#Історії із соцмереж. На моїх очах відводять чоловіка військові. І я не знаю, чи побачу його знову
"Історії із соцмереж" - рубрика, що виникла після прочитання постів українців, які переживають війну. У ній ми збираємо історії, які торкнулися нас. Напевно, вони не залишать байдужими вас. Тексти публікуємо, як і раніше.
Жителька Маріуполя Вікторія Вільвашченко:
Мій Ярослав у полоні.
Написати про це тут – це прийняти та змиритися. Так, він таки там. Ні, це швидко не буде.
З 24.02 ми разом пережили пекельні 2 місяці у Маріуполі. Півтора з них у підвалах. Останні 2 тижні з яких ми жили в підвалі свого ж згорілого будинку, що частково обвалився, під власною квартирою.
23.04 нас евакуювали. Усім потрібно було проходити фільтрацію. Нас повезли до пункту тимчасового розміщення до села Безіменне.
На вході до ПВР у всіх перевіряли сумки, особисті речі, документи. Там його й затримали. Запитали, де служив і коли, строковиком був чи ні. Він відповідав на всі питання чесно, приховувати не було сенсу. На момент затримання він уже 3 роки як звільнився зі служби, тобто був затриманий як цивільний. У нього забрали паспорт і сказали чекати, що за ним прийдуть.
Вночі 24.04 о 00:30 його забрали. І більше він до нас не повернувся.
Я не описуватиму свій стан на той момент. Коли ми покидали наш район, був малесенький просвіт після тих жахливих подій, з'явилася надія, що все налагодиться і тут нове пекло. На моїх очах відводять чоловіка військові у невідомому напрямку. І я не знаю, чи побачу його колись.
Ніколи не забуду, що він тоді сказав: "Зате у вас почнеться нове життя. Моє на цьому закінчиться".
Я й досі живу у прострації. Наче все, що я роблю для нього – роблю не я, а хтось моїми руками, а я ніби спостерігаю все це збоку. Я не усвідомлюю до кінця, що мій чоловік зараз сидить у в'язниці.
За що? Нізащо, бо підвернувся під руку. Серед ТИСЯЧІ таких самих людей. Я не знаю, в якому він стані, які у нього травми і чи є там медична допомога, я не знаю, чи він там харчується хоч чимось, чи є вода, а в якому він моральному стані можна тільки здогадуватися.
Мені боляче, що він там, що переживає це все. А я тут, борюся, але ніяк не можу домогтися відповіді, ніяк не можу врятувати його. Чекайте, кажуть. І ми чекаємо.
Але скільки можна чекати, якщо мовчати? Я знаю особисто сім'ї, у яких схожі ситуації, де затримано цивільних. І я не можу їм допомогти. Прошу зауважити, одна людина не може. А якщо нас буде багато? Заради всіх.
