Соціолог Євген Головаха - про емоційний тягар, перспективи втрати територій та привід для святкування Дня Незалежності
Ми мріємо про закінчення війни під вибухи російських ракет і дронів. Ми сподіваємося на перемовини, але не віримо в поступливість ворога. Нам важко, але ми розуміємо, що марно чекати полегшення ближчим часом. Про можливі для України варіанти подій, про те, де брати сили і що ми маємо святкувати у День Незалежності - Коротко про розповів директор Інституту соціології НАН України доктор філософських наук Євген Головаха.
Наслідки шокової ейфорії
- Євгене Івановичу, багато людей кажуть, що почуваються ніби на перепутті, і від цього важче, ніж було у лютому 2022 року. Ви згодні?
- Багато хто вже забув, що в лютому 2022-го була ситуація, коли ми не знали, чи протримається Київ, коли нас могли просто знищити за короткий період. Це було набагато страшніше, але не всі тоді емоційно усвідомлювали факти. Не було усталених оцінок, була надія, що ми дамо агресорові відсіч, і нас досить швидко залишать у спокої. Тоді ми не розуміли, який історичний вибір зробила Росія: розірвати відносини з усім цивілізованим світом, щоб реалізувати свої застарілі амбіції. Вони поставили на карту все: і власну економіку, і власне місце у світі, щоб відтворити безумну імперську ідею, яка давно ні для кого не є актуальною, окрім Кремля.
А потім були наші перші успіхи і певне полегшення, коли росіяни відкотилися з півночі України і зосередилися на сході. До ТЦК стояли черги добровольців, дивовижно широко розгорнулося волонтерство, всі говорили про перемогу. Я це назвав шоковою ейфорією. Особливо вона посилилась, коли росіяни вийшли з Херсону, з частини території Харківської області. Тоді з’явилася віра в те, що ми реально можемо досягти успіхів на полі бою.
Звідки сьогоднішній емоційний тягар? Це результат багаторічного стресу і великих втрат. Це природний стан, коли війна триває вже близько чотирьох років. Але я не погоджуюсь з тим, що у нас панує тотальне пригнічення і песимізм. Соціологічні дослідження свідчать, що переважна більшість наших громадян вірить у майбутнє України, але зрозуміло, якщо у 2022 році на тлі шокової ейфорії три чверті людей вірили, що ми переможемо в результаті контрнаступу, то зараз переважна більшість покладається на перемовини.
- Біль у тому, що йдеться про можливу втрату територій. Дуже важкий вибір, коли на одну шалю терезів треба покласти життя людей, які ідуть чи вже в окопах, на другу - долю співвітчизників, які опиняться під агресором.
- Не так питання стоїть. Коли наші умовні американські друзі кажуть «віддайте Путіну Донбас, може, він залишить вас у спокої, а ми дамо якісь гарантії», то це вони так бачать закінчення війни. По суті, нам пропонують угоду за зразком Мюнхенської 1938 року, яку назвали Мюнхенською змовою Гітлера, Муссоліні, Чемберлена і Даладьє. Лідери чотирьох держав домовилися, що населена переважно німцями Судетська область Чехословаччини відійде до Німеччини, і Гітлер більше ні на що не претендуватиме. А через рік Гітлер захопив усю Чехословаччину.
У такій ситуації знаходиться і Україна. Ми можемо втомитися, ми можемо боятися, ми можемо на щось піти, а через рік Путін захоче забрати все. І ніхто, повірте, не буде нас захищати. Після того як в історії з Судетами Гітлер плюнув Чемберлену межи очі, Вінстон Черчіль, очоливши уряд Великобританії, прямо сказав: крім важкої праці, крові й поту, я вам нічого не можу запропонувати.
Якщо українці хочуть зберегти країну і націю, треба терпіти і боротися. Альтернативою може бути тільки «малоросійський округ».
Капітуляція завжди залишається варіантом, але це буде зникнення України
- Тобто наш порятунок у продовженні війни?
