• Головна
• Суспільство

Фото: особистий архів

Коли Анжела Холодняк через війну покидала Україну разом із 9-річною донькою, вона не могла й уявити, що водитиме автобус в Остраві і вільно говоритиме по-чеськи. Більше того, стане обличчям рекламної кампанії та зустріне кохану людину.

Це звучить просто, але шлях до цього був нелегкий. Про нього Анжела Холодняк розповіла Коротко про.

У пошуках житла, школи та роботи

- Війна застала нас у Києві. Вже ввечері 24 лютого батько зателефонував із Тернополя зі словами: "Я беру машину, їду за вами". Тож ми покинули Київ у перший день війни, уникнувши всіх наступних подій. Запам'яталися лише перші далекі вибухи. Взяли найнеобхідніше – і більше до Києва не поверталися, – згадує Анжела.

– У Тернополі залишалися до середини березня. За цей час до мене приїжджало зупинитися багато друзів та знайомих… Хтось з Харкова, хтось з області. Бувало, в моїй однокімнатній квартирі жили по сім чоловік – у ті дні я ночувала у сусідки: ми просто не вміщалися. Постійно вили сирени, літали літаки... Було страшно, хоч і до Києва далеко.

Через деякий час зв'язалася з київською знайомою. Вона розповідала про бомбардування, як вони ховалися, коли обстрілювали будівлю, – зрештою поїхала до Чехії. Сказала: "Тут спокійно, з житлом допомогли, візу відкрили. Бери доньку та приїжджай. Можна хоч пару місяців перечекати".

Не знаю, як я так наважилася... Квитків тоді майже не було, знайшла шалено дорогі, купила - так ми приїхали до Праги. Нас зустріла знайома, допомогла оселитися у готелі. Загалом у Празі ми прожили 3,5 місяці. У Києві я працювала касиром в одній із пекарень, зрозуміло, що тут без мови роботу не знайти, житло дороге.

Коли гроші почали закінчуватись, Анжела звернулася до центру допомоги біженцям зі словами "у нас більше немає можливості платити за житло". У центрі запропонували, як варіант, переїзд - недалеко від Острави, великого міста на північному сході Чехії.

– Ми погодилися. Нас було четверо біженок, думали, нам виділять окрему квартиру, але виявилося, що в ній уже мешкав чоловік. У туалеті та душі замків немає, кімната прохідна… Не захотіла там залишатися. Пізніше нас із Ангеліною поселили у гуртожиток.

Анжела згадує, що вже там, в Остраві, вона зрозуміла - війна не на кілька місяців, а надовго. Треба було якось облаштовуватись – шукати роботу, школу для доньки. У Празі Ангеліна була у адаптаційній групі для українських дітей, а в Остраві вже пішла до звичайної чеської школи. Знайшли лікарів – сімейного, стоматолога. Анжела почала активно вивчати мову. У їхньому гуртожитку були неофіційні курси чеської, і там дізналася, що її сусідка навчається на водія трамвая, та й інші розповідали, що в Остраві набирають українців на водіїв трамвая. Зателефонувала куратору з транспортного підприємства і Анжела.

– Там мені сказали, що на трамвай уже не беруть, але потрібні водії автобуса. Запитали: "Підеш?" Я кажу: «Піду. Чому ні?" - розповідає українка. - Довелося міняти водійські документи. У Чехії можна одразу з категорії B здавати на D, без проміжних етапів, як в Україні. Мені дуже подобається, що тут немає вічного "дай, дай, дай", як у нас. Все цивілізовано. Замінила документи, пройшла медогляд, психотести, за день до початку занять підписала контракт із транспортним підприємством Острави. Вчилася, складала іспити, отримувала дозволи.

Анжела водить автобус третій рік, але зізнається, що їй досі страшно. Фото: особистий архів

Відчувала, що здатна на більше, ніж просто сидіти на дотації

- Що в Чехії було складніше – вивчити мову на достатньому рівні чи навчитися водити автобус?

- Складно і те, й інше. Вивчала мову на інтенсивних курсах. Пройшла два курси чеської – їх оплатив центр зайнятості за програмою для іноземців. На третій курс уже не пішла: це дорого, а бюджет на навчання у мене закінчився.

