Іван Бліндар – про кумира дитинства, військові навчання, рейтинг сексуальності та особисте
Нещодавно у Києві відзняли різдвяну комедію «Вартові Різдва», яка вийде у широкий прокат 13 листопада. За сюжетом, Святий Миколай (Іван Бліндар), Санта Клаус (Михайло Кукуюк) і прадавній Дух Зими (Станіслав Боклан) намагаються вирішити, хто з них має опікуватися Різдвом. Однак випадкове бажання маленької дівчинки Віри стирає цей день з пам’яті людей, а головні герої втрачають свої магічні сили. Тепер чарівники мають врятувати Різдво та повернути дівчинці віру в диво.
В інтерв’ю Коротко про Іван Бліндар розповів, чому Святий Миколай – кумир його дитинства, як обирає для себе ролі, які вишколи пройшов з військової підготовки, чому вважає, що реабілітаційні центри – це один із найважливіших пунктів сьогодення, про сім’ю, яка склалася в його рідному театрі в Івано-Франківську, та з якими мріями живе.
Святий Миколай – перший супергерой, який створив для мене диво
- Іване, на знімальному майданчику ви казали, що фільм «Вартові Різдва» має для вас особливе значення. Чому?
- Взагалі Різдво для мене - одне з найбільших родинних свят. До того ж, у мене була мрія зіграти у фентезі.
Святий Миколай – кумир мого дитинства, перший супергерой, який створив для мене диво. Уявіть собі, що значить для маленького хлопчика перша магія в житті. Тобі кажуть: напиши листа, що би ти хотів, а Святий Миколай отримає лист, подивиться, і якщо ти гарно себе весь рік поводив, слухав батька і матір, поважав їх, він обов'язково зважить на це і подарує тобі те, чого ти бажаєш. А потім ти прокидаєшся - і бачиш те, що було в листі. Це неймовірні відчуття.
- І все, що було в листі, батьки виконували?
- Не зовсім все (сміється). Адже я просив і якісь нематеріальні речі, вони не могли це виконати.
Тому ми зі Станіславом Бокланом і Михайлом Кукуюком повертаємо людям втрачене Різдво. Це певна метафора про єдність, об'єднання, про повернення до своїх витоків, про повернення свого. Зокрема, повернення людям Різдва Христового, одного з найбільших свят у нас в Україні.
Я ще з тих мастодонтів, які вже виросли, сформувалися, - мені 33, - але досі вірять у різдвяне диво.
- Цікаво, які нематеріальні речі ви просили, коли були дитиною?
- Наприклад, писав, щоб тато приїхав «на Миколая», бо тато їздив час від часу на заробітки за кордон. Або просив, щоб хтось здоровий був, щоб не хворів. Окремим пунктом, звісно (сміється). Авжеж я хотів і якихось матеріальних подарунків. Пам'ятаю, найбільше хотів машинку на пульті.
- Ви зізнавалися, що вам з дитинства притаманне загострене почуття справедливості. Як вам з цим нині жити? Коли війна – це абсолютна несправедливіть, коли навколо стільки хейту від своїх до своїх.
- Та так і жити. Тут ключове слово - жити, хоч і звучить ніби всупереч. Просто робити свою роботу.
Війна, оцей страшний звір, який нас оточує, змушує включатися кожного з нас. Якщо, наприклад, до війни хтось працював на 80, хтось - на 90, хтось – на 100 відсотків до бажаного результату, то зараз нам всім треба працювати на 110-120, а то й на всі 200.
Наші хлопці й дівчата, які нас захищають на фронті, реально викладаються на 1000 відсотків. Тому ми в тилу мусимо працювати ще більше, бо, на жаль, вже недостатньо 100 відсотків. Треба знаходити у собі ресурс будь-якими методами. Тому оці 110 відсотків треба завжди тримати в голові.
Я, наприклад, сьогодні не маю морального права дозволити собі щось не доробити. Навпаки, маю навіть зробити ще трішки зверху.
У ролі Святого Миколая на зйомках фільму «Вартові Різдва». Фото: надано пресслужбою фільму «Вартові Різдва»
Пройшов вишколи по безпілотникам і РЕБ-системах
- Чомусь багато хто про це забуває, сидить в тилу і каже, як йому важко. Так, важко всім нам, але як важко хлопцям і дівчатам на фронті - ці речі не порівняти.
- Насправді дуже багато людей не забули і працюють на ці 110, 120, 200 відсотків. Просто про них не говорять. А коли хтось десь оступився і опускає руки, особливо серед медійних людей, про це говорять.
