• Головна
• Суспільство

Фото: надано Галиною Плотницькою

Колишня вчителька математики Галина Плотницька з Івано-Франківська, вийшовши на пенсію, не тільки сама освоїла смартфони та монтаж, а й почала навчати цьому своїх ровесників. Вона пройшла шлях від допомоги сусідам із відеодзвінками до популярного блогера та творця онлайн-курсів. Тепер вона називає себе "цифрова бабуся". Такий псевдонім, до речі, їй вигадав штучний інтелект, який пані Галина також активно використовує.

Про те, як подружити людей похилого віку зі смартфонами, повернути їм самостійність та забезпечити міцний зв'язок із близькими, Галина Борисівна розповіла журналісту Коротко про.

"Щоб мене розуміли, треба йти в ногу з молодими"

- Галино, як почалося ваше знайомство зі смартфоном? Пам'ятаєте момент, коли вперше взяли його до рук?

- Років шість-сім тому у мене був ще кнопковий телефон, ними тільки й користувалася - вони були зручні, звичні. Але дочка купила новий смартфон, а свій старий – у чудовому стані – віддала мені. І сказала: "На, будеш вчитися". Було, звичайно, смішно... Коли хтось дзвонив, я не одразу розуміла, що робити. "Мамо, зелений кружечок! Ні, не вгору, вліво!" - підказувала дочка. Тоді випробувала все те, що відчуває сьогодні літня людина, вперше взявши до рук смартфон.

- Як ви від простого користування перейшли до допомоги іншим людям?

- Я взагалі людина з "вогником" усередині, активна. Якоїсь миті зрозуміла, що більше не хочу займатися тільки домашніми справами, треба щось робити корисне.

Організувала громадську організацію пенсіонерів. Пізніше пішла навчатися в "Другу освіту" - на курс з IT та цифрових технологій. На одному із воркшопів народилася ідея створення громадської організації. Пам'ятаю, як записувала перше відео прямо в коридорі та викладала його – все це було для мене новим та захоплюючим.

Пізніше виграла хакатон, який проводили у нашому місті. Призом було чотиримісячне навчання у Києві із соціального підприємництва. То був кінець 2018 року. А вже 2019-го я почала практикуватися: розвивала свою організацію та соціальне підприємство. Довелося багато працювати у соцмережах, іноді допомагали молоді хлопці, але здебільшого все опановувала самостійно.

На пенсії Галина Борисівна освоїла нову для неї діяльність і продовжує вчитися та навчати інших. У центрі "Ба та Ді Маріуполь". Фото надане Галиною Плотницькою

- Чому ви вирішили працювати саме зі старшими людьми?

- По-перше, це група мого покоління. Наразі мені 66, у лютому буде 67. Організацію я створювала, коли мені було 60 – вже була на пенсії.

Пам'ятаю, як ми з однокласницею зустрічалися і казали: людям похилого віку нікуди себе діти, якщо не розчинятися повністю у онуках. Звичайно, онуки - це чудово, я обожнюю своїх. Кожен із них, коли народжувався, був у мене на руках у перші хвилини життя. Крім того, чоловік довго хворів - доглядала його. Отже, значну частину життя я присвятила сім'ї, і це було правильно. Але потім зрозуміла: годі, треба знову жити активно.

- З початком великої війни ви ж не тільки блог ведете, а й активно наживо допомагаєте одноліткам. Як зараз змінилася ваша діяльність?

- На початку війни ми мали соціальне підприємство в католицькому ліцеї Івано-Франківська. І якось туди заїхало багато переселенців, багато дітей залишилося без нагляду. Тоді наполягла на відкритті дитячої кімнати.

Дітей потрібно було не лише доглянути, поки батьки та бабусі оформляють документи, а й відволікти, зайняти. Я написала проєкт – і ми організували заняття: до обіду займалися з дошкільнятами, після обіду – зі школярами. Грали, ходили до театру, робили вироби, їздили на екскурсії.

Разом із дітьми приходили й бабусі, дідусі. Багато хто з них навіть не знав, як зареєструватися в "Дії". Не кожен з людей похилого віку міг підключитися хоч до якогось чату. Я зрозуміла – це справді потрібно.

2022 року я брала участь ще в одному проєкті, який охоплював кілька областей України. І одна моя знайома сказала: "Галю, до нас приїхали маріупольці, у них навіть є центр". Я почала шукати інформацію, знайшла цей центр через Facebook – "ЯМаріуполь". Прийшла до них, і вони так зраділи! Кажуть: "Зробіть хоч щось, наші бабусі приходять, п'ють чай, плачуть - і все. А ви ж займаєтеся навчанням?"

Ми написали новий проєкт. Бабусям були потрібні не так комп'ютери, як смартфони: "Дія", відеозв'язок, месенджери. До війни смартфон багатьом видавався непотрібним. А під час війни виявилося, що діти – за кордоном, рідні – в інших містах, хтось воює… І єдина можливість бути з ними на зв'язку – це відео. Так я почала вчити маріупольців користуватися смартфонами.

