Ветеран зі Львова без рук та ніг: За день за кермом можу наїздити і 150 кілометрів
Натискає протезом ноги педаль газу, крутить кермо куксою, що залишилася від руки, нею ж перемикає передачі. Так ветеран Микола Шот, у якого ампутовані усі кінцівки, самостійно кермує автівкою. Про те, як переобладнав машину під себе, чи не боїться їздити львівськими дорогами, а також про життя без рук та ніг, чоловік розповів Коротко про.
Водійський стаж 20 років
З чоловіком на протезах кореспондентка Коротко про зустрілася на парковці поблизу медичного центру UNBROKEN. Ветеран Микола Шот, який втратив на війні чотири кінцівки, майстерно припаркував свою автівку поміж інших машин.
- Мого «француза» (авто Citroën. - Авт.) спеціально для мене придбала громада міста Новояворівськ (Львівська обл.), звідки я родом і якій я дуже вдячний, - розповідає Коротко про ветеран Микола Шот. – На благодійному міському забігу зібрали 450 тисяч грн. А я вже підбирав модель автівки, яка би і мені була зручною і в цей бюджет вписалася.
Спочатку земляки Миколи неабияк здивувалися, мовляв, навіщо ветерану машина, якщо він втратив на війні усі кінцівки? Але Микола одразу був упевнений, що модернізує машину під свої потреби.
Так і сталося. Протезист центру UNBROKEN Олесь Солодуха доповнив авто свого пацієнта спеціальними елементами на кермі та дверях.
- Я вставляю куксу у куксоприймач на кермі і кермую автомобілем, - пояснює Микола.
- А як передачі перемикаєте? – запитую.
- По-перше, в мене автомат, а по-друге, важіль перемикання передач в цій машині знаходиться за кермом, приблизно там, де вмикаються «двірники», - каже чоловік. - Газую ногою в протезі. А гальмую рукою, тому що гальмо в машині ручне. Таке ручне управління для авто мені виготовив майстер Сергій з Одеси. Він інвалід-спинальник, пересувається на кріслі колісному і виготовляє такі ручні управління для авто. А на мою машину все це встановив майстер з Києва. На СТО у Львові за таку роботу не беруться, це ж велика відповідальність щодо техніки безпеки. Саме обладнання сертифіковане, в техпаспорті авто в МРЕО ставлять відмітку, що машина переобладнана.
Водійський стаж Миколи – 20 років. Для нього було надважливо навіть після такої важкої травми знову сісти за кермо. І він це зробив. Щодня їздить по Львову, де на міських дорогах і світлофори, і затори, і тягнучки, а ще треба бути максимально уважним, швидко реагувати на зміну руху. Самостійно їздить в гості до родини у Новояворівськ. Каже, за день може наїздити аж 150 км.
«Я вставляю куксу у куксоприймач і кермую автомобілем», - пояснює Микола. Фото: ФБ Володимир Мацелюх
«Пам’ятаю, як моя ліва нога відлітає в сторону»
І тут кореспондентка Коротко про засоромлено пригадала власний водійський досвід. Тобто його відсутність, тому що, маючи цілі руки і ноги, боюся виїхати за кермом у місто.
- Перед першою після ампутації поїздкою за кермом я не боявся, але хвилювався, тому кілька годин тренувався на спеціальному майданчику для автомобілістів, - усміхається Микола.
Він узагалі часто усміхається, жартує, інколи додає до розмови «перченого» чорного гумору. Каже, сміючись, легше жити.
До війни чоловік працював будівельником. Мав проєкти і за кордоном, і в Україні. Війна застала його у Києві, де він винаймав житло разом із коханою. Тоді Микола вирішим приєднатися до волонтерів, які чергували на блокпостах. Але бажаючих було аж надто багато.
- Тому, взявши військовий квиток, я пішов прямісінько у Шевченківський військомат, - пригадує. - Того ж дня мене відвезли до Білої Церкви, а звідти на Чернігівщину, бо тоді ворог наступав зі сторони Білорусі. Після Чернігівщини потрапив на Харківщину. У 2023 році біля Вовчанська отримав перше серйозне поранення. Тоді мені врятували руку і ногу. І через три місяці реабілітації я повернувся на фронт у складі 93-ї бригади «Холодний Яр».
А в лютому 2024 року військовий отримав комплексне поранення на Бахмутському напрямку поблизу Кліщіївки. Пригадує, що потрапив під мінометний обстріл, і йому ніде було сховатися.
- З того моменту пам’ятаю лише, як моя ліва нога відлітає в сторону, і я втратив свідомість, - каже ветеран. – Прийшов до тями вже в госпіталі в Києві.
Чоловік втратив усі кінцівки, багато крові, мав серйозні пошкодження легень та інших внутрішніх органів. Місяць був у комі, двічі пережив клінічну смерть…
Коли повернувся до свідомісті, то спочатку не знав, що йому ампутували руки-ноги. Тоді біля Миколи цілодобово знаходився хтось зі штатних психотерапевтів. Чоловіка психологічно готували до страшної правди.
- Я не бачив свого тіла, бо мене вкривали ковдрами, але здогадки мав, - говорить Микола. – А як інакше, якщо ті ж психотерапевти мене запитували: що би ви робили, якби втратили ногу, руку? Очевидно, що щось не те. Не просто ж так вони запитують.
Незважаючи на страшну правду, Микола щодня боровся сам з собою: відновлював навички, опановував протези, вчився ходити, їсти з ложки, самостійно митися. І кермувати автомобілем.
Для Миколи було надважливо навіть після такої важкої травми знову сісти за кермо. Фото: ФБ Володимир Мацелюх
Запропонували роботу ментором
Зараз чоловік все ще проходить реабілітацію у львівському медичному центрі UNBROKEN. І готується до нової сторінки у власному житті. Буде працювати ментором у вже рідних для нього стінах UNBROKEN. Йому запропонували таку роботу, тому що ветеран легко знаходить спільну мову з іншими військовими, які пережили ампутації.
- Вони бачать що я сильний духом, а це дійсно так, навіть інколи сам собі дивуюся, - каже Микола. – З військовими не так легко налагодити контакт. Ось вам приклад. Лежить пацієнт після ампутації ноги, а психотерапевт, молоденька спеціалістка, запитує його, згідно з інструкцією, як він почуваєтеся. А він поглянув на неї і каже: "Давай тобі від…мо ногу і побачимо, як ти будеш себе почувати". Не кожен цивільний - чи то лікар, чи то капелан - може знайти підхід до військового, який пережив ампутацію, контузію. Тому є я. З хлопцями, такими ж як я, швидко знаходжу спільну мову.
Також медичний центр забезпечив Миколу Шота тимчасовим соціальним житлом для військових, які пережили ампутацію. Квартира чоловіка має безключовий доступ (двері відчиняються за допомогою натиску кнопки), без порогів та сходів.
- А хто вам допомагає вдома? – запитую.
- Моя Людмила, та сама кохана дівчина, з якою я жив у Києві, - усміхається Микола. - Так, вона залишилася зі мною, переїхала до Львова, допомагає мені, всіляко підтримує. Ось зараз я з вами розмовляю, а вона готує вдома борщ, чекає мене на обід.
На цьому Микола Шот прощається і неспішно чимчикує на двох протезах до своєї суперавтівки. Незламний ветеран! Хоч війна намагалася розчавити Миколу, та не змогла. Він надто «міцний горішок».