- Я не знаю, в чому наш порятунок. Він залежить від того, що ми самі для себе вирішимо. Я вважаю, що зараз реально просто зупинитися на лінії вогню. Такі війни, яка точиться між Україною і Росією, тільки так і можуть припинитися. Ми не можемо свої "Судети" віддавати "Гітлеру". Якщо ми це зробимо, нас з’їдять як не сьогодні, то завтра. І знайдуть для цього привід.
Наприклад, звинуватять, що українці підірвали щось у Калінінграді. Ви ж пам’ятаєте, як росіяни почали другу чеченську війну під час дії Хасав'юртовської угоди, підписаної генералом Лебідем. Вони висадили в повітря житлові будинки в Москві та інших містах і сказали, що це зробили чеченські терористи. Рейтинг Путіна з рівня 2% восени 1999 піднявся до 50%, бо залякали людей. Так і з українською війною він підріс десь до 75%, бо росіян зазомбували брехнею про «українських фашистів».
- Але ж ми знаємо, як важко на четвертому році війни дається мобілізація.
- Є багато речей, які можуть змінити ситуацію, але для цього треба працювати. Треба, щоб був гідний приклад - першими захищати країну мають представники елітарних верств населення. Треба ухвалити прозорий закон про мобілізацію, треба нарешті встановити справедливість, щоб не виходило так, що одна частина населення паразитує на жертовності іншої частини.
Якщо ні - то капітуляція завжди залишається варіантом. Але це означає зникнення України не тільки зі світової мапи, а як нації на століття.
Або нас не буде, або ми будемо нацією з великою купою проблем, які доведеться вирішувати
- Невже може йтися про зникнення нації? Війна дуже укріпила наш патріотизм, нашу ідентичність.
- Це правда, у мене є багато наукових даних, які це підтверджують. Але якщо країна опиниться в окупації, ці дані нічого не будуть варті. Якщо нам поставлять умовного Медведчука або Януковича, та кого завгодно, найбільш активні, креативні і сильні особистості або виїдуть за кордон, або загинуть тут у таборах. А інші… Іншим жити треба буде, у них діти. Вони будуть адаптуватися до нових умов, як українцям за свою історію вже багато разів доводилося адаптуватися.
- Є оцінки, що і Росія виснажується у цій війні.
- По Росії я вже свій прогноз давав - вони або зовсім з глузду з’їдуть і вирішать знищити нас і себе одночасно, або будуть більш поміркованими. У них уже почала і продовжує сипатися економіка. Я ще два роки тому казав, що 2026-й може стати роком, коли Росія вирішить припинити війну заради себе. А якщо захочуть знищитися, то що ми можемо? У них ядерна зброя, ми свою віддали.
Але варіант закінчення війни - це не нова Мюнхенська змова, а зупинка вогню і потім дипломатичний шлях повернення територій, які нам належать, але нами не контролюються. Я бачу таку перспективу, однак задля неї нам доведеться терпіти всі труднощі. За час війни ми стали більш свідомими, більш згуртованими, більш мужніми, але все це залишиться з нами лише в тому разі, якщо не капітулюємо.
Або нас не буде, або ми будемо нацією з великою купою проблем, які доведеться вирішувати. В тому числі і протистояння по різних лініях.
Європа не покине, щодо Америки - все непевно
- Є така думка, що в разі припинення бойових дій західні партнери суттєво скоротять, якщо зовсім не припинять фінансову допомогу. А ми самі себе не витягнемо…
- Західні партнери не припинять допомогу. Там розробляються дуже серйозні плани на відновлення України в разі закінчення війни. Зрозуміло, що розраховувати на Америку ми не зможемо, але на підтримку Європи - так. Подивіться хоча б, як на останніх перемовинах європейські лідери оточили нашого президента, щоб Трамп його не задавив. Вони нас не зрадять. Є, звичайно, такий собі Орбан, але що поробиш, світ так збудований, що в сім’ї не без виродка. А в цілому європейці з нами солідарні, і навіть сумніватися не треба, що після війни вони нас не залишать.