Заняття з однолітками в центрі "ЯМаріуполь". Фото надане Галиною Плотницькою

- Стільки роботи! Чи не відчували втоми?

– У мене почалися проблеми зі здоров'ям. Вигоріла, перестала працювати, навіть думала видалити всі свої облікові записи, але не змогла. А потім одна переселенка з Маріуполя написала мені повідомлення: "Дякую вам, Галино Борисівно, що навчили користуватися Google-картами, завдяки цьому я знайшла Любу" (свою подругу).

Подумала тоді: якщо це людям потрібно – отже, я маю продовжувати. Почала вести блог у соцмережах, де пояснюю технічні тонкощі не лише для своїх ровесників, а й для їхніх дітей та онуків.

Чому? Бо нещодавно, буквально місяць тому, написав мені один хлопець із Київської області: "Пані Галино, ви все так просто пояснюєте, але моя бабуся все одно не хоче брати смартфон до рук". І я зрозуміла, що треба пояснювати і далі. Не тільки як користуватися смартфоном, а й як розмовляти з людьми похилого віку, адже не кожен захоче слухати своїх дітей, або навіть мене.

Я і сама пройшла через усі страхи та сумніви: від "Господи, навіщо мені цей смартфон? Краще віддам комусь!" - до того, що боялася натиснути пальцем на екран, думаючи, що він вибухне або я щось зіпсую. Я говорю з людьми похилого віку однією мовою, тому що ми - одного покоління. Ми маємо спільну пам'ять, однакові звички, стереотипи.

Після зустрічі з маріупольчанками в Івано-Франківську пані Галина згадала, що немає спільного фото та додала себе за допомогою ШІ. Фото надане Галиною Плотницькою

- Тобто ви дозріли для власного блогу. А всі ці моменти – як знімати, як монтувати – хтось вам допомагав, навчав вас?

- Я все опановувала сама. Спочатку шукала в інтернеті людей, які пояснюють, як працювати у соцмережах, і навчалася у них. Потім познайомилася з викладачкою курсів з фото- та відеозйомки - пройшла в неї один курс, потім ще один. Сьогодні у мене починається нове навчання по сторітелінгу - я постійно вчуся.

Щоб мене розуміли, потрібно, якщо не йти в ногу з молодими, то хоча б наближатися до них, розуміти їхню мову. І, здається, це у мене виходить. Пам'ятаю, як чотири роки тому моя знайома, яка займалася хендмейдом, показала мені, як робити короткі відео, а потім я почала навчати інших.

Знімаю все сама. Навчалася цьому цілеспрямовано. Дочка раніше завжди говорила: "Мамо, почекай, я краще сама сфотографую". А тепер, якщо хтось знімає, я вже сама нагадую: "Ось тут так, тут так". Знімаю себе і на основну, і на фронтальну камеру, роблю блогерський захват. Потім монтую все сама.

Монтаж роблю у CapCut. Для заставок раніше використовувала Canva, а тепер користуюсь додатком Bazaart – там можна робити класні шаблони, анімації. Для субтитрів беру CapCut або CapCut Subtitles, але мені більше подобається CapCut Captions, тому що він робить точніше та й додає AI-інструменти, сам підбирає вставки.

Крім того, активно користуюсь ChatGPT та Gemini – і навіть Gamma для створення презентацій. Вона робить красиві слайди буквально за дві хвилини – я не встигаю оком моргнути, вже готове.

А в HeyGen я зробила собі аватарку. Є відео, де замість мене каже мій цифровий двійник. Мій аватар зроблено з мого відео. Я просто завантажую текст – і він каже замість мене.

Також я використовую NonoBanana – нещодавно робила там фото у стилі 90-х. Зараз у Instagram тренд на "ретро" з дев'яностих, і я попросила: "Ось я, переодягни мене в одяг того часу, постав в інтер'єр 90-х". Знайшла фото старого телефона з диском – як у нас колись вдома стояв. Описала, як я маю сидіти, що де знаходиться - і отримала ідеальну картинку.

Свій аватар Галина Плотницька теж зробила сама за допомогою ШІ. Фото надане Галиною Плотницькою

- Що ви розбираєте на курсах? Які теми найважливіші?

- Є базові речі, які має знати кожна людина. По-перше – зв'язок. Я пояснюю, як користуватись телефоном, куди натискати, але починаю навіть раніше – зі словника. Що таке "тапнути", "скролити" - адже люди похилого віку часто чують ці слова від онуків і не розуміють, про що мова. Потім вчимось просто звикати до телефона: як тримати, як проводити пальцем на екрані, щоб не боятися щось зламати.

Коли цей страх минає – далі йде найважливіше: навіщо телефон потрібен бабусі? Для зв'язку. Відповісти на дзвінок, зробити відеодзвінок, написати повідомлення дочці, онуку, зятю, подрузі. Це є основою.

