Шахтар, а зараз гончар зі Львівщини: Робота біля горна замінює силове і кардіотренування
Шахтарську справу змінив на гончарне коло. Відомий гончар Сергій Івашків – шахтар у третьому поколінні. Але вже майже 35 років працює з глиною. А його кераміка з традиційним сокальським орнаментом знана далеко за межами України. Про те, чи важко працювати з глиною, дорого чи дешево коштує керамічна чашка від Івашківа, а також про те, чи можна заробляти гончарством на життя чи це лише хобі - читайте у матеріалі Коротко про.
Сів за гончарне коло у 15 років
Гончарну майстерню подружжя Івашків у селі Бендюга (околиця міста Шептицький Львівської області) видно здалеку. Зовнішні стіни будівлі розмальовані соняхами і пташками - фірмовими орнаментами сокальської кераміки.
- Як бачите, кольори традиційні для цього виду кераміки: жовтий, зелений і коричневий, - пояснює Коротко про господар садиби, майстер кераміки 49-річний Сергій Івашків.
Майже 35 років чоловік працює з глиною. Чотири з них виготовляє саме сокальську кераміку. Але про неї трохи нижче. Тому що спершу поцікавимося у майстра, як у його житті взагалі з’явилася глина.
- Абсолютно випадково, - сміється Сергій Івашків. - Ще підлітком я знав, що працюватиму шахтарем. Мій дід ним був, тато. От і я шахтар, вважай, у третьому поколінні. Навчався в училищі в рідному Червонограді (зараз місто Шептицький, відомий шахтарський край на Львівщині. – Авт.), здобував шахтарську професію. Мені тоді було 15 років. І випадково потрапив у місцеву гончарну майстерню, працівники якої в ті часи, на початку 90-х, єдині в місті виготовляли знамениту чорнодимлену кераміку, як у Гавареччині.
Як тільки юний Сергій сів за гончарне коло, викрутив перший свій виріб, зрозумів, що хоче працювати з глиною і надалі.
- Почав вчитися виготовляти глиняні вироби, але і шахтарську справу не полишав, - пригадує майстер. – Банально: потрібні були гроші на життя, а на шахті все-таки офіційно платили. Робота шахтаря, самі знаєте, важка. Але навіть після зміни під землею я біг у майстерню, щоб попрацювати з глиною.
В кінці 90-х на шахті почалися важкі часи. Зарплату, копійчану, виплачували із затримкою. Сергій пригадує, що отримував 280 гривень за місяць (приблизно 65 доларів на той час. - Авт.). І тоді ламав собі голову, як прожити на ці гроші, адже вже одружився, ще й нещодавно народився його син.
Безгрошів’я стало своєрідним поштовхом. Івашків залишив роботу в шахті, разом з другом облаштував маленьку майстерню і почав свою справу: виготовлення чорнодимленої кераміки. Брався за всі замовлення, які пропонували. Працював без вихідних і відпусток, знаходив додатковий заробіток, робив все, аби прогодувати сім’ю.
- Давайте відверто: чи можна гончарством заробити собі на шматок хліба, бажано з маслом? – запитую.
Майстер задумався.
- Зараз заробити на життя лише гончарством я вже можу, - каже. - Доріс до такого рівня. Моє ім’я - мій бренд. Але в гончарстві, як і в будь-якій справі, маєш рости, вдосконалюватися, бути дисциплінованим. Це важка робота.
Чорнодимлену кераміку Сергій випалює в гончарному горні. Фото: ФБ Сергій Івашків
Глина наче пластилін
Щоб виготовити чашку, з якої щоранку питимете запашну каву, Івашків спочатку шукає глину. Так, цей матеріал зараз можна купити в будівельному магазині чи замовити онлайн, але є нюанс: для чорнодимленої кераміки глина має бути з високим вмістом заліза. Така в Україні рідкість. Але майстер знає певні місця на Золочівщині і Сокальщині.
Отож, глина є. Івашків бере кілька зразків, добре вимішує, розводить водою до консистенції рідкої сметани, переціджує, таким чином очищаючи від найдрібніших камінців і корінців. Очищену суміш розливає у дерев’яні короби, де вона має підсохнути.
Через деякий час глина стає наче пластилін. Це показник того, що з нею вже можна працювати. Але спочатку цей «пластилін» треба добряче вимішати, наче тісто. І лише тоді з нею можна працювати на гончарному колі.
- Після того як я викрутив виріб, відставляю його, щоб підсихав, а на другий день клею, якщо потрібно, ручку, - каже Сергій Івашків. – І знову виріб має підсохнути. Тут вже важливо не пропустити момент, коли глина ще не зовсім суха, але вже й до рук не чіпляється. Тепер беру кремній і полірую, лощу виріб. Затерті вироби висихають і йдуть у гончарну піч.
До речі, про піч, або горно. Розпалити його - це як година, а то й дві активних силових і кардіотренувань. По-перше, треба нарубати дров. По-друге, довести температуру в горні до тисячі і більше градусів за Цельсієм. По-третє, власні вироби Сергій Івашків випалює впродовж 12 годин. А біля горна почуваєш себе як в лазні.