Я бачу, як дуже багато людей, які оточують мене, стараються і справді багато роблять. Хтось волонтерить, хтось навчається додатково військової справи, хтось воює, хтось дотичний до війська. Їх набагато більше, ніж тих, хто виснажився або опускає руки. Я впевнений у цьому. Просто іноді ми бачимо трішки іншу сторону медалі.
Погляньте, скільки людей щоранку о 9-й зупиняється вшанувати наших героїв хвилиною мовчання. Я підключився до вас на розмову на хвилинку пізніше, о 9.01, бо в мене була хвилина мовчання. Намагаюся робити це завжди, коли не на зйомках.
Якось Олексій Гнатковський сказав: коли ми говоримо «слава Україні - Героям слава», ми маємо знати цих людей, тримати в голові їхні прізвища, коли тримаємо хвилину мовчання.
А скільки авто у нас у Франківську, наприклад, чи в інших містах зупиняються! Якщо хтось думає, що він на хвилину зупинить авто і хтось йому буде сигналити… Та не буде. Він одразу згадає, якщо раптом забув, і теж приєднається. Просто будь першим.
А скільки людей щонеділі виходить на акції в підтримку полонених! Тому впевнений, всі дуже активні. Просто, буває, здається, що все погано, все пропало. Але ми боронимося з 2014-го року, стоїмо і будемо стояти.
Донати, щоправда, трішки просіли. Цей місяць дуже тяжко йде мій збір. Але минулого місяця закрив великий збір за чотири дні.
- Звісно, це ще не значить, що люди не хочуть. Буває, просто немає що віддати.
- Так. Тут ще роль відіграє і зміна активності. Сьогодні, наприклад, я дуже активний, завтра не маю сил. Деколи все це співпадає. Просто треба один одному по-дружньому, та навіть і самому собі, нагадувати, що сьогодні я щось не доробив, не зробив.
Це війна не на силу і не на короткий період. Це війна на виснаження. Навіть якщо активна фаза закінчиться, війна не закінчиться, бо це війна не за території, це війна за уми. Тому треба нагадувати собі, що ти сьогодні не доробив.
- В інтерв’ю ви завжди наголошуєте, що нині ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. На чому сьогодні ваш фокус уваги? Де відчуваєте себе ефективним?
- Зараз дуже багато зйомок в кіно. Активно знімаюсь, заробляю гроші, щоб мати банально відкладені декілька тисяч гривень, аби задонатити, аби докластися до свого збору, якщо не вистачає. Бо справді були періоди, коли бюджет реально впритул, незважаючи на те, що активно працюю. Деколи навіть в кредити заходив або позичав гроші, бо розумів, що якихось 7-8 нещасних тисяч не вистачає на автомобіль.
Майже весь вільний час забирає «волонтерка», бо завжди багато запитів і завжди треба щось зібрати. Тому постійно сиджу на телефоні.
Декілька місяців тому був на вишколі з інженерії безпілотних систем, які проводив «Азов». Зараз є дуже багато вишколів для цивільних від бойових бригад – по такмеду, тактиці бойових дій.
- Пам'ятаю, ви говорили, що хотіли пройти курс управління дронами. І таки зробили!
- Так. Проходив і курс навчання із застосування РЕБ. Дуже цікаво. Правда, мало 1-2 дні, хоча би 5-6 активно позайматися, бо це така наука, куди треба пірнати з головою.
Та й технології розвиваються з кожним днем. Те, що я вчив декілька місяців тому, наприклад, вже не працює. Нещодавно зустрічався зі своїм другом, він служить в «Азові», і він мені каже: «Того і того вже немає. Ми вже це не використовуємо». Пройшло буквально два місяці. І коли є якийсь час, я навчаюся. Вважаю, краще знати і не використати, ніж не знати і, вибачте, обісратися. Треба бути підготовленим.
Навчався стріляти, збирати і розбирати зброю. Є мінімальні речі, які я можу робити як цивільний, і я хочу робити їх по максимуму.
До речі, коли ти навчаєшся, готуєшся, ближче до військової справи, якось і страх пропадає. Пам'ятаю, як було страшно на початку повномасштабної війни. А наш ворог тільки того і хоче, щоби ми боялися, жили в страху.
Окрема важлива тема - реабілітаційні центри. Коли ти буваєш в таких центрах, все стає на свої місця. Вважаю, кожен з нас має відвідувати реабілітаційні центри або центри, де військові ветерани проводять своє дозвілля. Там стирається лінія розмежування між цивільними і військовими. Я побачив це по собі, по дітях, підлітках, які туди приходять.
