Тіло може стати дверима для відновлення: як тренер-ветеран реабілітує побратимів
До війни Артем Жицький мав власний спортивний зал у Черкасах, де проходили заняття з бойових мистецтв для дітей та дорослих - індивідуальні, групові, де Артем і сам тренував. Був успішний бізнес та впізнаваність. Після російського вторгнення Артем спочатку пішов до ТрО, потім до Нацгвардії, а спортивний зал передав під потреби ТЦК.
Звільнившись із армії, Артем не розумів, куди йому повертатися – залу та команди немає, клієнтів теж. До того ж переїхав до Івано-Франківська. Вже тут разом з іншими ветеранами, багато з яких було тяжко поранено, почав знову ходити до спортивного залу. І якось, допомагаючи побратиму зробити просту вправу, зрозумів: рух може повернути до життя не тільки тіло, а й душу.
Сьогодні Артем допомагає іншим ветеранам знову відчути свою силу, підтримку та смисл життя. Його зал в Івано-Франківську – не просто місце для тренувань, а місце відновлення, де люди знову починають відчувати смак до життя. Детальніше про допомогу побратимам Артем розповів Коротко про.
"Зрозумів, що мій досвід може стати підтримкою для інших"
- Артеме, як ви прийшли до спорту та тренерської діяльності?
- Із самого народження я був пов'язаний зі спортом. Вже з двох років батьки віддали мене на заняття з плавання. Потім я займався гімнастикою. Далі – карате, де став триразовим чемпіоном України та отримав чорний пояс (у дорослій категорії).
З восьми років – пауерліфтинг, з дванадцяти – легка атлетика, де я багаторазово ставав чемпіоном України та призером Європи. Потім були змішані бойові мистецтва (ММА). Я входив до резерву олімпійської збірної України, але через травму довелося завершити професійну спортивну кар'єру.
Після цього почав тренувати дітей та дорослих з карате та ММА – багато з них стали чемпіонами України та призерами чемпіонатів Європи та світу.
Паралельно тренував дорослих у тренажерному залі, проводив марафони, готував дівчат до змагань з фітнес-бікіні – вони посідали призові місця на чемпіонаті України.
Також вже понад 12 років практикую масаж - і це чудове поєднання: слабкі м'язи я зміцнюю в залі, а перевантажені - розслабляю на масажному столі.
У мене було три власні зали, і я планував розширюватися. Але після початку повномасштабного вторгнення плани змінилися – я пішов на війну добровольцем.
- Що стало мотивацією для того, щоб стати добровольцем та піти служити?
- Мотивація була проста – совість. У перші дні вторгнення було неможливо залишатися осторонь. Я тренував хлопців, які одразу пішли на фронт, і, звичайно, не міг просто залишатися в тилу, доки вони воюють. Не міг дозволити, щоб вороги прийшли до мого дому, а я навіть не міг би себе захистити.
Пішов добровольцем, бо це був єдиний чесний вибір. Просто обов'язок – перед сім'єю, перед собою.
Артем упевнений: через рух можна повернути контроль, впевненість, смисл. Фото надане Артемом Жицьким
- Після демобілізації багато хто відчуває спустошеність, як вам вдалося її подолати? Як відбувався процес адаптації до мирного життя після повернення зі служби, з чим ви зіткнулися особисто?
– Це був дуже важкий перехід. Я втратив усе, що будував роками: зал, команду, авторитет у місті. Після демобілізації втратив батька, і мені здавалося, що життя зупинилося. Опинився у новому місті – в Івано-Франківську – без бази, знайомств, ґрунту під ногами. Але завдяки дружині, яка підтримувала мене 24/7, і роботі з психотерапевтами я зрозумів, що мій досвід може стати підтримкою для інших.
І саме це дало новий сенс: допомагати хлопцям повертатися до життя через тренування, через реабілітацію не лише тіла, а й душі. Перші тренування проходили буквально "у польових умовах". Приходив до зали з побратимами, які мали травми хребта чи ампутації, показував їм вправи, підбирав навантаження під кожного. Так народилася ідея зробити із цього системну роботу.
- Коли і як з'явилася ідея використати спорт та тренування для реабілітації ветеранів?
– Ідея прийшла природно. Я бачив, що багатьом хлопцям після фронту важко не лише фізично, а й морально. Вони губляться, не знають, куди подіти енергію, біль, спогади.
Я знав, що тіло може стати дверима для відновлення. Через рух, через прості вправи можна повернути контроль, упевненість. Я сам через це пройшов. Так я почав працювати з громадською організацією «Полюби долю», і згодом це виросло у повноцінну програму тренувань для ветеранів, адаптовану до різних станів та травм.
Наразі заняття проходять тричі на тиждень, і в групі зазвичай від восьми до п'ятнадцяти учасників. Постійне "ядро" складає сім-вісім осіб - саме вони створюють атмосферу підтримки та братерства, до якої поступово приєднуються новачки.
