я досі вчуся цієї славетної французької неспішності. Адже я з 9:00 до 18:45 проводжу в посольстві України, тому не можу сказати, що сталося якесь занурення у Францію. За винятком мого чоловіка, якого я бачу вранці та ввечері.

Франція додала мені здорового пофігізму. У Парижі я, наприклад, ніколи не фарбуюся. Максимум вії та червона помада. Наших дівчат завжди можна відрізнити на вигляд: яскравий макіяж, ідеально білі кросівки, велика красива біжутерія. Жлобства в цьому ніякого немає, але ти одразу бачиш, що вона з наших, бо ніби зійшла з картинки. А парижанки мають невимушений шик.

- 15 років тому ви носили короткі топи та кросівки, сьогодні все частіше обираєте підбори та елегантні сукні. Який образ вам ближчий?

- Елегантні сукні спокійно уживаються з кросівками та балетками. Не змінюються з роками лише ідіоти. Сумно дивитися на людину, яка у 40 років одягається, як у 20. Я не буду зараз одагати топ і відкривати пупок, хоча в мене з ним все нормально.

Мені скажуть "камон, матуся, куди ти, жінко, попустись". Зараз я маю якусь психологічну потребу, наприклад, носити білу блузку. Це ідеальний одяг і під спідницю, і під джинси. У мене в шафі висить багато красивих та незручних суконь, які я майже нікуди не ношу.

"Чоловік змусив себе полюбити"

- Як ви познайомилися з чоловіком (третій чоловік Ірени – французький інженер Людовік-Кирилл Требюше, він є нащадком Віктора Гюго – Авт.)? Складно було довіритись після двох розлучень?

- Я дуже довго його маринувала. Тому що справді не готова була одразу стрибати у нові стосунки. І ми познайомились абсолютно випадково. Спочатку він мав бути на вечері, яку для мене організовував український друг. Людовік туди прийшов зі своєю якоюсь одновечірньою пасією, з якою мене знайомив мій друг. Коротше, воно якось усе закрутилося, наші стосунки довгий час були платонічними. Я думала – господи, що це таке? Перший француз, якого я побачила, навіщо він мені потрібний? Але він був дуже наполегливим. Він змусив мене себе полюбити, я якось трохи відкривала його для себе і це значно краще, ніж будь-які гормональні сплески, типу вау, класний чувак, пішли в бар, адреналін, секс, все класно і потім ти такий думаєш, господи, що це було? Тому людям з досвідом не варто різко стрибати у стосунки. Весілля хотів він, а не я. Для нього це вперше, а я вже двічі заміжня була (посміхається).

– Готуйте вдома українські страви?

- Після візитів бабусі діти вимагають борщу та вареників. Якщо є борщ, то його їдять усі. Це універсальна страва, яка, до речі, у спадщині ЮНЕСКО знаходиться. Я багато готую, переважно страви середземноморської кухні.

- Якою мовою вдома спілкуєтеся?

- З доньками українською, з чоловіком французькою. Доньки з татом розмовляють англійською. Зі мною, гади, говорять французькою, хоча я весь час їх намагаюся гальмувати, інакше мова губиться. Я бачила багато таких сімей. Ці люди повні ідіоти, якщо пишаються, що перестали говорити українською та стали справжніми французами.

- Ваша старша донька пішла до першого класу у Франції. Чи важко було адаптуватися?

- Коли ми переїхали, одній було 4 роки, а другій 5, і вони по-французьки знали лише "bonjour" (привіт – Авт.). У садку з ними розмовляли трохи англійською. І це добре, їх там не запхали в жодні підготовчі класи. До школи вони пішли разом із французькими дітьми. Одним із перших слів, яке вони вивчили було "carotte", це означає морква. Дівчаткам здавалося, що це дуже смішне слово. Якось учитель старшої доньки сказав мені, що вона неуважна. Я йому пояснила, що півроку тому вона взагалі не розмовляла французькою. Він так здивувався, бо був упевнений, що це звичайна французька дитина, яка витає у повітрі.