Відбувається абсолютне єднання. І що більше військові і цивільні спілкуються між собою, то більше розуміють одне одного. Військові навчають дуже корисних речей, які знадобляться у цивільному житті, щоб вижити в будь-яких моментах. Цивільні повертають у соціум військових, які були травмовані морально.
Вважаю реабілітаційні центри одним із найважливіших пунктів, як і постачання зброї на фронт. Ми мусимо розуміти, що перемога рано чи пізно настане, і треба бути готовим прийняти всіх назад у цивільне суспільство.
Між іншим, саме в реабілітаційних центрах я проходив вишколи по безпілотникам і РЕБ-системах. В Івано-Франківську є центр «Петрос», дуже круто у них все організовано, неймовірне ком'юніті створюється.
Думаю, зараз наш вектор має бути спрямований на створення мілітарі-держави, де цивільні і військові будуть як одне ціле. Військові - як зброя, яка може нас захистити. А ми, цивільні, маємо бути твердим тилом, на який вони можуть спертися.
У виставі «Нація» за однойменною книгою Марії Матіос у Івано-Франківському драматичному театрі. Фото: instagram.com/bohdansavliuk/
Мій дідо все життя мені казав: «Москаль – не людина»
- Цього року ви знімалися у «Песиках», відзнялися у «Вартових Різдва». Зараз знімаєтеся у серіалі «Справа НБР». Роботи побільшало?
- Побільшало. Намагаюся знаходити баланс між зароблянням грошей і розвитком, хочеться вкласти якусь свою лепту в український кінематограф.
Запрошували ще в один проєкт, але зйомки у липні-серпні, а я вже не можу. З 28 серпня починає роботу театр, а театр у мене в пріоритеті.
- Сьогодні вас більше запрошують чи самі шукаєте кастинги?
- Зараз пропонують частіше, ніж було. Хоча й раніше проб було дуже багато, але якось не затверджували, не підходив, мабуть. І сам слідкую за кастингами, вичитую деколи якісь цікаві історії. Якщо бачу щось для себе цікаве, не гребую, пишу, що хочу спробувати.
- А є ролі, на які не погодитеся? Навіть якщо ці гроші знадобилися б на допомогу.
- У мене немає конкретних табу. Мені здається, тут більше питання до сценарію, сюжету, в якому контексті буде подана історія.
Для мене важливо, аби в сценарії не було червоних ліній, де виправдовуються звірства чи толеруються військові злочини. Бо є ми і наш ворог. Про яке розуміння, примирення, стосунки може взагалі йти мова? Це все вже обірвано на віки вічні. На таке ніколи б не погодився.
Не знаю, як наші предки не зберегли це в пам’яті. Скільки окупанти наробили біди в Україні після Другої Світової війни навіть, пройшло небагато, 60 років, і ми встигли це забути.
Мій дідо все життя мені казав: «Москаль – не людина». Я тоді не розумів. Маленький був, думав, чого він такий злий.
Тому треба виходити на акції в підтримку полонених, вшановувати хвилиною мовчання пам'ять наших героїв. Ми мусимо це передати всім наступним поколінням. Психіка від цього не травмується, навпаки, дитина буде розуміти, де ворог, а де твій рід.
- Може, ви зараз засмієтеся, але ви й самі розповідали, що рейтинги найсексуальніших і найперспективніших зробили свою справу – стали частіше телефонувати кастинг-директори. Цікаво, чи ви себе таким відчуваєте?
- Трішки ніяково такі речі чути, бо ніколи себе таким не вважав. Але приємно як мінімум, бо це увага. А я дуже люблю увагу. Думаю, це одна з причин, чому я й обрав цю професію. І не соромлюсь цього. Це нормально. Є люди, яким потрібна постійна увага. Є люди, які взагалі не хочуть уваги, їм незручно.
Ці рейтинги почав робити покійний Олег Вергеліс. Дяка йому за це. Наче й дріб’язок, але трішки таки впливає на медійність. Така тема завжди людей цікавить, хоча все це суб'єктивно.
Не можу сказати, що надаю цьому великого значення, але свою роботу це робить. В компаніях чи в кіношних кулуарах можуть підколоти: «тихо, тихо, двадцятка найсексуальніших іде» (сміється). Але це мило.
- Ви вже сказали, що театр для вас в пріоритеті. Чому саме театр?
- Театр для актора - це як станок для балерини, щоб не втратити форму. Він завжди тримає мене в тонусі. От зараз, наприклад, відпустка, перших сім днів ти відпочиваєш, а потім вже хочеться й пограти. Це, може, вже навіть залежність.
- Тим паче, театр вже як ваша родина. Тут грає ваша дівчина Марія Стопник, кум – Юрій Вихованець. Ви хрестили їхнього з Ірою (співачка FIЇNKA) сина?