Паралельно навчалася у автошколі. Іноді до шостої ранку треба було бути в іншому кінці міста. О п'ятій ранку вийти, дитина йде до школи на дев'яту, а після водіння ще йти на курси чеської, які закінчувалися пізно – додому поверталася ближче до ночі. Було складно, просто хочу сказати: дякую тобі, Господи, що я та донька якось справлялися. Мусили справлятися, вибору не було.

Основна складність полягала в тому, що ми тут одні, допомогти нікому. При цьому шалений ритм, потрібно все встигати, часу ні на що не вистачало. Важко було все поєднувати і не збожеволіти від потоку нової інформації.

На щастя, ми жили у гуртожитку, тому просила сусідів доглянути дитину. Іноді сусідка могла погодувати доньку чи проконтролювати, чи прийняла вона ліки під час хвороби.

З рештою проблем не було. Наші курси проходили у теплій дружній атмосфері, викладачі доброзичливі. В автошколі головне - приходити, вчитися, відпрацьовувати години водіння.

- Чи був момент, коли хотілося сказати “ні, це не моє” і все кинути?

- Не те щоб не моє, просто в людини є внутрішній резерв, а я звикла працювати до знемоги... Бували моменти зривів, коли плакала і говорила "до біса все". Різні психологічні проблеми виникали. Ми ж люди, а не роботи. І фізично тяжко, і морально.

Дитині теж довелося багато чого пройти. Інші мами сиділи вдома з дітьми цілий день, отримували допомогу, а мені треба було все встигати самій. Відчувала, що здатна на більше, ніж просто сидіти на дотації і чекати на манну небесну.

– Яким був ваш перший виїзд? Що запам'яталося найбільше?

- Найбільше запам'яталося, що першого робочого дня моя дитина загубилася по дорозі до школи. Дзвонила зі словами: "Мамо, я загубилася, куди мені йти?"

Перші два тижні я їздила з водієм. У мене був привілей – керівництво вирішило, що мені не потрібен перекладач на уроках водіння, оскільки мій рівень чеської, на їхню думку, був достатнім. Інші водії-українці їздили із перекладачем.

Перший робочий день та взагалі весь процес стажування проходив у доброзичливій атмосфері. Не було упередженого відношення, яке часом зустрічаєш на вулицях, на кшталт “українці, валіть додому”. Траплялося всяке, але у 98% випадків все було добре.

Іноді їду і молюся: "Господи, аби сьогодні нікого не вбити"

- Чи не страшно було самостійно водити автобус? Пам'ятаєте свої емоції?

– Емоційно було складно, навіть страшно. Що казати, досі страшно! Автобус – величезний транспортний засіб, який може вбити людей.

Загалом культура водіння в Чехії висока, але коли тебе 15 разів на день підрізають… Це, як мінімум, стрес. Адже автобус не зупиниш за три секунди, як легковик: гальмівний шлях довший, габарити інші. Бувало, виїжджаєш із зупинки, а ззаду на величезній швидкості вилітає машина і підрізає тебе перед носом. В автобусі багато людей, а ти змушений різко гальмувати. Хто не водив великогабаритний транспорт, не зрозуміє.

Іноді їду і молюся: "Господи, аби сьогодні нікого не вбити". Бути водієм автобуса важко – і фізично, і морально. Потрібні сталеві нерви, а я не робот, можу понервуватись, покричати.

Бувало, виходила до водіїв, які блокували виїзд, та просила від'їхати. А вони сидять, їдять, їм байдуже. Часто люди не дотримуються дистанції. Порожній автобус важить 11 тонн, електробус – 17. Коли він відкочується назад під час старту – це дуже небезпечно. Але люди не розуміють.

Небезпечні ситуації трапляються по 15 разів на день – у такі моменти хочеться кричати та лаятися. Здається, що таке водій автобуса - просто кермуєш і все. Але це не так. Потрібно перевіряти технічний стан машини, світло, масло, ремені... Вранці перевірити паливо, помити машину, заправити. Потім виїзд на маршрут. А ще люди постійно щось запитують, іноді питання просто бентежать.