- Ось ця частина роботи фізично дуже важка, - зізнається майстер. – Біля горна температура така, що здається, наче сам палаєш. Час від часу стараюся охолодитися водою.
Після закінчення випалу вироби дістають, упаковують, продають. Ось так створюється чорнодимлена кераміка.
- Сокальську кераміку виготовляю так само, тільки випалюю її двічі в електропечі і попередньо покриваю вироби тонким шаром ангобу, - уточнює Сергій Івашків. - Це така рідка глина білого кольору. Бо ж сокальська кераміка має бути білою.
На виробах сокальської кераміки на білому фоні легкими мазками зображені птахи, квіти, особливі «розетки» у трьох кольорах (жовтий, зелений, коричневий). Фото: ФБ Сергій Івашків
Складна ручна робота, а не китайська штамповка
Трохи історії. Такий стиль у гончарстві зародився в XIX на Сокальщині (Львівська область). Вироби сокальської кераміки легко впізнати серед косівської, опішнянської, чорнодимленої. На таких тарілках і глечиках на білому фоні легкими мазками зображені птахи, квіти, особливі «розетки» у трьох кольорах (жовтий, зелений, коричневий).
Аж до початку XX століття сокальська кераміка користувалася популярністю і навіть конкурувала зі знаменитою косівською. Але поступово цей вид гончарства все менше цікавив майстрів глини. І в результаті майже зник.
- А як так сталося, що ви почали відроджувати традицію сокальської кераміки? – запитую.
- Було в моєму житті чимало знаків того, що я маю нею займатися, - заявляє майстер Сергій Івашків. – То пташка в майстерню залетить, то мені пропонують придбати глечик відомого майстра сокальскої кераміки Василя Шостопальця. А ще 4 роки тому я був учасником одного освітянського проєкту, мав розповісти місцевим дітям про традиційне ремесло Сокальщини. Так і зацікавився сокальською керамікою. І знайшов науковицю, авторку каталогу «Василь Шостопалець. Кераміка Сокаля» Галину Івашків. Так, у нас однакове прізвище. Вона подарувала мені примірник своєї книги, за що я дуже вдячний. Прочитав той каталог, як то кажуть, від і до. І почав створювати вироби сокальської кераміки.
У цьому Сергію вже допомагає його дружина Алла. Саме вона розписує пензлем візерунки на виробах. А ще активно веде сторінки сімейного бізнесу у всіх соцмережах, спілкується з замовниками, оформляє відправку виробів. І час від часу пояснює коментаторам у соцмережах, чому чашка від Сергія Івашківа коштує 300 грн, а не 150 - як у «Аврорі».
- Не можна порівнювати складну ручну роботу з китайською заводською штамповкою, - говорить кераміст. - Я часто відвідую виставки, фестивалі, ярмарки в інших країнах, і, повірте, вартість керамічних виробів наших гончарів ще дуже приємна. Звісно, є люди, які кажуть, що в мене дорого. Дорого зараз все: матеріал, дрова, електрика, собівартість самої кераміки. А як же моя праця? Вона теж рахується. Я працюю по 12 годин на добу, не маю вихідних. Навіть у великі церковні свята чи в неділю їду в майстерню. Не сідаю за гончарне коло, але маю обов’язково подивитися на глину, перевернути, накрити, переставити. Це постійний процес без вихідних і відпусток. Я не їжджу на "лексусі", не літаю на лакшері-курорти. Я - звичайний українець, який намагається вижити в цьому нашому непростому світі.
Той, хто хоч раз у житті сів за гончарне коло, ще повернеться до роботи з глиною. Це переконання Сергія Івашківа. Так він говорить і своїм синам. Старший Назар, якому 28 років, наразі мешкає в Канаді, і як батько, з підліткового віку працює з глиною. Молодший Юстим поки допомагає татові в майстерні дров нарубати, глину замісити, деколи і сам сідає за гончарне коло.
- Я от, буває, задумаюся, що для мене означає робота з глиною, і скажу вам, що це і ремесло, і хобі, і своєрідна медитація, - усміхається Сергій Івашків. – Гончарство – це вже стиль всього мого життя.
Майже 35 років чоловік працює з глиною. Чотири з них виготовляє саме сокальську кераміку. Фото: ФБ Сергій Івашків
До речі
Різдвяний посуд – must-have кожного українця
Делікатні горнятка, великі кухлі, а ще тарілки, макітри, глечики та багато іншого є в асортименті у родини Івашків.
- У мене купують все, і я не можу сказати, що найчастіше беруть якийсь певний елемент посуду, - каже Коротко про гончар Сергій Івашків. - Але окремо згадаю про різдвяний посуд. Вважаю, що на різдвяному столі посуд має бути глиняний, ручної, наголошую, роботи. Звісно, у нас є такі набори і в чорнодимленій, і в сокальській кераміці. Друга популярніша, хоч і дорожча.
Придбати посуд від Сергія Івашківа можна через його сторінки у будь-якій соцмережі. Майстер наголошує, що працює офіційно, сплачує податки, бо так і має бути.
А ще проводить майстер-класи. Нещодавно в його майстерні побували військові, які зараз знаходяться на реабілітації. Під керівництвом Івашківа виготовляли глечики. А з дня на день мають завітати діти-переселенці з Донеччини.
