• Головна
• Спорт

Володимир Рудченко - ветеран української школи дзюдо та самбо, майстер спорту України, який після десятирічної перерви повернувся на татамі й довів, що справжня сила і техніка не має віку.

Нещодавно він здобув дві важливі перемоги на турнірах у Нью-Джерсі та Атланті (штат Джорджія, США). Та розмова з ним не про медалі, а про принципи, витривалість і ті непоказні речі, що формують справжню спортивну культуру. Особливо зараз, за часів цієї війни за саме існування України...

Його шлях проліг від рідного «Динамо» Запоріжжя до американських клубів Лос-Анджелеса, від чемпіонатів України - до міжнародних арен США. В інтерв’ю Володимир ділиться своїми принципами, досвідом життєвих уроків: як зберегти витривалість після 40, чому поразка іноді цінніша за Перемогу та яку роль у спортивному довголітті відіграють родина, дисципліна й любов до татамі.

- Що для Вас означає спорт сьогодні - це професія, захоплення чи спосіб життя?

Це більша частина мене, це і основне і хобі, і душа... Спортзал - місце, де чоловік завжди може перевірити свої можливості, фізичні і психологічні. Велике щастя приходити до борцівської зали і відчувати ту енергію, яка завжди там присутня, вирує. Я вважаю, що кожен чоловік має займатися загальною фізичною підготовкою, а якщо ти борець - то завжди знайдеш час поспарингувати у клубі.

- Які цілі Ви ставили перед собою на турнірі в Маямі?

Основним завданням було виступити й посісти перше місце серед ветеранів, а також оцінити рівень американських спортсменів на серйозному турнірі. Крім того, я взяв участь у змаганнях серед професіоналів - було цікаво випробувати себе у важкій ваговій категорії та зрозуміти свої можливості у протистоянні з молодими суперниками. Неочікуваною стала поява лідера світового рейтингу - грузинського дзюдоїста Гурама Тушишвілі.

За регламентом турніру спочатку проходили сутички серед професіоналів, а вже потім - серед ветеранів. Оскільки золото у ветеранській категорії було для мене пріоритетом, я прагнув зберегти сили, але водночас - «увійти в татамі», відчути темп, подих, ритм боротьби.

Хочу відзначити дуже високий рівень фізичної сили у грузинського спортсмена. Відверто кажучи, я не налаштовувався на боротьбу з ним - зберігав сили для ветеранського заліку. У сутичках з іншими суперниками я почував себе на рівних. Тільки Гурам вирізнявся надпотужністю. Та повторю: моя задача серед професіоналів полягала у здобутті медалі - і це було виконано.

- Наскільки складно було боротися з молодими професійними спортсменами у вашому віці?

Ми дуже ретельно підготувалися до цього турніру - як функціонально, так і фізично. А саме це для ветерана мого рівня - найважливіше. Чутливість, технічність - усе це збереглося у мене на високому рівні.

Але відмічу дуже сильного американця Алекса Симоненко, він номер один в Штатах у цій категорії. Та й Гурам приїхав не один, а в супроводі свого спаринга, чинного чемпіона світу серед молоді по самбо, дуже вправний грузинський спортсмен. Обіцяючий. Сподіваюсь зустрітися з ним на чемпіонатах світу серед професіоналів у майбутньому. Відмічу цей турнір як дуже високого рівня.

- Володимире, як ви оцінюєте свою технічну підготовку після двадцятирічної перерви у професійному спорті?

Хочу зазначити, що чутливість, напрацьована десятиліттями, нікуди не зникає, вона залишається на все життя. Це як ходити чи плавати. Навіть якщо мене розбудити серед ночі й вивести на татамі, я так само впевнено почуватимуся і в стійці, і в партері.

Моїми перевагами над суперниками завжди були зріст і довжина ніг та рук. Я атакую в усі боки, навіть з урахуванням того, що я лівша. Технічний арсенал у мене досить широкий, і я ним дуже пишаюся, адже розробляв його усе своє життя. Тут відзначу мого тренера-наставника з 15 років Еріха Альвіновича Барца. Якби не ця людина, у мене нічого б не вийшло ані в боротьбі, ані в житті. Він вклав у мене ті якості, які допомагають мені жити сьогодні та з упевненістю дивитися у майбутнє. Він завжди був тією людиною, яка об’єднувала усіх борців у Запоріжжі, причому саме борців - не лише дзюдоїстів чи самбістів.

