• Головна
• Суспільство

Фото: tvoemisto.tv

Українські жінки, які вимушено покинули країну через війну, відчувають більш високий рівень стресу, ніж ті, хто залишився вдома: такий висновок дослідження, проведеного вченими Гданьського університету під керівництвом кардіолога Ганни Шалімової. Дослідження проводилося серед біженок у Польщі, але, напевно, ці дані можна застосувати і до тих жінок, які змушені були втекти від війни і до інших країн. І навіть після майже 4 років повномасштабного вторгнення біженці продовжують відчувати стрес.

Життя у безпеці не завжди означає внутрішній спокій: зміна мови, оточення, соціальної ролі і навіть самого відчуття «свого місця у світі» призводять до високої емоційної напруги. Додайте сюди тривогу за близьких, що залишилися в Україні, невизначеність майбутнього…

Чому еміграція, навіть рятівна, нерідко перетворюється на випробування для психіки? Які почуття найчастіше супроводжують людей, які опинилися далеко від дому, і як допомогти собі впоратися з тривогою, апатією та невідомістю майбутнього? Про це кореспондентка Коротко про поговорила із психологом Анастасією Карченковою.

Покидати рідний край під тиском обставин - найстресовіший вид зміни проживання

- Анастасіє, в одному з досліджень говориться, що жінки-біженки частіше відчувають вищий рівень стресу, ніж ті, хто залишився вдома. З аналізу ваших спостережень - це так?

Психолог Анастасія Карченкова. Фото: anastasiakarchenkova.com

- Я б не порівнювала стрес жінок-емігранток і жінок, які залишилися в Україні. Це просто щось зовсім різне. Але, звичайно, кожному дуже боляче по-своєму.

Переїзд  завжди стрес, навіть якщо це відбувається в межах одного міста. А коли людина переїжджає так далеко, що обриваються усі звичні зв'язки із зовнішнім світом – з рідними, друзями, знайомими, сусідами, колегами, колишніми однокласниками, – це багаторазово збільшує стресове навантаження.

Окремий фактор – переїзд не за своїм рішенням, а вимушений.

Еміграція в чужу країну – завжди неймовірний виклик. Але коли людина залишає свій край ще й під тиском обставин, це найскладніший вид зміни місця проживання.

Зовні це може виглядати чудово: тепер ти спиш без сирен, довкола краса та комфорт. Але за фактом – ти не знаєш мови, будь-яка життєва потреба тепер вирішується довше та важче, немає налагоджених соціальних зв'язків. І взагалі - ти тут на пташиних правах і маєш змиритися з тим, що поки що ти тут ніхто. І будь-якої миті чужа країна може вирішити, що тобі тут не місце.

- Які психологічні наслідки найбільш типові для вимушених мігрантів – тривога, апатія, почуття провини, втрата сенсу?

- Часто це стан депресії, апатії. Тому що відбувається руйнація не тільки зовнішньої форми життя, а й власної ідентичності (особливо тієї її частини, де ми знаємо себе як людину з певною освітою та професійним досвідом, а також з розумінням, чого ми хочемо від життя і куди рухаємося).

У багатьох людей тривога може виходити на перший план, ніби відсуваючи депресію на "потім". Тривожні емігранти починають активно щось робити, вирішувати всі питання, щоби якось облаштуватись. І можуть довго бігати від своєї депресії. Але рано чи пізно настає і її черга.

- А якщо, припустимо, жінка виїхала з думкою, що ось-ось війна закінчиться і можна буде повернутися, і чекає на цей момент – психологічний стан тільки погіршуватиметься?

- Іноді навіть через кілька років, коли позаду первинна адаптація, людина вже добре орієнтується в реальності, почувається досить компетентною у вирішенні більшості життєвих питань у новій країні, все одно у тілі фоново може відчуватися напруга. Людина настільки до неї звикає, що практично не помічає її.

Вона може посилюватися, коли іноді людина згадує, що дозвіл на проживання в цій країні має кінцевий термін. Ти ніби живеш із зв'язаними руками і не можеш робити певних речей. Виникає звичка дивитись у майбутнє не далі ніж на рік. І обмежує людину в тому, щоби почати робити щось масштабне.

- Але якось можна знизити стрес від вимушеного переїзду і неможливості планувати на довгий термін?

