• Головна
• Суспільство

Фото: facebook.com/nina.tantsiura

Поки тисячі українців шукають безпеку за кордоном, Ніна Танцюра зробила крок назад - після довгих років життя у США повернулася в Україну з двома маленькими дітьми.

Шлях за кордон для Ніни розпочався з програми Work and Travel, коли вона навчалася в університеті. Після навчання Ніна залишилася в Америці: працювала в готелі, бариста, прибиральницею, пекла торти на замовлення... Ніна жила в Нью-Джерсі, вийшла заміж – там же, у США познайомилася з українцем, народила двох дітей та намагалася пристосуватися до місцевого життя. Однак туга за домівкою не відпускала. Коли вже були готові документи та зібрані валізи, розпочався локдаун, потім повномасштабне вторгнення – мрію про повернення додому довелося відкласти.

Згодом прийшло розуміння: незважаючи на війну, краще повернутися. Спочатку Ніна з дітьми приїхала до батьків у Харків, а потім купила будинок у селі на Полтавщині. У чоловіка, каже, контракт там, у США, тож з ними він не поїхав.

Про те, чому Америка стала джерелом постійного стресу, а життя в Україні під час війни виявилося спокійнішим і приємнішим, Ніна розповіла Коротко про.

“В Україні я почуваюся живою і більше ціную життя”

Ніна Танцюра. Фото: facebook.com/nina.tantsiura

- Ніно, у той час, коли багато хто їде звідси, ви вирішили повернутися. Чому саме зараз?

– Я завжди хотіла додому. Рішення дозріло ще 2020-го, але спочатку заважав локдаун, вагітність, війна... Рік тому я зрозуміла: зараз або ніколи. Кілька місяців готувалася, сіла в літак, три дні в дорозі – і ось ми у Харкові.

Нам пощастило: повернулися у відносно спокійний період. Діти маленькі, дякувати Богу, не дуже усвідомлюють війну. Старший почув про неї тільки в садочку. Він знає, що через "шахедів" діти іноді спускаються в підвал.

- Коли ви повернулися, ви відчули себе щасливою?

- Так. Я вийшла на привокзальну площу в Харкові, і я мала відчуття, ніби нікуди і не їздила, ніби завжди тут і була. Це дуже важливий момент. Багато моїх знайомих в еміграції живуть у підвішеному стані: вони не почуваються американцями, але, повертаючись на батьківщину, вже не почуваються повністю своїми і тут. У мене цього розриву не сталося. Я приїхала – і я вдома.

У Харкові зайнялася документами, а потім почала шукати будинок. Хотілося переїхати до села – туди тягнуло вже давно. Після діагнозу "депресія", який мені поставили в Америці, мене дуже тягнуло до природи. Адже це один із методів терапії - жити ближче до землі. Ми з чоловіком роками дивилися блоги дауншифтерів, історії про переїзди з міста до села та мріяли про подібне.

До села Полтавської області, куди ми переїхали з дітьми, я потрапила випадково. Подивилася першу ж хату - і влюбилася. За підсумками її і купила. Усього за 2000 доларів.

Ніна влюбилася у перший же будинок, який оглядала. Фото надане Ніною Танцюрою

- А як почуваються діти? Ходять у садок?

- 4-річний син уже в садочку, а доньці 2 роки, вона піде в садок через кілька місяців - тут беруть з трьох років. Ясель, на жаль, немає. Але садочок чудовий, люди та педагоги – теж.

- Який ваш дім? У ньому є все потрібне для життя?

– Купувала з розрахунком на нестабільні часи. Там уже була свердловина із насосом, вода підведена (всередині стирчав старий кран). Є піч із газовою автоматикою - якщо газу не стане, можна перейти на дрова. Електропроводка була, але погана – зараз робимо нову. Поміняли лічильник, винесли надвір, перейшли на тариф "день-ніч". Облаштували каналізацію, зробили повноцінний санвузол. Наразі зайняті косметичним ремонтом.

– До речі, про електрику. Як справляєтесь із відключеннями?

- Сьогодні світло відключали втретє чи вчетверте за весь час. Загалом воно у нас є майже завжди. І оскільки опалення у мене не залежить від електрики, проблема може бути лише з водою: насос не працює без світла. Зазвичай світло відключають не більше ніж на 10 годин.

У нас тепло, мобільний інтернет спокійно тримається кілька годин. Я показую дітям мультики на телефоні – їм вистачає. А іноді навіть виходить романтика, коли запалюємо свічки. Звісно, ​​у місті історія інша – там все повністю залежить від централізованих систем. А в селі ми ставимося до таких питань спокійніше, навіть із якоюсь теплотою.

- А як ви справляєтеся із цими страшними снігопадами? Хто вам доріжки розчищає? Як водите в таку погоду дітей у садочок?

– Дороги у нас чистять. Центральна – велика, асфальтована, і мій будинок дуже близько до неї. Її очищають від снігу і за потреби посипають піском. Тут усе цивілізовано. А ґрунтова ділянка від мого будинку до центральної дороги утрамбована щебенем. Взимку його розчищає мій сусід на тракторі – від нашого будинку та до асфальту. Він робить це без проблем, за що йому дякую!