- Які запитання вам ставили пасажири?

- Питання бувають - хоч стій, хоч падай. Іноді запитують, як проїхати на якусь вулицю. Але ж я не "гугл-карта". Якщо запитують про зупинку чи вокзал, можу підказати. Але вулиць у місті мільйон, я не можу знати кожну. Іноді ще скаржаться: "Тут брудно", "Там хтось лається".

Буває, від'їжджаю від зупинки, двері зачинені, автобус уже їде, а хтось стукає – доводиться негайно гальмувати. Чую – бац! Якийсь чоловік з розбігу врізався в зачинені двері автобуса на ходу. І таке трапляється часто. Доводиться зупинятися, дзвонити до диспетчерської, щоби зафіксували пригоду, зняли відео. Адже потім ця людина піде до лікаря, оформить "травми" і вимагатиме компенсації. Вона не скаже, що сама стрибнула на двері автобуса, а заявить: "Водій зачинив двері перед носом і поїхав".

Взагалі завжди намагаюся почекати, якщо бачу, що хтось біжить. Хоча тут це не вітається, особливо коли ми запізнюємося. Був випадок: стоїмо у пробці, і так із затримкою, а на зупинці дідусь махає рукою. Він ще хвилини зо дві йшов до автобуса, хтось став у дверях, і я не могла їх зачинити. Чекаємо. Він зайшов, а на наступній зупинці той самий дідусь почав кричати, що запізнився на пересадку через мене.

З дітьми теж бувало: автобус від'їжджає, а вони біжать і стукають у кузов. Або проїхали кілька зупинок – підходить жінка та обурюється, що я дітей не забрала. Це важко психологічно, всім не догодиш.

Я не можу бачити, що відбувається за сто метрів від автобуса – моє завдання - стежити за дорогою та пасажирами. Помилка водія може коштувати дорого: машину можна відремонтувати, а життя - ні. Тяжка робота, і не тільки фізично. Хоча я її люблю.

- А що вас тішить у вашій новій роботі?

- Приємно, коли люди підходять і, почувши акцент, запитують: "Ви українка?" Я кажу: "Так", а вони: "Ви молодець!" На кінцевій іноді говорять по-чеськи: "Дікуєме за одвоз". Хтось хвалить за акуратне водіння, хтось розповідає про невдалий досвід з іншими водіями. Особливо приємно, коли чую: "Ми підтримуємо Україну".

На Різдво та Новий рік пасажири підходили, вітали, бажали всього гарного. Іноді навіть приносили солодощі – вафлі, цукерки.

Премія – теж приємна частина роботи. Але поки це трапилося лише раз, у 2023-му.

- Отже, за кермом ви вже третій рік?

- Так, 2023-й, 2024-й, 2025-й – пішов третій рік.

У транспортній фірмі запропонували Анжеліці знятися у рекламній кампанії – у ролі "супермами". У ролі доньки – донька директора компанії. Фото: особистий архів

Для рекламної кампанії стала "супермамою"

- А як так вийшло, що саме ви стали учасницею рекламної кампанії транспортної фірми?

– Не знаю, чому вибрали саме мене. Компанія вирішила показати реальних водіїв, зателефонували з головного офісу та запитали, чи не проти я знятися. Я погодилась. У призначений день нас знімали, всього було чотири жінки: три - водії автобуса та одна - трамвая.

Це було у лютому минулого року. Перші плакати з'явилися у транспорті до 8 березня – там була трамвайниця. Згодом додали й інші фотографії. Мій образ був - «супермама»: жінка, яка встигає працювати, і бути з сім'єю. Для сюжету зі мною запросили навіть доньку нашого директора – для мене це був сюрприз.

Спеціально нас, як моделей, не готували. Усе робили самі. Я нафарбувалась, підібрала одяг, причепурилась. Але напередодні увечері сталася ЧП: просто перед моїм автобусом били людину. Я повернулася додому за північ, зовсім розбита. А рано-вранці вже треба було бути на зйомці - слава Богу, на фото нічого цього не помітно.

– Що це була за ситуація?