- Важливо виходити з дому за будь-якої можливості. Відвідувати якісь заходи для українців та місцевих, знайомитись із людьми, щоб налагодити нову соціальну мережу.

Згодом емігранти навчаються вирішувати базові питання з їжею, лікуванням, необхідними послугами. А ось із вибудовуванням нового соціального середовища не у всіх виходить навіть через багато років.

Інший важливий чинник адаптації – вбудовування у професійну сферу. Це дає відчуття приналежності до місцевого суспільства.

- Чи важливо при цьому спілкуватися із співвітчизниками, вибудовувати нові зв'язки?

- Дуже важливо. Коли ти бачиш навпроти себе людину зі схожим досвідом, то відчуваєш, що ти не один у своєму болі, інші люди також через це проходять. А потім усвідомлюєш, що й до вас були мільйони людей у ​​різні часи та в різних країнах, які через це пройшли і змогли стати частиною тих країн, де вони опинилися.

Це формує відчуття глибокої приналежності до масового людського досвіду, з яким упоралися мільйони інших.

- Які є дієві способи допомогти самому собі пережити емоційне вигоряння та тривогу в еміграції?

- Наскільки це можливо – зосередитись максимально на тих питаннях, які реально можна вирішувати.

Коли виникає якась тривожна думка, то відразу запитати себе: "Від кого залежить вирішення цього питання? Якщо вирішення питання залежить від мене, то чи можу я реально вирішити це питання найближчим часом? Якщо я можу вирішити питання найближчим часом, то що я можу зробити з цього приводу прямо зараз?"

Якщо на перше запитання відповідь: "Це НЕ залежить від мене" - можна сміливо сказати собі: "Я вільна думати про щось корисніше".

Коли на друге питання слідує: "Вирішення питання залежить від мене, але реально я не можу вирішити це найближчим часом" - можна сказати собі: "Ок, тоді я маю повне право відкласти це питання на потім, а зараз думати про щось приємніше і корисніше".

Ну і як відповідь на третє питання - може бути конкретна дія, виконання якої допоможе трохи знизити тривогу.

- Як помітити, що стрес стає хронічним та потребує професійного втручання?

- Стрес може бути хронічним. Безліч людей живуть у такому стані, звикають до нього і не замислюються про звернення по допомогу.

Це виглядає як постійна втома, коли з усіх бажань залишається лише одне – полежати і щоб ніхто не чіпав. І поїсти. Тому що їжа допомагає знижувати тривожність.

Це ті випадки, коли людина, з одного боку, може вижити в цьому і сама, і навіть жити так роками, а з іншого - є можливість за допомогою фахівця полегшити свій стан і підвищити якість життя.

Але є й такі випадки, коли допомога психологів і психіатрів вже зовсім необхідна: якщо людина стикається з тим, що її стан заважає її звичайній життєдіяльності. Вона не може нормально спати, їсти, працювати, вчитися, руйнуються стосунки з людьми і т.д. У такій ситуації треба себе рятувати.

До речі

Дослідження, проведене вченими Гданьського медичного університету під керівництвом Ганни Шалімової, показало: українські жінки, які вимушено переїхали до Польщі після початку повномасштабної війни, зазнають значно більшого рівня стресу, тривоги та емоційного виснаження, ніж ті, хто залишився в Україні. В опитуванні брали участь 548 жінок-біженок, з яких 201 пройшли повне психодіагностичне обстеження.

У більшості учасниць спостерігалися симптоми хронічної тривожності, підвищеної стомлюваності, порушень сну та концентрації, а також відчуття втрати контролю над власним життям.

За словами дослідників, стрес посилюється через кілька факторів: втрата соціальних зв'язків та звичної системи підтримки; мовний та культурний бар'єр, що ускладнюють адаптацію; відчуття тимчасовості та невизначеності майбутнього (у тому числі через статус перебування); неможливість повноцінно реалізувати себе професійно.

Хоча перебування за кордоном забезпечує фізичну безпеку, воно не гарантує психологічного благополуччя. Вчені підкреслюють: адаптація та відновлення емоційної рівноваги безпосередньо залежать від рівня соціальної інтеграції, можливості спілкування із співвітчизниками та включеності до професійної діяльності.