“Обличчя війни”: як живе вчителька - героїня знаменитого муралу в Авдіївці
Росіяни без упину атакують Авдіївку. Колись гарне і щасливе українське місто потерпає від війни з 2014 року, а зараз його просто стирають з лиця землі.
Серед десятків тисяч жителів Авдіївки, які втратили свої домівки, і Марина Марченко – Заслужена вчителька української мови та літератури, героїня відомого на весь світ муралу на посіченому снарядами будинку на вулиці Молодіжній, 20.
Як живе зараз жінка, яку назвали “обличчям війни”, про що згадує, на що сподівається, за допомогою музею «Голоси мирних» Фонду Ріната Ахметова дізнавалася KP.UA.
Не шкодує, що батька послухала
Цього вересня 80-річна Марина Григорівна вперше у житті не вийшла на уроки.
- Минулий рік повністю відпрацювала дистанційно. Я б і далі вчителювала, якби чоловік так важко не хворів. Мушу його доглядати, - каже пенсіонерка.
Зараз вони мешкають у селі Сурсько-Литовському неподалік від Дніпра – у маленькій хатинці, яку подружжя ділить з удовою брата Марини.
Марченко народилася не в Донбасі – у Кіровоградській області, проте все її робоче, творче життя було пов’язане саме з цим краєм. Після Слов’янського педінституту молоду вчительку початкових класів направили в Ясинуватськой район. Там вона зустріла кохання на все життя, а через кілька років сім’я перебралася до Авдіївки, де чоловік отримав квартиру. На той час Марина вже мала диплом Луганського педагогічного вишу за фахом “учитель української мови та літератури.”
- Я в юності співачкою мріяла стати, бо від матері успадкувала гарний голос і слух. Навіть пробувала вступати на музичне відділення, але батько сказав, що акторське життя - несерйозна справа. Іди, каже, на вчительку – це благородна професія. І я ніколи не пошкодувала, що його тоді послухалася. Бо і свій мистецький потенціал змогла реалізувти. При інституті закінчила чотирирічну вокальну школу, співала дітям на уроках, коли тематичний матеріал проходили, виступала на вечорах, концертах разом із чоловіком. Він у мене на баяні грає і теж дуже гарно співає. Так і прожили в Авдіївці 57 років.
Зрозуміли, що чекати вже нічого
У авдіївській школі №5 Марина Григорівна викладала і була завучем до грудня 2014 року.
- Коли оте все почалося в Донбасі, в Авдіївку весь час щось прилітало та вибухало. Уламками снарядів нашу квартиру сильно пошкодило, але ми її відремонтували – балкон новий поставили, вікна. Виїздити не хотіли, бо ж робота тут була. Коли наша 5-та школа згоріла, вчителів та учнів у 6-ту перевели. Я тоді вже просто вчителькою стала. Дітей було небагато - по 9-10 у класах, але навчальний процес не припинявся.
Покинути місто, яке стало до болю рідним, змусила велика війна.
- Я не вірила до кінця, що так станеться, але те, що почалося у 2022-му, було страшне. Всюди вибухи, горять, падають будинки, гинуть люди. Зрозуміли, що чекати вже нічого. Школа наша в Дніпро переїхала, і ми - під Дніпро, де мали родичів. З учнями працювала дистанційно, мала досвід з часів коронавірусу.
Марина Григорівна каже, що стежить за подіями в Авдіївці кожен день, але сподівань, що колись повернеться, все менше.
- Там уже будинку жодного цілого немає, все побите. У нашу квартиру теж снаряд прилетів, розтрощив стіни, меблі...
Про долю будинку на Молодіжній, де на чотири поверхи її обличчя, Марина Григорівна не має останньої інформації.
- Колись показували, що будинок горів, але не до кінця, що мурал хоч посічений, але зберігся. А як воно зараз – не знаю.
Марина Григорівна прожила в Авдіївці 57 років, але вже навряд чи туди повернеться. Фото: стопкадр civilvoicesmuseum.org
Чесно зізналася, що не сподобалося
“Обличчям війни” Марина Марченко стала у 2016 році. Коли настало хоч якесь затишшя, до Авдіївки приїздили різні поважні гості. Завітав і австралійський художник Гвідо Ван Хелтен – відомий майстер вуличного живопису.
- Мені сказали, що до Будинку культури треба фото принести для фотосесії. Я й принесла. А невдовзі до мене на урок ціла делегація завітала – репортери, отой художник з перекладачем. Потім уже дізналася, що він собі образ шукав.
Марина Григорівна згадує, що художнику надали майже 30 фото людей різних професій. Австралієць кілька разів їх перекладав у присутності начальника цивільно-військової адміністрації міста.
- Він не знав, хто є хто, просто вдивлявся в обличчя. І сказав, що ось жінку буде малювати, бо у неї в очах стільки суму, що видно, як багато пережила. А так і було. Чоловік мій у Дніпрі з важким пораненням лежав, два роки лікувався. Він потрапив під обстріл, коли по воду до колонки пішов. 12 снарядів тоді розірвалося.