Іноді я прокидаюся від звуку, як один із сусідів чистить мені доріжку. А буває, коли відчуваю сили, сама беруся за лопату - розчищаю не тільки собі, а й деяким сусідам. З одного боку, тут є взаємодопомога, а з іншого - я не маю гострої необхідності виходити з дому. Тому якщо починається хуртовина, ми залишаємося вдома, бо дітям, особливо маленьким, за такої погоди дуже некомфортно.

Щодо садочка, то там керівництво вирішує, працювати чи ні, враховують, чи є у батьків можливість дістатися. Наприклад, за сильної ожеледиці скасували заняття, бо не ходив шкільний автобус, і мало хто міг приїхати, хоча морозу й не було. Вирішили не ризикувати, щоб ніхто не отримав травм. У нас навіть є щось подібне до дистанційного навчання: вихователі через Viber надсилають завдання, відеоролики, казки. Чесно скажу, я цим майже ніколи не користуюся, але сам факт, що така нагода є, мене влаштовує.

Я мороз переношу нормально, а дочка дуже погано. Тому її я часто залишаю з кимось із знайомих, щоб відвести в садок лише сина. Там дуже тепло та затишно. Він у мене завжди гарячий, напівроздягнений бігає. Вихователі навіть дивуються, що я привожу його на машині. Він сам відмовляється – хоче йти пішки. У нас є санки з ручкою, як у коляски, і з функцією коліс: якщо сніг глибокий і санки не їдуть, можна котити на колесах. Тож у нас дуже вдала геолокація.

Насправді мені подобається зима цього року. Все біле, чисте. Таке відчуття стерильності – голова реально відпочиває. Син кайфує: грає у сніжки, ліпить, будує печери, катається з гірки.

А дочка – мерзлячка, ніжна, у неї дуже тонка світла шкіра, їй у морози дискомфортно. Сьогодні вона сильно розпсихувалася дорогою до садка. Я відвела її до найближчої крамниці, де працює наша сусідка. Попросила: "Давайте я її тут залишу, включу мультик, вона сидітиме тихо, я вас запевняю. Не хочу тягнути її в сад, коли їй так погано". Сусідка відповіла: "Та без проблем!" - і мала дійсно не ворухнулася всі 20 хвилин, поки мене не було. Люди тут дуже чуйні, завжди йдуть назустріч та допомагають.

- Не нудно живеться у селі після великого галасливого міста?

– Ні. У нашому селі є хор, волейбольні секції, при школі – невелика тренажерна зала. А ще тут є жінки-волонтери, які активно плетуть маскувальні сітки для фронту. Є чим зайнятися. Бракує хіба що кав'ярні. І "Аврори".

Взимку американо-українській родині також комфортно. Фото надане Ніною Танцюрою

- З мовою у дітей проблем не виникло? Вони ж в Америці чули здебільшого англійську.

- Син був білінгвом від самого початку, англійську схоплював на льоту, і вона стала для нього основною мовою. При цьому він завжди цікавився Україною – сам, без нав'язування. Одягав вишиванку на свята, дивився українські мультики. Для мене це теж стало ще одним із приводів повернутися.

Коли приїхали в Україну, він не мав жодного мовного стресу. Але тепер ситуація змінилася - доводиться підтримувати англійську мову: вона стала слабшати. Дочка до переїзду говорила лише англійською, а тепер розмовляє лише українською. Для неї зміна мови стресом теж не стала.

- Мабуть, якщо у селі – і грядку якусь розбили?

- Біля будинку є ділянка землі – 40 соток: 25 при будинку та 15 окремим городом. Є посадки бузини, старі груші майже не плодоносять, але дуже гарні. З кожного вікна я бачу дерева. Ми розчистили територію, знесли старі сараї – тепер тут простір для дітей та для душі.

Посадила молодий фруктовий сад, планую зробити підняті грядки – для томатів та огірків. Для місцевих це "клумба". Я для них дивне міське "звірятко", але ставляться вони до нас нормально.

Так виглядає дворик Ніни біля нового будинку. Фото надане Ніною Танцюрою

"В Україні у мене набагато менше стресу"

- Якщо порівняти життя в Америці і тут, в Україні, - що вам подобається чи не подобається у цьому порівнянні?

- Як не дивно, тут у мене набагато менше стресу: є власне житло, поруч родичі, і я не боюся, що з дітьми щось станеться, доки я на роботі. Тут менше рахунків, жити, з погляду видатків, вигідніше. Є вибір у медицині – платна чи безкоштовна. Те саме з дитячими садками.

В Америці ти виходиш з дому – і одразу витрачаєш гроші на все. Я страшенно втомлювалася від оформлення медичних страховок, а без них візит до лікаря коштує дуже дорого. Дитячі садки всі платні – на це витрачаються величезні суми.

Там моє життя було постійними перегонами: треба дуже багато працювати, щоб просто покривати базові потреби. В Україні із цим набагато легше. І, хоч це парадоксально, війна викликає у мене менше стресу, ніж життя "в повній безпеці" там.