- Які складові ви вважаєте найважливішими у роботі з ветеранами?
- Якщо виділити основні – це рух, спільнота та сенс.
Рух (спорт) повертає контроль над тілом та над життям. Спільнота дає підтримку, розуміння, братерство. Сенс - це те, заради чого людина встає вранці. Без цих трьох компонентів реабілітація не працює. Вони взаємопов'язані: якщо тіло рухається – душа теж починає рухатись.
"Хлопці підтримують один одного так, як не зможе жоден психолог"
- Як ви адаптуєте вправи для людей із різними травмами та обмеженнями?
- Кожне тренування – індивідуальне. Я адаптую вправи, використовуючи знання з медицини, спорту та просто здоровий глузд. Головне – не форма, а суть. Тренування не повинно принижувати, воно має давати віру в себе.
У нас можна тренувати "дупу без ніг" - і це не сарказм, а реальність, яка викликає усмішку навіть у найважчих хлопців. Я завжди говорю: коли є сенс – тоді і біль має сенс, і тренування, і зміни.
Для занять адаптую звичайні тренажери та інвентар – гумки, канати, гантелі – під можливості кожного учасника. Якщо людина втратила кінцівку, підбираю фіксатори чи вправи, де навантаження перерозподіляється максимально безпечно та ефективно.
Команда створює атмосферу, де соромно здатися, але не соромно бути собою. Це найкраща терапія. Фото надане Артемом Жицьким
- Яку роль відіграє команда та спільнота у процесі реабілітації? Чи можна навести приклад, коли це дійсно спрацювало?
- Спільнота – це основа. Без неї навіть найкращі програми не працюють. У нас хлопці підтримують один одного так, як не зможе жоден психолог. А ще це повертає почуття гідності, стабільності та навіть гумору.
Була ситуація: хлопець без ноги підтягується, а інший підійшов, зняв у нього протез і жартує: «Наздожени мене, адже в тебе ще одна нога є!» - це не просто про спорт, це про життя, яке продовжується.
Команда створює атмосферу, де соромно здатися, але не соромно бути собою. Це найкраща терапія.
- Що, на вашу думку, найскладніше в реабілітації?
- Найскладніше – знайти баланс між дисципліною та довірою. Багато хлопців приходять із травмами не лише фізичними. Хтось не спить ночами, хтось не вірить людям, хтось просто мовчить тижнями. Потрібне терпіння та чіткі межі, щоб вони відчували безпеку, але при цьому й порядок.
Один із найяскравіших прикладів – хлопець, який прийшов до мене без руки, у стані повної апатії, без віри в себе та в майбутнє.
Спочатку тренування для нього були просто способом зайняти себе, відволіктися. Він не мав жодної мети, все здавалося безглуздим. Але ми почали поступово працювати – не лише з тілом, а й із внутрішнім станом. Я не тиснув, просто був поряд і підтримував. Адже іноді потрібно просто вислухати людину, а часом – м'яко підштовхнути її до дії.
За кілька місяців він уперше по-справжньому посміхнувся. І тоді з'явилася ідея - виступити на змаганнях зі стронгмену від Василя Вірастюка для ветеранів та людей з інвалідністю. З'явилася мета, сенс, азарт. І, знаєте, він вийшов на сцену. Без руки. Але з таким вогнем у власних очах, якого у багатьох дворуких не побачиш. Пізніше вже у складі збірної України виграв чемпіонат світу, який проходив в Іспанії.
Це не просто історія про спорт. Це про те, як людина, втративши частину себе, знайшла себе заново – через рух, віру та команду.
- Як ви вважаєте, що важливіше для відновлення: участь у змаганнях чи просто регулярні тренування та соціальна активність?
– Для когось змагання – це мета. Для когось – просто щоденна робота над собою. Я вважаю, головне – рух. Тому що рух – це життя. Змагання дають драйв, але регулярні тренування дають стабільність.
А стабільність після війни – це розкіш, якої ми вчимося заново. Кожен має свій сенс життя. І, як я вже казав, коли є сенс – тоді і тренування, і все, що відбувається, має сенс.
У нас не просто спортзал, а спільнота, братерство, яке не закінчується після тренування. Ми сміємося, підтримуємо один одного, розмовляємо, мовчимо, але завжди разом – і у залі, і за його межами. Я в цьому бачу свою місію на найближчі роки.
Я поруч, бо знаю, як це - залишитися віч-на-віч із тишею після війни. А в майбутньому хочу створити платформу, де ветерани зможуть не лише відновлюватись, а й навчатися, ставати тренерами для інших. І вже над цим працюю.
- Що б ви хотіли передати ветеранам, які тільки-но повернулися і ще шукають свій шлях?
– Просто живіть. Дихайте. Рухайтесь. Шукайте своїх, бо разом легше. І пам'ятайте: ви не зламані, ви змінені. А це – велика різниця.
Хлопці підтримують один одного, як не зможе жоден психолог. Фото надане Артемом Жицьким