Своїми коронними прийомами по праву вважаю підхват під одну ногу, під дві ноги, задній під ногу, зачіп зсередини, зашагування, кидок через стегно, ґадаулі. Я вважаю свій арсенал унікальним для високих борців і з великим задоволенням ділюся цією технікою з американськими спортсменами.

- Чи використовуєте ви нові методики, наприклад, функціональні тренування, дихальні практики, візуалізацію, аналіз відео?

Так, в Америці ми почали займатися йогою та хайкінгом - це такі суто американські види активності, які тут дуже розвинені, особливо в Лос-Анджелесі. Мені подобаються, адже вони чудово розвивають функціональну гнучкість і витривалість, все, що з цим пов’язано.

Також, беззаперечно, фізична і функціональна підготовки найголовніші для ветерана. Досвід і чутливість залишаються на колишньому рівні. Ми витрачали тисячі годин на татамі, щоб виходити всього лише на кілька п’ятихвилинних сутичок. У цьому й полягає суть, з якої і починається філософія боротьби.

Також адаптую підготовку до вікових змін. Зокрема, використовую спеціальні вправи для підтримки гнучкості або швидкості - почав приділяти більше уваги розтяжці. Раз на тиждень у мене є персональні заняття зі стрейчингу з тренером, а іноді зі мною працює моя дружина, замінюючи тренера - і це досить захопливо.

- У чому головні секрети вашого фізичного довголіття?

Гарне питання. Спортивне довголіття - це відсутність шкідливих звичок, постійні заняття спортом, а також міцна фізична праця. Моя професійна діяльність не дозволяє мені розслаблятися, я завжди у відмінній фізичній формі. Саме це і є запорукою того, що на татамі мої руки ніколи мене не підводять. Значну роль у відновленні відіграють масаж, сон, харчування - все критично важливе.

А особливо я б виділив дисципліну: ми повинні бути дисциплінованими щодо свого тіла - і тоді воно служитиме нам довше. У цьому світі ми лише гості, і повинні ставитися до тіла з максимальною повагою. У США хороше медичне страхування, і ми регулярно відвідуємо лікаря. Двічі на рік робимо обстеження, аналізи й намагаємося вирішити будь-які питання одразу, аби не виникло проблем зі здоров’ям. Хоча до 35 років у мене навіть не було медичної картки, і я обстежувався у спортивному медичному диспансері, який, на жаль, закрили. Але завдяки університетським знанням, зокрема із фізіології та анатомії, я дуже уважно слухаю своє тіло й знаю, до якого лікаря звернутися в разі потреби.

-А стрес, як Ви справляєтеся з хвилюванням перед поєдинком?

Зізнаюся чесно, спортивний мандраж є тільки в день змагань. Це контрольований стан. Я пам’ятаю свій перший мандраж ще в дитинстві - от тоді було страшно. Але це має пройти кожен спортсмен, і кожен проходить по-своєму. Усе залежить від рівня відповідальності: чим він вищий, тим більше сковує страх. Таке трапляється навіть у спортсменів найвищого рівня - я чув багато таких історій.

Тут ще важливо що для спортсмена означає поразка: усвідомлений урок чи мотивація до реваншу? Поразка - це завжди досвід, і навіть набагато цінніший, ніж Перемога. Програш - це заряд для наступних перемог, а перемога може розслабити й змусити недооцінити молодших суперників. Тому я завжди ставлюся в ситуації поразки з повагою до суперника: він був кращий, технічніший, витриваліший. Але обов’язково аналізую схватку, свої недоопрацювання, і потім ми доопрацьовуємо їх разом із тренером.

- Як Ви працюєте зі своїм внутрішнім станом після травм чи невдалих виступів?

Це аналіз помилок на татамі. Як тренер і спортсмен одночасно, я розумію, що саме не виконав, а зі сторони мене коригує Борис Брежнєв. Іноді мені складно дослухати його до кінця, бо я вже сам розумію, у чому проблема. Але я також усвідомлюю, що він мусить вказати мені на мої недоліки. Іноді це виглядає кумедно, але я мушу бути уважнішим. Загалом я вважаю що до порад з боку, особливо від таких професіоналів, як він, потрібно прислухатися: він бачить ширше і глибше.

- Чи є у Вас ритуали перед виходом на татамі?