Гвідо сам вибрав фото, з якого створив мурал
- Малював три дні під обстрілами, його то піднімали, то опускали. Будинок на Молодіжній був відомий як “розукрашка”, бо були на стінах жовті та червоні кольори. У 2014-му половину будинку сильно посікло, так його вже й не ремонтували.
Як працював австралієць, вчителька знала зі слів знайомих, сама не бачила, бо уроки, домашні завдання, хатні справи...
- Пішла на третій чи на четвертий день подивитися, бо діти розповіли, що там мій портрет. Був і художник, спитав, чи подобається. Я чесно зізналася, що – ні. Ви, кажу, мене так намалювали, ніби вже маю 115 років. Таку старезну, таку страшну. А він посміхається: а ви не дивіться зблизька, дивіться здалеку. Потім пояснив, що намалював не просто мене, а узагальнений образ всіх жінок Авдіївки, яких згорювала війна.
“А ви самі неправильно говорите”
Марина Марченко начисто відкидає всі путінські наративи про переслідуваня російськомовних.
- Не було в Авдіївці суто російськомовних, говорили російською, але й українську знали, ніхто за російську не переслідував.
Має право так казати, бо сама вивчила, виховала кілька поколінь.
- Коли Україна стала самостійною, в Авдіївку на коксохімічний завод приїздило дуже багато людей з різних куточків колишнього Союзу. Із Узбекистану, Таджикистану, Росії. Робота була, зарплати хороші, квартири давали, дітей влаштовували у школи. Один рік вони були вільними слухачами, а потім починали вивчати українську. І знаєте, досить швидко опановували, розмовляти починали вправно. Спершу російської було більше, ніж української, а з часом навпаки. Стали всі предмети викладати українською, і школярі дуже швидко в це включилися. Навіть на уроках російської мови могли сказати “підмет” або “присудок”. Аж учителі до нас ревнували. Яке тут російськомовне населення! Діти українською тести он як успішно складають!
Педагог пригадує, як отримувала звання "Заслужений вчитель України".
- 4 травня 2019 року в Авдіївку приїхав Петро Порошенко і ще купа відомих державних осіб. У мене була атестація, я урок в 11-му класі вела, а тут така команда заходить та ще й стоять на пів коридора за відчиненими дверима.
Послухали трохи, тодішній президент звернувся до дітей.
- Він каже: "Діти, я ніколи не думав, що тут у Донбасі ви так гарно володієте українською мовою". А одна дівчина – вона розумниця була і з таким характером, що пальця в рот не клади - відреагувала: “А ви самі неправильно говорите. Ви знаєте, що вийшов новий збірник наголосів? Ви кажете випАдок, а треба вИпадок, листОпад, а треба листопАд, завданнЯ, а треба завдАння.” Я ледь крізь підлогу не провалилася...
Порошенко дівчинку похвалив, пообіцяв виправитися. Поцікавився, скільки в класі відмінників, хто які місця на олімпіадах з мови займав. Восьмеро учнів відзвітували про свої "лаври".
- Президент взяв знак “Заслужений учитель України” і вручив мені перед дітьми, сказав, що це за те, що я так гарно їх навчила. Учні попросили передати відзнаку по рядах. І тут Віталік – ще один наш розумник - каже: "А чого в цій коробочці немає грошей? У Марини Григорівни чоловік хворий".
Петро Порошенко сказав дітям, що така нагорода безцінна. А Віталік йому пояснив, що має дідуся – Заслуженого лікаря України, так у того коробочка була з грошима.
- Колеги потім питали, чому я допомогу не попросила. А в мене язик не повертався, - каже заслужена вчителька.
Указ - "пенсійникам" не указ
У травні минулого року колеги в Дніпрі провели Марину Марченко на пенсію. Пили чай, їли напечені хазяйкою пиріжки, говорили добрі теплі слова.
А коли прийшла в Пенсійний фонд, з’ясувалося, що 25% від мінімальної зарплати, які отримувала в школі за "Заслуженого вчителя", до пенсії доплачувати не можуть. Хоча за законом мусять, але... нема оригінала посвідчення до нагороди. Документ у Авдіївці у 6-й школі зберігався, разом з нею і згорів. Ксерокопія посвідчення "пенсійникам" не підходить, Указ на президентському сайті за №188 від 4 травня 2019 року - для них не указ.
Тепер має клопіт з підтвердженням своїх прав, а у 80 років по інстанціях не дуже наїздишся і лежачого чоловіка надовго не покинеш. Сподівається на допомогу депутата Муси Магомедова, який зробив звернення.
А загалом Марина Григорівна вважає, що прожила гарне життя. Донька по її слідах пішла – теж учитель української мови, онук – правоохоронець, правнучку вже 2 роки виповнилось. Сім років тому відзначили з чоловіком золоте весілля, сподіваються дочекатися діамантового.
...У селі, де зараз вони живуть, Марині Григорівні подобається. І природа гарна, і повітря чисте. От тільки війна не відпускає – над головами “польоти”, а кілька днів тому вибух було чути.
