Замість сумки «на смерть» зібрала валізу до Єгипту: пані Ольга у 85 років уперше сіла в літак
Пані Ольга із Хмельницької області вже збиралася помирати, відклала гроші на смерть, але у 85 років… вирушила на відпочинок за кордон. Заради цього довелося і про біль у ногах забути. Поїздка стала можливою завдяки турботі онуки Ольги. А відео, де наша пенсіонерка радісно танцює на курорті, стало вірусним і нагадало українцям, що радіти життю можна в будь-якому віці.
Про те, як уперше сіла в літак, побачила закордонне море, танцювала на пляжі і навіть так далеко від дому знайшла частинку України, пані Ольга розповіла Коротко про.
У літак із кефіром не пустили
Із онукою Ольгою, яка й організувала поїздку та зробила бабусю відомою. Фото: instagram.com/olga.pylypenko_model
- Пані Ольго, як вам подорож до Єгипту? Ви вперше побачили море?
- Почну спочатку. Я вже виростила онуків, декого видала заміж. Сім'я у нас дуже велика. Жили ми всі дружно у селі Троєщина. На кожен день народження збиралися всі разом, відзначали і Новий рік, і Великдень.
Все життя важко працювала, ноги хворіли – на пенсію вийшла у 65 років. І на будівництві працювала, і на хімволокні, і вдома тримала господарство. Загалом, не гуляла. І так сталося, що за все життя, до 45-50 років, я нікуди не їздила. Лише одного разу вдалося побувати у Німеччині разом із хором «Червона калина», де грав мій син.
Ще за СРСР ми їздили до Одеси та Криму. Але потім дуже довго я ніде не була: клопоти, справи, город. А вже останнім часом, коли почала хворіти, онука каже: "Бабусю, давайте я вас покажу своїм підписникам?" Я відповідаю: "Ну показуй, якщо тобі цікаво". І почала мене знімати – туди поведе, сюди поведе. Усі дивляться, хвалять, мене рекламують.
Потім каже: "Бабусю, поїдемо до Єгипту". Я говорю: "А як же господарство - кози, собаки, кури?" Мені вона відповіла: "У нас якраз зима, холодно, а там тепло". Я питаю: "А гроші хто дасть?" Оля сказала: "Чоловік". У неї чоловік дуже добрий, військовий.
Син попереджав: "Мамо, у літаку страшно, тиск буде, вам стане погано, беріть пакети". Так ми й поїхали – спочатку поїздом до Молдови, там переночували, а потім до аеропорту, сіли у літак… Було, звісно, цікаво.
- Ви вперше сіли у літак, вам не було страшно?
– До посадки ще були пригоди. Реєстрація там дуже строга, все чітко. Без допомоги ми б самі не впоралися – треба було заповнювати документи, щось здавати. Я тримала за руки правнуків, доки онука все оформляла. Нас пропускали через контроль, валізи поїхали окремо. Я переживала: "Як ми знайдемо свої речі?"
Потім проходили крізь рамку. У мене в сумці був маленький ножик - чистити яблука, і кефір я взяла в дорогу. Довелося віддати і ножик, і кефір.
Оля запитала: "Бабусю, ви не втомилися?" Я кажу: "Та ні, все нормально. Тільки ножика шкода - пропав". Вони кажуть: "Не хвилюйтеся, ми вам удома інший купимо".
Потім ми сіли в автобус, який підвозив нас до літака. Літаки стоять такі великі, гарні. Ми сіли у літак, стюардеси ходять, усе показують, допомагають. Оля мені шепоче: "Ви не бійтеся". Сиділи ми близько: Оля з двома дітьми на одному боці, а я навпроти через прохід, тому мені не було страшно.
Літак спочатку тихенько гудів, потім відчуваю, пішов угору. Потім ще раз – і плавно набрав висоту. І люди почали плескати: "Злетіли, слава Богу". А я нічого не відчула – погано мені не було, нічого. Перед польотом я перехрестилася, сказала: "Господи, збережи під Своїм покровом нас і літак". І все пройшло добре, дякувати Богу.
Казали ж, що при комунізмі все буде безкоштовно, - ось там так і є
Коли прилетіли до Єгипту – нас зустріла спека! А ми в зимовому одязі... Привезли автобусом до місця відпочинку. А там такий великий комплекс, як містечко – багато будиночків.
Звичайно, ми ходили до їдальні, а там – чого тільки немає! Їжа всяка, напої: вода, соки, чай, кава, капучино… М'ясо, тушковані та варені овочі, йогурти, салати, огірки, помідори. Навколо їдальні прямо при тобі готують яєчню, варені яйця, млинці, смажать м'ясо. Бери що хочеш. Я думаю: "Боже мій, ось це так... Говорили ж, що при комунізмі все буде безкоштовно, - ось там так і є". Люди там дуже шанобливі, працівники добрі.