– На зупинці спалахнула бійка. Декілька чоловіків витягли одного на дорогу і почали бити. Він лежав непритомний. Я одразу викликала поліцію та сигналом зупинила автобус. Нападники навіть зайшли до мене в салон, але я сказала: ніхто не поїде. Чекали довго, потім вони затягли того чоловіка назад і зняли з нього весь одяг. Він залишився в одних трусах, не рухався. Але потім прийшов до тями. Думаю, були п'яні чи під чимось ще.

Приїхали швидка, поліція. Чесно кажучи, швидка мене більше заспокоювала, ніж постраждалого. Я була в шоці.

З того часу, коли щось трапляється, я завжди викликаю поліцію. Іноді колеги жартують: "Ну все, давай поліцію виклич". А я говорю: звичайно, викличу. Краще дотримуватися інструкцій, ніж потім мати проблеми.

- Як реагували колеги та пасажири на вашу рекламу?

– Водії стали впізнавати мене, навіть ті, кого я особисто не знала. У Чехії є традиція – махають один одному, навіть якщо не знайомі.

Після публікацій в інтернеті пішла хвиля коментарів. Були й неприємні, але й багато підтримки. Люди писали: "Ви молодець, не слухайте нікого".

Навіть колеги-чехи дивуються: "Як ти змогла все провернути? Ми все життя тут живемо і навіть не ризикнули б поїхати працювати до сусіднього міста".

Звісно, були й негативні реакції, зокрема від наших українців. Один водій писав мені гидоту. Я запитала у керівництва, хто це. Виявилося, він завжди з усіма свариться. Я зрозуміла: немає сенсу витрачати нерви. Якщо людина г.., то краще не чіпати – тільки руки забрудниш.

- А як сім'я сприйняла, що мама – обличчя компанії?

- Чоловік та донька поставилися спокійно.

Домінік підкорив українку турботливістю. Фото: особистий архів

Лав-сторі по-чеськи

- А як ви з чоловіком познайомились? Адже ви вийшли заміж вже тут, у Чехії. Чи пам'ятаєте перший день зустрічі?

- Мене відправили на маршрут, яким я їздила пів року тому під час ремонту мосту. Тоді я була стажером, а тут раптом дали рейс. Їду і розумію, що попереду зупинки, яких я ніколи не бачила. Вибігаю з автобуса з маршрутними листами, прошу водія допомогти, але він поспішав і сказав: "Зараз під'їде інший водій, він усе розповість". Цим іншим водієм і виявився Домінік, мій майбутній чоловік. Тоді він мені спокійно пояснив, а потім ми довго не бачилися.

Бувало, мені у Facebook писали чехи – і колеги, і просто знайомі. Писав і Домінік. Тоді я попросила його фото, щоб зрозуміти, з ким спілкуюся, - він надіслав знімок із котом. Тепер це мій улюблений кіт, хоча він і встиг зіпсувати мені все, що міг.

Поступово почали спілкуватися частіше. Якось він прийшов повісити у мене вдома вішалку, з якою не впорався інший колега. Прикрутив, та й так, що навіть стіну зі зворотного боку виперло. Потім ще заходив, приносив квіти.

Домінік вигідно відрізнявся серед інших: багато турботи, ніякого нав'язливого залицяння. Пам'ятаю, якось я сильно застудилася, але все одно пішла на роботу – то вже мама мене так виховала. Іду до автобуса, дивлюся – і він іде. Думаю: мабуть, на зміну. А він дістає з наплічника термос і каже: "Я тобі зробив чай із медом та лимоном". Щоб не хворіти – саме те. Простягає: "Візьми з собою на роботу, поп'єш".

Я подякувала, взяла, хоч у голові крутилися тривожні думки: "А раптом він туди щось підмішав?" Все ж таки не всі ставляться до українців тепло. Але, дякувати Богові, ні снодійного, ні проносного там не було.

Доходимо до автобуса, сідаю. Автобус від'їхав, дивлюся, а він залишився на зупинці. Пишу: "А ти чому не їдеш?" Він відповідає: "У мене вихідний". Я: "А навіщо ти прийшов о третій годині ночі на зупинку?" - "Я тобі чай приніс".