- У Франції вирізняється підхід до виховання дітей?

- У них багато пофігізму. Ніхто не битиме в дзвони, якщо ваша дитина прийшла з температурою. Ходять із соплями по коліна, кашляють, і ніхто не трясеться над ними, ні батьки, ні вчителі. Ну і програма там легша за нашу. Школа орієнтована на політичні науки. Їх водять у сенат, знайомлять із мером. Нині там дуже смішний директор-британець, замість фізкультури він навчає дітей народним танцям. А ще їх там навчили їздити на велосипеді. Поки що я бачу все те, що знадобиться їм у житті.

- Після завершення дипломатичної каденції повернетесь до України?

- Подивимося. Не знаю. У мене, звичайно, є проекти, які я робитиму на фрілансі, і хочеться побути трохи письменником-сценаристом, зайнятися тим, що я дуже люблю. Хочеться бути більше в Україні, але сидіти безвилазно я ніде не люблю.

- З вашого інстаграмо видно, що ви часто подорожуєте.

- Значно менше, ніж раніше. Після Майдану була перша зима, коли я нікуди не поїхала, хоча зазвичай літала на зиму до Індії чи Непалу.

"З дітьми треба говорити про секс"

- Чи можна заробити багато грошей виключно на написанні книг?

- Так, якщо ти Дар'я Донцова і на тебе працює 10 маленьких Донцових, які пишуть твої книги і завертають у фольгу. У такому разі, звісно, ​​можна жити краще, ніж письменник, який пише одну книгу на 3 роки. Я за те, щоби автори заробляли добре, і не лише за бульварну літературу.

– Як прийшла ідея писати дитячі книги?

- Думаю, я зі страху почала їх писати. Боялася, що після народження дітей запливу жиром та заросту бігудями.

- Коли дасте донькам почитати свої книги для дорослих?

- Коли захочуть. Я їх не стримую. В нас немає табу. Ну як взагалі можна сучасним дітям ставити якісь заборони, якщо вони мають інтернет у повному доступі? Але мені здається, що доньки зараз не дуже розуміють, чим займається їхня мама. Дай боже, щоб вони взагалі хотіли читати.

- У ваших романах багато сексуальних сцен. Як вважаєте, хто має говорити з дітьми про секс?

- Батьки, звісно. Якщо у вас все нормально з сексом та з головою, то у вас не повинно виникати проблем, як поговорити на цю тему з дитиною. Поки діти маленькі, ви є для них найближчою людиною. Краще ви їм поясните, ніж дворова шпана.

ДУЖЕ ОСОБИСТЕ

- Як цивілізовано розлучитися та зберегти добрі стосунки з колишнім?

- Я не знаю, чи виходить у когось цивілізовано розлучитися (сміється). У будь-якому випадку не потрібно психовати, залишатися максимально спокійним. Я думаю, що практично неможливо отримати аліменти, якщо батько не хоче платити їх. Я нічого не отримую від батька моїх дітей, але він іноді бере їх до себе на вихідні та ділить зі мною квитанції за школу. У моїй ситуації вже цього достатньо.

ДО РЕЧІ

Найкорисніша літературна порада

– Вона не зовсім літературна. У мене було багато сумнівів щодо книги, я її обговорювала зі своїм психоаналітиком. І ось вона сказала, слухай, вже допиши і позбався її. Завдяки цій пораді ви можете тримати в руках "Добрі новини з Аральського моря".

ЦІКАВО

Як батьки реагують на книги Карпи

- Та зрозуміло, що їм було соромно, там же мати, секс, наркотики – все, що не прийнято писати, коли тобі 20 років. Мені здається, я все життя ганьблю своїх батьків, але вони продовжують мене любити. І, можливо, таємно пишаються. Я працювала на телебаченні, видавала книги, робила концерти, але мені завжди здавалося, що дідусеві було дуже за мене соромно. І тільки коли він помер, мені розповіли, як він насправді мною пишався.

Відеоінтерв'ю, частина 1

Відеоінтерв'ю, частина 2