Хоча зрозуміло і те, що після таких втрат, таких колосальних руйнувань нам при будь-якому варіанті доведеться важко. От ви знаєте, що у Великій Британії після Другої світової війни 6 років діяла карткова система? Так, вони були переможці, але м’ясо, масло, цигарки - все отримували по лімітах. Навіть у Радянському Союзі вже відмінили продуктові картки, а в Британії вони діяли. Бо не було кому допомагати, все тягли на власному горбі. У людей житла не було, багато років відбудовувалося. А нам будуть допомагати.
- Ви кажете, що на Америку мало сподівань, але ж Америка - це не один Трамп все вирішує.
- Подивимося. Поки у мене небагато оптимізму щодо позицій Трампа. Демократи залишаться на боці України, але вони зараз у меншості. У них немає не тільки свого президента, а й свого Конгресу - Конгрес республіканський. А республіканці фактично всі під Трампом, власної думки у них немає.
Тут така може бути перспектива: у 2026 році на виборах до Конгресу переможуть демократи і змусять Трампа змінювати політику, бо в іншому разі перекриють кисень. Але це не факт, на це можна тільки сподіватися. Якщо ні - то доведеться нам ще чотири роки терпіти до наступних президентських виборів, а там знову невідомо.
Тому Америка під великим питанням, але Європа - це теж дуже серйозний партнер. Завдяки допомозі Європи ми маємо вистояти до того моменту, коли російська економіка посиплеться по всіх лініях, і Кремлю доведеться більше піклуватися про це, ніж про те, щоб відвоювати у нас все. Я вже прогнозував, що війна має зупинитися 2026 року, дуже сподіваюся, що так воно і буде. Але я не пророк, можу помилятися. Я виходжу не з підказок космосу, а з того, що знаю про стан економіки у світі і в Росії.
Ми перестали бути "Тяни-Толкаем", ми стали країною з чіткою ідентичністю
- Ми вкотре відмічаємо День нашої Незалежності. Але ніде правди дівати - ми ніколи не були так матеріально залежні, як зараз. Що саме маємо святкувати?
- Я вам скажу. Ми маємо святкувати ту реальність, що стали одним з центральних суб’єктів світової історії. Бо Україна була абсолютно безсуб’єктною. Суб’єктність - це можливість реалізовувати на міжнародній арені свої ідеї, бачення і бути рівноправним партнером для прогресивної світової спільноти. Те, що нас Венесуела не визнає - то її проблеми, а те, що нас вважають героїчною нацією, яка три з половиною роки чинить спротив величезній орді, - це і є суб’єктність. Нас визнають, нас підтримують, нашу думку вислуховують.
Так, ми потребуємо фінансової допомоги, але ж захищаємо не тільки себе, а весь цивілізований світ від орди, яка претендує на те, щоб стати головним діячем в історії і все вирішувати. Європейці це мають розуміти, і багато хто розуміє. Тому до нас і повага. Раніше далеко не всі знали, що є Україна. А тепер не просто знають, тепер вважають ключової країною у боротьбі між прогресом, цивілізацією і отим імперським минулим, яке намагається відтворитися.
Будьмо щирі: у нас ніколи не було економічної незалежності. Ми були єдиною пострадянською країною, яка за понад 30 років навіть не відновилася хоча б до рівня 1990-го. Таких країн, які зараз живуть гірше, ніж у 1990 році, лише кілька, зокрема в Африці. Так, ми потроху нарощували відсотки, набирали бали, але потім знову відкочувалися. Я зараз не хочу говорити чому, бо дуже багато говорив про це і писав, я просто констатую факт.
Проте ще раз наголошую: ми отримали суб’єктність, ми втратили риси амбівалентності - подвійної свідомості, коли одночасно жили в двох світах. Як казкова істота "Тяни-Толкай" з двома головами, одна з яких ішла уперед, друга тягнула назад, і тваринка стояла на місці. Ми перестали бути "Тяни-Толкаем", ми стали нормальною країною з чіткою ідентичністю, з прозахідною орієнтацією, з розумінням своєї належності до нації, яку шанує світ. Це і є наша Незалежність.