В певних моментах чоловік дуже нагадує мого батька. У нас вдома є звичка залишати один одному смаколики. Залишився шматочок маминого торта – ніхто його не чіпає, бо "це для інших". У результаті торт псується, і його викидають. Зараз у нас удома йде маленька "війна". Кажу: "Їжте, не залишайте. Купимо ще".

Я бачила людей із зовсім іншим ставленням до оточуючих, тому дуже ціную те, що Домінік дбайливий і добрий. Хоча, звісно, зі своїми особливостями.

Не все йшло як по маслу, якийсь час ми перестали спілкуватися. Мені навіть трохи було прикро - ніякого відвертого інтересу як до жінки з його боку на мою адресу не спостерігалося. Зараз усі звикли до іншого ставлення: кавою не пригощу, а в ліжко підемо. Він робив все навпаки: каву, торт, щось приготував сам, ще й приніс. Я не вірила, що таке буває. Потім було невелике непорозуміння, і ми перестали спілкуватися.

Через деякий час він написав: "Хочу з тобою поговорити". Випадково ми опинилися в одному напрямку. Він каже: "Давай спробуємо все спочатку". Я відповіла: "Нічого не обіцяю, але й "ні" не говорю". Після цього моменту навіть року не минуло – пропозиція, обручка, через два місяці – весілля. У Чехії одружитися не так просто, як в Україні, але ми впоралися. Так наше спілкування переросло у повноцінні стосунки.

Торік їздили разом в Адршпах (скельне місто в чеських Судетах. - Ред.) та Відень. Все пройшло легко, без криків, скандалів, як раніше бувало у моєму житті. Здавалося, ніби потрапила у інший світ. А ще мені подобається, що чехи у побуті не безпорадні. До того ж, Домінік дуже дбайливий. Вирішила, що то доля.

Між донькою та Домініком добрі стосунки – більш дружні. У них уже давно заведено: зустрілися – обнялися, попрощалися – знову обнялися. Іноді, якщо я стомлена, він вислуховує її замість мене. Він спокійніший, терплячий. Донька жартує, що вони два інтроверти, а я - екстраверт.

Європі складніше оформити шлюб, аніж в Україні, але закоханим все вдалося. Фото: особистий архів

А як зараз

Зараз Анжела тимчасово не працює за станом здоров'я, але з нетерпінням чекає на момент, коли знову зможе повернутися за кермо.

- Цього року у мене був інсульт. Вранці збиралася на роботу – стало погано. Добре, що викликала швидку. Півтора місяця до цього вже сталося щось схоже – я знепритомніла, мене відвезли до лікарні, зробили аналізи, поставили крапельницю та відправили додому. Тоді думала - спека, накопичилася втома. Коли вдруге стало гірше, відвезли до іншої лікарні, зробили КТ – виявили серйозне пошкодження, заборонили навіть підводитися.

Я рада, що потрапила саме туди, де мене обстежили як слід. З вересня я могла б повернутися на роботу, якби не вроджена вада серця, яку знайшли в процесі обстежень. 25 серпня їду до кардіоцентру - там вирішать, чи потрібна мені операція, і якщо так, то коли. Після операції – реабілітація. Але я планую повернутися до роботи якнайшвидше.

Рада, що все трапилося тут, а не в Україні – там би, мабуть, довелося квартиру продавати, щоби сплатити лікування. А тут я маю страховку, лікарняні... Місцева медицина націлена на те, щоб людина повернулася до нормального життя. Впевнена, все буде гаразд.

А поки сиджу вдома і сумую за роботою. Коли в місті бачу свій автобус – хочеться підбігти до нього та обійняти!

Востаннє за кермом був українець, з яким ми міняємось змінами. Помахали один одному рукою, посміялися. Навіть зараз, коли я вже давно на лікарняному, йду на ринок по продукти - проїжджають чотири автобуси, і всі водії мені махають. А я думаю: "Боже, скоро на роботу піду, знову їздитиму на своєму улюбленому автобусі". З нетерпінням чекаю на цей момент.

Анжела з нетерпінням чекає, коли знову сяде за кермо, а поки що доводиться бути лише пасажиром автобуса. Фото: особистий архів