Я не знаю, наскільки це була дорога путівка. У мене було небагато грошей, близько двадцяти тисяч гривень, відкладала на смерть, віддала дітям. Сказала: "Беріть, я ще назбираю з пенсії".
Жили ми окремо: я з маленькою правнучкою в одному номері, а Оля із сім'єю в іншому. Ходили до їдальні, тричі на день нас годували. Потім нам показали, де море – далі ми вже самі гуляли.
Там було дуже гарно: басейни, квіти цвітуть, справжнє літо, все доглянуте. На пляжі – бари, все обладнано. Туалети на кожному кроці, не потрібно ні про що турбуватися. Парасольки стоять акуратно, скрізь урни. На пляжі охорона – по дві людини. Якщо можна купатися – вивішують жовтий прапор. Якщо не можна – червоний.
- А чому не можна було купатися?
- Тому що там є такі риби, які живуть під понтонами в морі, метрів за сто - півтораста від берега. Вдень лежать відпочивають, а ввечері шукають їжу і можуть вкусити. Тож і забороняють. І далеко запливати не можна – все огороджено. Якщо хтось не слухається, підпливають на човні, свистять, повертають людей.
Літаки літали прямо у нас над головами: аеропорт поряд. Гарні, з різних країн, один за одним – ми їм махали.
Якось був дощ, там це рідко. Нас із води вигнали, а я стояла на березі і гуляла під дощем – я люблю дощ. Кажу: "Це дощик нас благословляє, бо ми з України". Ми приїхали – і дощ пішов!
Ще я бачила там український прапор, над одним будинком висів. Я кажу: "О, це наш прапор!" Там, мабуть, свято було, люди гуляли. Я підійшла, питаю: "Це наш український прапор?" Виходить хлопець у білому костюмі, каже: "Так, український". І я сказала: "Ми теж з України. Дякую, що поважаєте нашу країну". І в мене прямо сльози на очах проступили – ми так далеко, але й тут знають Україну.
"Повернулася - і відразу за господарство!"
В Єгипті ми були сім днів та сім ночей. У чоловіка моєї внучки закінчилася відпустка, йому треба було виходити на роботу.
Я потім цілий місяць розповідала всім про подорож, показувала фотографії. Ніяк не могла заспокоїтись – так там добре було. Прямо рай!
Раніше в Одесі я бачила море. Але враження від нього зовсім інше. В Одесі були шторми і загалом холодніше, а тут море спокійне, без великих хвиль, наче гладеньке. Вода тепла і на вулиці градусів 25-28. І вода дуже чиста – настільки, що видно ноги на глибині приблизно метр. Але солона дуже - коли вперше заходиш, аж щипає, ніби покусує. Зате я добре підлікувалась – цілий місяць вдома потім ноги не боліли.
- Я бачила, що ви ще й танцювали. Були на дискотеці?
– Це не зовсім дискотека, скоріше розважальна програма для відпочивальників. Щодня близько 11-12 годин приходили аніматори – дівчина та хлопець – включали музику, під неї ми робили зарядку.
Мої правнуки почули музику, і ми підійшли туди. Під ногами була трава, як килим зелений. Люди стоять навпроти аніматорів, повторюють рухи. Музика грає весело. Ну як тут не танцювати?
Внучка Аліса любить танцювати, а я їй допомагаю – і сама танцюю. Оля нас знімала. Зарядка потрібна, не тільки лежати на лежаках. Там усе продумано.
- Зараз ви повернулися – чим займаєтеся вдома?
- Так, повернулися – і одразу за господарство. Ми ж восени їздили, картоплю вже викопали тоді. Кози вже були вагітні, доїти їх не треба було, готувала до пологів, а вдома готувала їжу.
Роботи зараз дуже багато: і в хаті, і у дворі. Іноді няньчусь із правнуками – онука живе поруч, у дворі. То я допомагаю, то невістка. Поки що прибираємо у теплицях, розсаду посіяли.
Кози вже окотилися - три кози, чотири козеняти. Усіх треба нагодувати, води нагріти, напоїти. Спочатку молоком напували, тепер уже треба варити корм: молока не вистачає.
- Може, ще плануєте поїздки на майбутнє?
- Я сама нічого не планую, але якщо пропонують – погоджуюсь. Все залежить від здоров'я та від господарства. Треба й удома бути: скоро картоплю садити, городом займатись. Може, влітку кудись поїдемо, якщо все буде добре і здоров'я дозволить.