Дуже багатьом там не подобається, просто не всі зізнаються. Нині у Штатах непрості економічні умови. Усі думають, що сьогодні Америка – така сама, як 30 років тому. Але це дві різні країни. Комусь там подобається, хтось почувається там, як удома. Але я знаю багато людей, які поїхали туди приблизно тоді, коли і я, а потім повернулися до Харкова в різні роки. Ніхто не пошкодував. Рівень життя в Україні не такий поганий, як здається. Якщо в тебе закриті базові потреби, без зайвого стресу тут можна жити дуже класно. Це вже тенденція.

- А ким ви працювали у США? І чи працюєте зараз?

– Зараз не працюю. Останнє, що я робила перед від'їздом, – кілька місяців була бариста у Starbucks. Це одна з небагатьох робіт, де можна було підлаштувати графік під дитячий садок. І там, і тут проблема одна: сади працюють з 8.00 до 17.00, а робочі зміни – по 8, 10, 12 годин, і вони не збігаються. Але тут у мене є можливість не працювати – чоловік надсилає гроші, і я можу не нервувати через це.

В Америці біля океану. Фото надане Ніною Танцюрою

- Коли виїжджали, були сумніви? Чи не вагалися?

- Вагалася, звичайно. Але щоразу, коли починала сумніватися, відкривала американські новини – і мені одразу ставало легше, всі страхи зникали. Там дуже багато внутрішніх проблем, і за роки вони лише посилилися. Я рада, що поїхала: не хотіла жити у такому суспільстві.

- Виходить, американські новини лякали вас більше, ніж українські?

- У мене депресія, а з нею сприймаєш життя інакше. В Україні, як не дивно, я почуваюся живішою і більше ціную своє життя.

– А дітям зараз добре? Знайшли друзів, почуваються комфортно?

- Так. У Харкові у нас був чудовий приватний садок – неймовірні педагоги, приголомшлива завідувачка. І тут, у селі, так само добре.

Ми реально кайфуємо: тут гуси, курочки, корови - діти бачать життя таким, яким воно є. Цілими днями гуляють вулицею. Я не хвилююся за машини, сторонніх людей, покинуті будови. Хоча коли приїжджаємо до батьків у центрі Харкова на тиждень-два, я там відчуваю більше побутових небезпек, не пов'язаних із війною.

Але більшу частину часу – місяць-два – ми тут. Я навіть оформила статус ВПО. Спочатку не хотіла, але потім поряд із харківським садком був приліт трьох "шахедів". Для мене це був стрес, зрозуміла: не змогла б там жити постійно, навіть якби не тягнуло до села. У Харкові із задоволенням буваю у гостях, але моє місце – тут.

- Які міфи про життя в Україні та в США ви розвіяли б для тих, хто ще сумнівається?

- Міф про те, що у Штатах все легко та багато заробляють, – це історія початку 2000-х. Наразі люди там часто просто виживають, майже як і тут. Якщо чесно, скрізь, де маєш гроші, - добре. Це правило для будь-якої країни.

А щодо України… Напевно, міф про те, що в нас агресивне хамоване суспільство. Це враження часто створюється через соцмережі та якісь токсичні пости. А насправді мені подобаються наші люди. Може, мені щастить, але мене оточують добрі люди – і у Харкові, і тут, у селі.

Ось, наприклад, у мене є один сусід-алкоголік, який створює місцевий колорит. Якось він підійшов до мого сина обійматися, а син дивиться на нього і запитує: "Ти чого такий опухлий і червоний?" А той відповідає: "Бо я алкоголік, котик". (Сміється.) Коротше, люди навколо мене – неймовірні. Усі, кого я зустрічаю, залишають враження душевних та приємних. Може, я живу в якійсь "бульбашці", але загалом суспільство у нас дуже тепле.

Єдине, за чим сумує син, це за американським Геловіном і татом. Фото надане Ніною Танцюрою

– В Америці такого відчуття не було?

- Ні, там у людей дуже ввічливий та привітний менталітет. Багато хто мені розповідав, що, повертаючись до пострадянських країн, одразу натрапляє на хамство, але я нічого такого не бачу. У нас чудовий сервіс, люди на вулицях приємні. У Харкові я спокійно вітаюся з двірниками, із працівниками комунальних служб – для мене це так само природно, як і у Штатах.

Батьки живуть неподалік військово-лікарської комісії, там багато людей, які пройшли фронт. Ти також бачиш людей на протезах. Думала, коли приїду, це давитиме: бачити тих, хто втратив кінцівки на війні. Я людина емпатична, мені здавалося, це буде дуже важко. А насправді я бачу, що вони позитивні, повні життя повноцінні люди. Ти бачиш у них таку хоробрість, ментальну стійкість. Це справляє дуже сильне та тепле враження. Пишаюся нашою нацією.

- Щодо планів на майбутнє, вам хотілося б тут залишитися і жити через 5-10 років?

- У нас постійний ремонт, тож нікуди не збираємося. Живу сьогоденням, зараз ми тут - і, сподіваюся, залишимося тут надовго.

У своєму будинку ще триває ремонт, але тут уже тепло та затишно. Фото надане Ніною Танцюрою