- Так, я хрестив синочка Юри та Іри. Це природний процес, ми дуже багато часу проводимо разом і поза театром. Між нами є синергія. Один може щось говорити, а другий вже знає, чим він закінчить.
З дівчиною, акторкою Марією Стопник. Фото: instagram.com/julia_jupiter98/
Хотів би зіграти Джима Моррісона – типажі у нас схожі
- Не тісно вам в Івано-Франківську? Часто всі рвуться до Києва, мовляв, тут більше можливостей.
- Зараз живу в Києві, бо досить щільний графік зйомок. Бувало, що тиждень жив, як то кажуть, у потязі. Приїжджаєш до Франківська, одразу йдеш на репетицію, потім граєш виставу, після вистави ідеш на потяг, їдеш до Києва, там тебе одразу забирають на знімальний майданчик. Відзнявся, сів у потяг і знову поїхав до Франківська. Але коли є можливість приїхати, відзнятися і поїхати, не відчуваю такої потреби.
Київ - красиве місто, має свій вайб, у мене тут є друзі, навіть рідні. Але, напевно, не моє, ми поки що не на одній хвилі. Мені Київ трохи завеликий і зашвидкий. А що буде завтра – не зарікаюсь.
- У вас майже нічого немає в соцмережах про особисте життя. Ви, наприклад, вкрай рідко публікуєте спільні фото з Марією, і то – з якихось творчих зустрічей. Не хочете цим ділитися?
- Якось не бачу потреби в цьому.
- Людям завжди цікаве особисте життя, чим живе їхній улюбленець, так завжди було.
- Просто справа в тому, що мені не дуже цікаві новини інших родин. Є якісь події, як, наприклад, народження дитинки, - це круто. Або – весілля. Я дуже люблю цей обряд. Такими подіями можна поділитися.
Мені не цікаво чуже, тому і я не бачу потреби виставляти своє життя. Я нічого не приховую, хто хоче, той все знайде.
От були ми з Марусею на відпочинку, і нам кажуть: чого не казали, чого не писали про це. Чесно, я просто був в тому моменті, навіть не встигнув ні фотки зробити, ні відео зняти.
Це як люди з телефонами на концертах. Приходиш на концерт крутого музичного гурту, а половина залу дивиться концерт через телефон. Та це ж живий концерт!
Тому не хочеться дивитися на своє життя через телефон. Не знаю, що завтра буде. Ліпше я поживу для себе.
- Роль глем-рок-виконавця Донця у фільмі «Песики» ви назвали роллю мрії. Яка тепер роль мрії?
- Роль мрії – це голосно сказано. Це один із персонажів, яких мені цікаво було зіграти.
Хотів би зіграти у фентезі якогось персонажа з книг Толкіна. Або - музикантів, які зробили революцію в музиці. Наприклад, Джима Моррісона, поки ще не дуже постарів. Типажі в нас, в принципі, схожі. Але найбільше серце лежить все ж таки до фентезі.
А взагалі нам треба робити дуже багато конкурентоспроможного продукту, щоби протистояти в інформаційній війні з окупантами. Подивіться, скільки вони фільмів випускають, скільки «бабла» вливають в цю індустрію, бо це також боротьба за уми. Це ще одна з лазівок, щоб пролазити в уми європейців, пропихаючи на фестивалі свої фільми, де у них не все так однозначно. Вони знають, куди тиснути.
Перше, що вони роблять, окупувавши наші міста, - міняють назви вулиць. А в нас кажуть: «Хіба це на часі?» Ми теж маємо боротися за уми. Бо через 20 років нове покоління знову скаже «не все так однозначно», ми знову станемо на ті самі граблі. Цей імперіалістський ген з них не вибити, він у них в крові. Це зрозуміло з будь-якої розмови з будь-яким москалем, навіть якщо він каже, що проти війни.
- Про що сьогодні ваші мрії? Звісно, всі ми живемо заради перемоги - і дай боже дожити або хоча би не марно прожити цей час.
- Ви в запитанні якраз дали відповідь - не прожити марно, залишити щось хороше після себе, щоб не відчувати себе тарганом на цій землі. Бо наші недосусіди активно показують нам, що таке паразитарне життя і як не можна жити.
Хотілося б, як я вже говорив, щоб у нас вибудовувалася мілітарі-держава, щоб росла здорова нація, яка зможе і добре себе оберігати, і захищати.
Хотілося б побільше реабілітаційних хабів, реабілітаційних центрів. І я би хотів бути дотичним до цього. В принципі, я трішки дотичний, але хотів би більше. До речі, вже давно не був, треба поїхати.
