Зіткнення з Європою: чому багатьом українцям не підійшло життя за кордоном «на всьому готовому»
Незважаючи на те, що влада рекомендує почекати з поверненням у рідні міста, українці ринули додому суцільним потоком. Охочих повернутися так багато, що, за даними Держприкордонслужби, час від часу кількість тих, хто в'їхав в Україну, перевищує кількість тих, хто виїхав.
Причини повернення у кожного свої – хтось сумує за домівкою та звичним комфортом, а у когось закінчилися гроші. Але, можливо, глобальна причина полягає в іншому: сьогодні мільйони наших співгромадян на власному досвіді переконалися у правильності відомої поради – не плутати туризм із еміграцією.
Не туризм
Отже, виявилося, що еміграція - це зовсім не те, що приїхати на кілька днів і "зануритися в європейське життя". Пам'ятаю, як наші друзі вперше приїхали на тиждень до Лондона, і їм було так ліньки розбиратися із системою оплати громадського транспорту, що весь тиждень вони проїздили на таксі.
Зараз так не вийде, тож з квитками на автобус доведеться розбиратися. А ще – вирішувати побутові питання, працевлаштовуватись чи ставати на біржу праці, шукати лікарів, спілкуватися з чиновниками, купувати продукти з незнайомими назвами та виявляти, що це зовсім не те, що ви подумали спочатку.
На проблему перетворюється все.
- У соцслужбі, куди прийшли за оформленням документів, раптово може виявитися, що ніхто не розмовляє ні українською, ні російською, ні англійською.
- Сплатити зв'язок неможливо, тому що це можна зробити лише з місцевого рахунку, а його у вас немає.
- Банківську картку видадуть не як у нас у ПриватБанку через 5 хвилин, а через три тижні та три приходи до банку. (І це ще швидко! – Ред.) Спочатку пишете заяву на перевірку, у другий приход – заяву на відкриття рахунку, у третій – на випуск банківської картки. І вже потім чекаєте, коли її випустять.
- Або, наприклад, ліки. Майже всі – за рецептом. Рецепт виписує сімейний лікар. Сімейний лікар - лише застрахованим. Застрахуватися можна лише після реєстрації. А зареєструватися – після подання документів на ППП (тимчасовий притулок тощо) та укладання офіційного договору оренди, який підтвердить, що ви живете саме у цьому районі. І як ви вважаєте, коли вдасться купити ліки?
– Я звикла, що можу знайти в інтернеті будь-яку інформацію за лічені хвилини, але виявилося, що в іншій країні це велика проблема, – розповідає знайома. – Очевидно, тут інакше формуються запити. Два місяці я не можу знайти басейн для дитини, якій їй необхідний, тоді як у Києві вирішила б це питання за пару кліків. Вже в передчутті, як шукатиму сантехніка або електрика, якщо не дай боже щось зламається.
Гуманітарна допомога – це окрема історія, яка, як виявилось, підходить далеко не всім. Втриматись у «золотій середині» - тобто взяти те, що потрібно, і коли це дійсно потрібно – вдається далеко не всім. Багато хто впадає в крайнощі. Одні беруть усе без розбору за принципом "дають - бери" і дуже раді, що вже другий місяць вдається жити на всьому готовому. Інші, навпаки, не можуть перебороти незручність та взяти щось безкоштовно, оскільки розуміють, що нічого безкоштовного в нашому житті немає. За пачку цього печива чи пакет прального порошку просто заплатив хтось інший, і нескінченно так не може продовжуватися.
Переселенці перебувають у дуже різних умовах, і тут немає жодної закономірності, крім того, що комусь пощастило, а комусь – ні. Фото: REUTERS/Toya Sarno Jordan
Соціальна смерть
Один блогер прочитав, що емігрант фактично переживає соціальну смерть, оскільки в нього порушуються всі алгоритми взаємодії з навколишнім світом. Чуже все: мова, коло спілкування, жарти, менталітет, побут, спосіб життя, продукти. Причому у режимі 24/7. Нема друзів, нема колег, нема родичів. У чужій країні навіть звичний борщ приготувати не вдасться, оскільки всі інші смаки – і м'ясо, і овочі, і вода.
