Жителі на кордоні з Білоруссю: Будуємо бункери та віримо у "чортові місця"
Жителі околиць підуть у ліси
Ліси та болота на Волині тягнуться вздовж всього кордону з Білоруссю. Місцями посеред похмурого зимового пейзажу зі сніговими насипами та брудно-сірими проталинами – майже не виділяються від загального ландшафту купи гілок, присипані снігом. Під ними – дерев'яні підземні хати, таємні схрони, де планують ховатися від снарядів і військ ворога місцеві жителі.
Звідси до кордону з Білоруссю – кілометрів із десять. Будувати укриття у лісах місцеві почали ще у лютому – зараз вони просто чекають, коли знадобляться.
Кожен притулок виритий у землі, викладений деревом – і стіни, і підлога, накритий дерев'яними колодами. А ще лісові землянки зміцнили мішками із піском. Усередині – солома, щоб можна було сісти. Лавки та стільці сюди не нестимуть.
– Будувати їх ми розпочали наприкінці першого тижня війни, – розповідає «КП в Україні» місцевий староста Борис Шубич. – У перші дні всім селом допомагали робити оборонні споруди військовим, а до кінця лютого почали зводити укриття для себе.
Із такою ініціативою виступили самі місцеві жителі. Старості залишилося тільки організувати людей. На кожній сільській вулиці призначили відповідального за захист цивільного населення під час війни.
З пропозицією будувати притулки саме у лісі виступили жителі околиць – сюди їм добігти у разі чого ближче, ніж до центру села. У самому селі, звісно, також зробили укриття.
– За класифікацією військових, від снарядів ці притулки захистять, не допоможуть хіба що у разі прямого влучення, – наголошують місцеві.
Поки що укриттями ніхто не користується. Але в селах уже все розписано – навіть те, хто за ким у разі вторгнення заїжджає трактором, щоб відвезти до лісу.
Сховища у лісах будують у селах біля кордону з Білоруссю. Фото: https://suspilne.media
Згубні місця, де чорт водить
Страху серед місцевих жителів, незважаючи на близькість кордону з Білоруссю, чомусь немає. Майже всі місцеві чоловіки, які копали землянки на початку війни, пішли на фронт. Проте вторгнення люди не бояться.
- Тікати настроїв у нас немає – ми захищені не лише військовими, природа також на нашому боці, - зазначає Борис Шубич. – Яка б зима не була, а через болота не пройде не те що техніка, а навіть люди. А дорогами, само собою, наші захисники не дадуть пройти.
Обхід через болота, звичайно, є – але його знають лише місцеві провідники. Не кожен селянин зможе вказати шлях через болота – вони й самі тут можуть блукати цілодобово. Тож далі знайомого місця намагаються не ходити. Хоча біда якраз у тому, що на цих болотах усі місця схожі одне на одного. Орієнтирів немає.
– Є такі «чортові» місця, які й старожилів не відпускають, – запевняє одна із місцевих мешканок Євдокія. - Буває, що по десять разів навколо одного й того ж місця намотують і не можуть вийти. Туди і ми боїмося потикатися – карти не допоможуть.
Місцеві вірять у всяку нечисть - що навколо боліт не інакше як чорт водить. Такі згубні місця так і називають – «чортова хата». Вони тягнуться не лише вздовж прикордоння, а й углиб Волині, і досягають Цуманської пущі за 150 км від кордону.
Люди вірять, що в цих місцях справді водяться мавки (русалка, душа утопленниці чи нехрещеної. – Авт.) та потерчата (душа померлої до хрещення дитини. – Авт.), про які писала Леся Українка у «Лісовій пісні». Саме вони й «водять» людей навколо боліт, ставків, лісів і не дають повернутись до рідних. Тому далі знайомого дуба йти не можна. Тим більше там, кажуть у селах, все заміновано – навіть у сезон за грибами та ягодами йти небезпечно.
– Болота, річка нас охороняють – це друга, природна лінія оборони, хоча вони навіть першу лінію не пройдуть, – розповідає «КП в Україні» один із місцевих мешканців Андрій. – Там з одного боку людині можна оминути – треба йти два-три кілометри по болотах, але ще треба знати – куди. Дороги, якими можна проїхати, тільки дві. Але вони під прикриттям Збройних Сил України. Починалося із семи солдатів 25 лютого, а зараз нашу лінію оборони пройти неможливо. Глибина дуже велика.
Кажуть, під час Першої світової війни війська серед місцевих боліт зникали цілими загонами. Ішли – і більше не поверталися. Але партизанам така непривітність місцевої природи була лише на руку – саме тут вони рили схованки, які досі залишились у лісах.
Від снарядів такі сховища захистять. Фото: https://suspilne.media
Збройні селяни біля бурштинових копалень
Бетонні укриття та підвали у прикордонних селах біля Білорусі на Волині – рідкість. Наприклад, в одній із громад на тисячу людей такий притулок лише один – він у житловому будинку. Сюди може поміститися до сотні людей.
Бомбосховища тут не будували і не можуть збудувати через високий рівень вод. Навіть льохи будують наземні або взагалі на височинах, куди треба підніматися сходами.
– Коли річка розливалася, все затоплювало, – пояснюють місцеві. – Зараз таких проблем уже немає – збудували дамбу. Але рити підвали все одно безглуздо.
У цій місцевості людей із далеких хуторів почали поселяти після 30-х років. Де давали землю – там і залишались.
Під час Другої світової війни мирне населення, кажуть у селах, німці вивозили подалі від зони бойових дій, коли будували тут лінію оборони.
– Ми їх називаємо фашистами, але місцевих мешканців вони не чіпали, – зітхають на Волині.
Не рідкість у селах і зброя. Тож зустрічати чужинців, кажуть місцеві, є чим – зброю мають тут не лише мисливці.
– У тій стороні, де бурштинові копальні, зброю закуповували масово, – зазначають мешканці Волині. – Місцевим авторитетам її зі сходу підвозили, і це все було недорого – можна було купити і автомат, і гранати. І автомати, і стрілецька зброя там точно є.
Ну а у практично беззбройних селах надії покладають на захист ЗСУ та природи.