Потім – месенджери. Вчимося писати повідомлення, а хто не хоче – надсилати голосові. Якщо погано видно – як збільшити шрифт, зробити телефон комфортним для себе. Як увімкнути або вимкнути повідомлення, очистити екран, почистити кеш.

Обов'язково вчимо найпотрібніші додатки - банківські та "Дію", щоб вміти оплачувати комуналку, перевіряти рахунок та не боятися інтернет-банкінгу. Я показую, як завантажити програму, зареєструватися, сплатити рахунки, зробити онлайн-платіж - не лише комунальний, але й, наприклад, замовити щось в інтернеті.

– До речі, зараз в інтернеті багато шахраїв, які користуються незнанням людей похилого віку. Ви розповідаєте про це своїм підписникам?

- Так, це ще один обов'язковий блок – безпека в інтернеті. Пояснюю, як виглядає фейкове повідомлення, як не переходити за підозрілими посиланнями, як перевірити сайт, щоб зрозуміти, чи безпечний він чи ні, що таке фішинг, як реагувати на дивні дзвінки. З перших уроків прошу створити "контакт допомоги" - близької людини, якій можна швидко зателефонувати або написати, якщо щось трапиться.

Далі – за бажанням: як записатися до лікаря, вибрати аптеку і, звичайно, Google-картки. Зараз ми не так подорожуємо, скільки вимушено переїжджаємо, і треба вміти не розгубитися, знайти потрібне місце. Ще говоримо про QR-коди – теж корисно.

- А які питання чи труднощі найчастіше виникають у ваших слухачів?

- У них проблеми не так технічні, як психологічні. По суті, я для них коуч більше, ніж викладач. Пояснюю, чому це важливе. Наводжу прості приклади: ось живе бабуся, у неї онук десь далеко. Ніхто не знає, чи доживе вона до завтра, а він хоче побачити бабусю! Значить, потрібний відеодзвінок. Або у сина народилася дитина, а ви не можете приїхати – смартфон допомагає побачити онука.

Розповідаю і про онлайн-банкінг. Якщо виконувати інструкції та дотримуватися базової безпеки - боятися нічого. Нині дедалі частіше спалахують віруси, хвороби. Щоб не стояти в чергах, не ризикувати здоров'ям та не набиратися негативу від буркотливих людей у ​​поліклініках – краще вирішувати все онлайн.

І я маю залізний аргумент. Ви кажете, що любите своїх дітей? Тоді подумайте: вони і так багато працюють, допомагають вам, а ви крадете в них час. Щоб вони замість вас сплатили рахунки, пішли з вами по зарядний пристрій, пояснили, куди натискати. Але ж ви можете навчитися самі! Тоді не відволікатимете їх від роботи - і головне, вони перестануть хвилюватися, знатимуть: ви справляєтеся.

- Що б ви порадили людям 60+, які й досі бояться всіх цих смартфонів?

- Я б не сказала "не бійтеся". Я б сказала: "бійтеся, але вчіться". Страх не зникає сам собою. Він йде поступово, коли з'являється навичка. Користування смартфоном - це просто навичка, як ходити, їздити велосипедом або користуватися кухонним комбайном. Чим більше тренуєшся - тим впевненіше почуваєшся. А сам смартфон - лише інструмент, який полегшує життя, економить гроші і дозволяє бути на зв'язку з близькими.

До речі

"Не сварю онуків за комп'ютерні ігри"

– Як реагують ваші онуки на технічно підковану бабусю?

- У мене їх четверо. Кожен щось запитує, кожному треба пояснити, щоби зрозумів. Ось, наприклад, вони грають у комп'ютерні ігри – я ніколи їх за це не сварю, розумію – якщо у нас раніше був двір, де ми бігали та спілкувалися, то їхній двір – це інтернет.

Наприклад, онука Марійка грає у гру, де дівчатка створюють "скіни" та виходять на подіум. Я їй кажу: "Ось у тебе класна тема, давай переведемо її назву, щоб зрозуміти сенс". А ми обидві англійську погано знаємо, тому я беру фразу, вставляю у перекладач. Якщо не допомагає – відкриваю Google-картинки та показую: "Дивися, в якому стилі тобі потрібно одягнути свою героїню". - "О, бабусю, дякую!"

А вчора був чудовий випадок із Gemini. Вони додали інструмент StoryBook – це просто диво. Він одразу пропонує шаблон промпту: що написати, де вставити текст. За хвилину виходить ціла книга-історія для дитини із ілюстраціями. Можна читати самому чи включити голосове – ШІ сам читає казку.

Наприклад, онук якось прийшов і каже: "Бабусю, нам треба щось про гриби". Я сіла і зробила йому StoryBook – "Царство грибів". Він показав його в школі вчительці та однокласникам – усі були в захваті! Дзвонить: "Бабусю, всі такі задоволені!" А я щаслива, що змогла допомогти.

Адже головне - допомогти дитині. Навіщо дітям розповідати, як ми "стояли у черзі за книгами" чи "писали реферати від руки" - це нецікаво. Їм потрібна інша мова, сучасні інструменти.