Додайте сюди те, що переселенці перебувають у дуже різних умовах, і тут немає жодної закономірності, крім того, що комусь пощастило, а комусь – ні. Одним удалося зняти житло, оренда якого навіть частково чи повністю компенсується державою. Інші тижнями зі старими та дітьми ночують на матрацах, покладених на підлозі місцевої школи.
Але додому (тобто звичні алгоритми взаємодії) хочуть і ті, й інші.
- 5 березня я раптово усвідомила, що мені доведеться виїхати з Києва, щоби вивезти 10-річного сина, - розповідає подруга. - Зібралися буквально за пару годин та поїхали до Словаччини, де нам пообіцяли житло знайомі чоловіка. Але коли я приїхала, з'ясувалося, що вони мали на увазі надання житла на пару днів, поки ми собі щось не знайдемо. Декілька днів ми ночували на підлозі в центрі для біженців, а потім нас відправили до заміського готелю. Невелика кімната зі своїм санвузлом, загальна кухня та приголомшлива природа – після тижня ночівлі на підлозі ці умови здалися раєм. Але прожити в цьому раю я змогла всього 10 днів.
Подруга зізнається, що дуже сумувала за всіма – по перекурах на сходовому майданчику із сусідкою, за пробками на столичному проспекті Перемоги і навіть за перепалками з мамою. Тому щойно російські війська відкинули від Києва, вона повернулася назад.
- Працюю, сусіди потихеньку повертаються, а у сина з понеділка розпочинаються тренування з футболу, - каже подруга. - Життя у Києві налагоджується, і для мене це життя точно краще, ніж у заміському готелі спокійної Словаччини.
Синдром біженця
Сьогодні у вимушеній еміграції у різних країнах – Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині, Португалії, Литві, Естонії, Австрії – є десятки моїх знайомих. І я помітила таку закономірність: найкраще до нового життя адаптуються ті, хто не ставлять собі довгострокових цілей, а просто займаються повсякденними справами – працюють, вирішують побутові питання, вчать нову мову, заводять нових знайомих.
Це цілком зрозуміло: горизонти планування сьогодні скоротилися до мінімуму як у тих українців, хто залишився вдома, так і тих, хто виїхав. І постановка собі питань на кшталт «навіщо мені вчити словацьку, адже вона мені, крім Словаччини, ніде не знадобиться?», «навіщо мені нові друзі в цій країні, адже я не збираюся тут залишатися?», «Навіщо мені шукати роботу, адже через тиждень-другий я поїду? - це шлях у нікуди.
Мій приятель, який вже сім років живе і працює в Польщі, розмістив у своєму будинку та будинках своїх бізнес-партнерів півтора десятки українських біженців. За кожного він відчуває особисту відповідальність і дуже переймається тим, що всі ці люди фактично провели два місяці в Польщі даремно.
- Коли ми з дружиною 7 років тому приїхали до Польщі, ми знали, що, по можливості, залишимося тут назавжди, тому працювали по 15 годин на добу, вчили мову і намагалися асимілюватися всіма доступними способами, - каже Михайло. - Я розумію, що в лютому-березні більшість прибували сюди в зовсім іншому стані і з іншим настроєм, і, на жаль, через два місяці вони не змогли себе пересилити. За цей час вони могли б оформити документи, отримати якусь допомогу, влаштуватися на роботу, віддати дітей у дитячий садок, зрештою, записатись на мовні курси, але вважали за краще «сидіти на валізах» в очікуванні того, що ось-ось поїдуть додому. І, до речі, половина вже виїхали.
Знайома психолог пояснила: це прояви синдрому біженця. Синдром біженця – це емоційний стан, спричинений тяжкими переживаннями щодо втрати звичного життя. У такому стані люди не можуть змиритися з переїздом, не створюють нових опор та не налагоджують нових соціальних зв'язків. Вони просто не пускають нову реальність у свій внутрішній світ, і у них лише одне бажання: хай усе стане, як раніше!
На жаль, ми всі розуміємо, що «як раніше» вже не буде. Але вимушена еміграція допомогла багатьом у черговий раз переконатися, яким щасливим було наше життя і як нам пощастило жити у рідній країні. Так, «як раніше», не буде. Але, можливо, буде краще, ніж раніше, бо ми відновимо свою країну загальними силами: силами тих, хто не їхав, силами тих, хто вже повернувся, і силами тих, хто обов'язково повернеться, бо не мислить свого життя без України.
