#Історії із соцмереж. Виїхати не можна залишитися
«Історії із соцмереж» - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, які переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Олена Скачко, колишній головний редактор журналу "Единственная" та засновниця "Woman's Life - авторська школа Олени Скачко":
ЇХАТИ НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЯ
Кома у кожного своя.
Одразу скажу, що я не засуджую тих, хто поїхав.
Більше того, кожен день сумніваюся, а чи не дура я, що залишилася.
Але обставини такі, що виїхати наразі я не можу. Та й біженка – це зовсім не та роль, у якій мені хотілося б бачити себе, як кожній юній актрисі бачити себе у театральному вбранні Джульєтти.
Але ще раз повторюся: я підтримую всіх, хто прийняв своє єдине правильне рішення.
Я завжди за життя, тому я розумію людей, які хочуть жити під тихим небом.
Це не пост-засудження. Це пост-роздум.
Щодня я отримую з різних джерел (а частіше просто зі стрічки) новини: «…я у Гамбурзі», «я у Вроцлаві», «…я в Аліканті», «…я у Бухаресті» та ін. Що я відчуваю?
Відчуття безвиході та страх. І питання лізуть, як бджоли з післязимового затишшя.
Усі підуть, а я залишусь? Що я за мати така, якщо всі виїхали, а я не можу переступити через обставини та поставити інтереси дитини вище за все? А що далі?
Прийшло розуміння, що всі попередні "Світ вже ніколи не буде колишнім" були пафосними і смішними. А ось тепер усе по-справжньому. Тому що я знаю, що багато хто не повернеться ніколи. Навіть якщо вони зараз так не думають. Але не повернуться.
Хоча б тому, що наразі вони починають усе з нуля. І через три місяці, півроку, рік у них вже буде не нуль, а хоча б одиничка. А у когось і трійка. А хтось і в десятку вистрілить. А повернувшись, вони будуть змушені знову обнулитися. Чи захочуть? Навряд чи. Це ресурс, а він не нескінченний. Починати щоразу з нуля - це дуже важко. Та й коли діти почнуть щебетати польською, німецькою, угорською, обов'язково промайне думка: вони вже тутешні, навіщо їм назад?
Що це означає для мене? Те, що я більше ніколи не побачу багатьох гарних людей. Те, що я не уявляю, з ким і як працюватиму і чи буду? Те, що генофонд країни збідніє. Те, що наш маленький світ, тутешній світ, дійсно ніколи не буде тим самим.
Ще я знаю (не думаю, а знаю), що багато сімей розпадуться, тому що любов у розлуці, звичайно, можлива, але не вічна. Кончиттами і Лорками не всі здатні бути, тому вони й символи більше, ніж реальні герої. А люди в розлуці шукатимуть плече, на яке можна покласти голову, жилетку, у яку можна поплакатися, подушку, яку можна поділити. Це цинічно, але це природно. І про це теж зараз багато хто не знає і готові будуть навіть закидати мене картопляними шкірками (бо гнилих помідорів нині немає, гнити не встигають).
Але це буде. І тому, якщо чесно, я проти заборони виїзду з країни чоловіків віком до 60 років, якщо вони не вміють чи не хочуть воювати. Тому що там вони можуть принести більше користі, заробляючи та насичуючи валютою нашу економіку. Надсилаючи допомогу мамам, сестрам, друзям.
Так, хіба ви не знали, що останніми роками 9-12 млрд доларів на рік (залежно від періоду) вливалося в нашу економіку заробітчанами? Так, ця сума була однією з бюджетоутворюючих! Так, за рахунок цих грошей жила сфера обслуговування здебільшого. І безбатченків було б менше.
Просто кожен має робити те, що вміє, і тоді від нього користь буде. Або не буде. Але якщо не буде, то ані тут, ані там.
Ще я просто шкірою відчуваю, як змінюється тональність тих, хто вже там, та тих, хто тут. Ні, ті, хьл поїхав, залишаються патріотами, як і раніше, страждають і співчувають, моляться і сподіваються. Але в них вже зовсім інші турботи та думки.
Ті, що вже виїхали, вже НЕ БОЯТЬСЯ. Точніше, бояться за близьких, але свій власний тваринний стрес вони вже пережили і замістили іншим стресом: як ми тут, хто ми тут, що нам робити? Вони вже шукають співвітчизників, щоб створювати спільноти, займаються бюрократичними реаліями, шукають роботу.
Тобто вони вже живуть в той час, як ті, що залишилися, ще виживають. І це дуже великий вододіл, який розведе багатьох. Не тому, що погані чи чужі. А тому, що той, хто біжить, і той, хто добіг, у різних позиціях.
Ще я не маю сумніву, що Європа стане іншою. Більш слов'янською, чи що. Їй, старенькій, з негативним балансом між графами народився/помер, це піде на користь. Гарні, розумні, діяльні, рішучі, сильні люди увіллються в її русло і конкуруватимуть за кожен човен та кожне весло. Тому буде важко, конкуренція навіть за те, кому помити піцерію, але це багатьох і врятує. Тому що взагалі рятує принцип трьох Р: ризик, рутина, робота.
Я бажаю вам, любі, ті, що поїхали, знайти своє щастя під новим небом.
Благополучно повернутись тим, хто відчує поклик.
Не забути про тих, хто лишився.
Адже я вірю, що ми теж колись поїдемо. У подорожі. В гості. У авантюрні пригоди.
І це так круто знати, що практично скрізь є хтось, з ким можна випити чашку кави або келих білого сухого.
Я завжди була за мир без кордонів. Але не думала, що він прийде такою ціною.
Бережіть себе, дорогі хороші люди!
І тут, і там.
І не заздріть тим, хто поїхав, вони своє відгребуть.
І не забувайте про тих, хто лишився. Вони своє теж відгребуть.
Світ справді ніколи вже не буде колишнім.
Для всіх незалежно від того, де ми поставимо кому у формулі
ЇХАТИ НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЯ
…