Прямо якогось спеціального ритуалу немає, але завжди є думки про предків - вони дають сили. Також, на моїх фото ви напевно помітили, завжди видно мою дружину - вона поруч зі мною на всіх змаганнях. Це дуже важлива підтримка родини у ветеранському спорті. Моя Аліна завжди поруч - на всіх чемпіонатах і турнірах. Вона зі мною і на бігових доріжках, і в залі. Моя дружина - це, мабуть, головне джерело натхнення, завдяки якому я йду до перемог.

Ми разом закінчили американський коледж фізіотерапії, і тепер у мене є власний масажист. Вона завжди допомагає мені відновитися між сутичками, і це дуже підтримує моє тіло. Коли я бачив, як у збірних є свої масажисти, я мріяв, щоб у мене теж був свій - і ось мрія здійснилася. У нас виходить поєднувати подорожі світом і участь у змаганнях - це надзвичайно. Ми завжди разом!

- Чи тренуєте ви когось зараз? Якщо так, як це впливає на Вас?

Регулярно відвідую клуб у Беверлі-Гіллз і ділюся своїм досвідом із молоддю. У нас у Лос-Анджелесі багато клубів, зокрема, у моєму районі багато цікавих хлопців. Я люблю коли у них горять очі й вони хочуть чомусь навчитися. Завдяки наполегливій і мотивованій праці можна досягти дуже багато. Усе залежить від життєвих обставин. Заходячи до будь-якого залу боротьби, я завжди із задоволенням ділюся з молодими спортсменами своєю технікою.

В Америці можливостей значно більше, і тому результати, які можна тут показувати, неспівмірні. Але все завжди залежить від людини: наскільки ти «голодний», наскільки сильно ти хочеш перемагати.

- Ви перемагали на українських татамі. Тепер на американських. Порівняйте рівень дзюдо в США та в Україні.

Виступаючи серед ветеранів у США, можу сказати: український рівень дзюдо значно вищий. Тут дзюдо - не такий популярний вид спорту, переважають інші напрямки боротьби. Проте суперники були цікаві - ми з усіма познайомилися. Братство борців - це завжди особлива атмосфера.

Американські учасники дуже доброзичливі люди і, звісно, для більшості з них ветеранський спорт - це хобі. Вони не мають змоги повноцінно тренуватися. Тому, зізнаюсь, вихід на татамі у США був не надто складним. Думаю, я ще принесу чимало медалей американському клубу.

Протягом цього спортивного року я поборовся з багатьма американськими спортсменами і можу сказати, що маю чим із ними поділитися. Дуже багато хлопців підходили після турнірів і запитували, як правильно виконати той чи інший кидок. Арсенал у мене дуже великий, мабуть, доведеться проводити семінари.

- Ви брали участь у Чемпіонаті світу серед ветеранів у Лас-Вегасі у 2024 році. Що не вдалося? Чому не виступили?

Це був чудовий чемпіонат світу. Готуючись до нього, я виступав у категорії до 100 кг і скинув 12 кілограмів за один місяць - ми провели колосальну роботу. Та, на жаль, через технічні моменти я навіть не зміг вийти на татамі. Таке іноді трапляється після тривалих перерв.

Проте це лише додало мені спортивної злості та мотивації до наступних чемпіонатів світу та Європи. Я сподіваюся представляти національну збірну на міжнародних турнірах світового рівня - у ваговій категорії до 100 кг, а можливо й у +100 кг. Усе залежатиме від рішення тренерського штабу. Я відчуваю свою силу, впевненість - і думаю, що зможу показати гідний результат.

-  Наостанок, які б поради Ви дали спортсменам, які хочуть зберігати форму після 40 років?

Друзі, здоров’я - це найголовніше. Перемоги в цьому віці вже не настільки важливі, тому якщо ви не відчуваєте себе на всі 100%, не варто і ризикувати. У мене багато друзів на татамі, і ми всі завжди ставимося один до одного з повагою. Найважливіше на татамі - це повага, а хто більш чутливий і досвідчений, - покаже сама сутичка. Ще раз: найголовніше, уникати травм і вигорання.

Як автор кількох наукових праць з довголіття спортсменів працюю зараз над оформленням цього у стислий формат, який гадаю буду цікавий і корисний для спортсменів України і Сполучених Штатів. Зараз це дружні країни як ніколи і я дуже зацікавлений щоби самбо і дзюдо тут зросли до перших сходинок у Світі. І не сходили з них. Український спорт мав і має великий потенціал - його досвід дуже цінується американськими спортсменами.