• Головна
• Шоу-біз

Фото: ft.org.ua

Сьогодні у нас в гостях – актор театру та кіно Володимир Ніколаєнко. Ви точно пам’ятаєте його кума Бодю з «Останнього москаля», або його папугу Яго з мультфільму «Аладдін», або виборного Макогоненка з вистави «Наталка-Полтавка». А з 30 жовтня ми побачимо народного артиста в комедії «Батьківські збори». Актор зізнається, що не часто погоджується зніматися у кіно, але ця компанія його дуже підкупила.

В інтерв’ю Коротко про Володимир Ніколаєнко розповів, як обирає для себе ролі, якого кіно йому бракує, як свого часу батьки відреагували на його бажання стати актором та як одразу після університету потрапив у театр ім. Франка, а також про сина на фронті, про щастя бути дідусем та хобі - вирощування квітів.

Я – не та людина, яка буде бігти, аби просто десь знятися, аби заробити

- Володимире, не часто ви з’являєтеся в кіно. Минулого року був «Потяг у 31 грудня», скоро виходять «Батьківські збори». Чи ще якісь роботи є?

- Ні, на жаль, все. Були деякі пропозиції. Але коли почитав, мені не сподобався сценарій. Якісь матюки - нащо воно мені треба? Мені таке не цікаво.

Я – не та людина, яка буде бігти, аби просто десь знятися, аби заробити. Ми зараз в такому положенні знаходимося, що хочеться дбати про своє резюме, щоб ніхто не казав: «Боже, та він всеїдний, знімається і там, і там!» А заради чого? Звичайно, гроші дають свободу. Але то філософія. На мою думку, краще один раз знятися, щоб це кіно було більш-менш хороше.

- Як дехто з ваших колег каже – щоб не було соромно, коли потім подивишся на свою творчу біографію.

- Так. Хтось мене запитав: «А ти колись в рекламі знімався?» Кажу: «Ніколи». Колись пропонували рекламувати пиво. Але я принципово ні цигарки, ні алкоголь не хочу рекламувати.

- От ми згадали з вами за ці крайні стрічки, і це – повний метр. Для вас має значення, це повний метр чи серіал?

- Іноді кажуть: треба зайти в серіал, і потім ти так років п'ять-шість знімаєшся собі тихенько. Але повний метр акумулює, стимулює, щоб ти був не схожий на те, що в тебе було до цього. Я притримуюсь таких принципів - завжди щось придумувати, видумувати. Мені що повний метр, що серіал. У мене не такий великий доробок, щоб порівнювати ці історії.

- У «Батьківських зборах» ви граєте охоронця у школі?

- Так. Зараз же у школах є охоронці. Інколи навіть кажуть: «Скажи мені, хто охоронець, я скажу, хто у вас директор школи».

Був у мене такий випадок під час зйомок. Я ходив у формі, підходить до мене якийсь дядько, йому вже за 60, мабуть, і давай мене розпитувати: «А яка тут у тебе платня? Чи багато ви отримуєте?» Кажу йому, що в мене тут особливий статус, у мене своя ставка. «Ух ти, оце школа, я розумію, - говорить мені. – А якщо я сюди влаштуюся?»

Потім вже пояснив йому, що в кіно знімаюся. Не хотів сильно «розводити» чоловіка в цьому питанні. Але можна було б ще трохи познущатися (сміється).

- Ви сказали, що не хочете абиде зніматися. Чим вас захопила роль охоронця?

- По-перше, мені запропонував цю роль режисер Діма Шмурак. Він - інтелігентний, швидкий, зі своїм баченням, толерантний, йому відмовити дуже важко. Знаєте, коли два рази пропонують, а ти починаєш крутити носом, третього разу не буде.

Погодився, бо це було літо, не треба було чимось себе заклопотувати, роботи нагальної не було. І колективчик цікавий, зірковий, знімають швидко, талановито. Подумав: чого ж не погодитися в такій компанії попрацювати! Було прекрасно. Ця творча фабрика «Мамахихотала» - високопрофесійного гатунку, коли абсолютно не треба було, як то кажуть, заморочуватися. Все було творчо легко і цікаво.

З Ніною Набокою у фільмі «Батьківські збори». Фото: кадр з фільму

До слави треба підходити спокійно

- А вам бракує кіно? Чи театр перекриває всі ваші потреби у творчості?

- Ні. В театрі у грудні у мене буде нова прем’єра - про нашого дипломата на початку ХХ століття в Німеччині авторства Богдана Гнатюка. Сучасні режисери, які у нас працюють, чомусь не помічають наше покоління.

А кіно бракує, бо зараз ти в повному розквіті духовних, тілесних сил на свій вік. І хотілося б більше віддавати. Я би хотів якесь філософське кіно. Наприклад, священника зіграти, якісь глибокі думки передати. Голос є, статура є, - хочеться хорошого сценарію. Людям не вистачає і комедії, і спілкування, і роботи.

Читаю зараз книжку Кена Фоллетта «Стовпи землі». Події там відбуваються у Середньовіччі навколо будівництва собору. Але дивишся сьогодні, наскільки люди озлоблені, і думаєш: це ж Середньовіччя, як воно переплітається з сьогоднішнім днем. Україна зараз теж знаходиться в районі Середньовіччя, попри те, що ми маємо гаджети, ракети, ліки, які лікують від смертельних хвороб. Але ментально, духовно не знаємо, як любити свою країну, як її будувати, щоб це було в унісон, щоб вся нація дихала одним повітрям.

- Ви зачепили тему, що сучасні режисери не помічають акторів вашого покоління. Таке саме нам в інтерв'ю говорили і Віктор Жданов, і Володимир Горянський, і Михайло Кришталь. Як думаєте, чому так? Наприклад, є прекрасний комедійний американський серіал «Метод Комінськи», де грають Майкл Дуглас та Алан Аркін. І вони прекрасні в цій історії у своєму віці.

- Все проходить певну циклічність. Дуже важко написати сценарій, де будуть задіяні актори старшого покоління. Бо треба обрати якусь тему, щоб хвилювала і старше покоління, і середнє, і молодь. Мені видається, ми прийдемо до цього, бо у нас дуже потужні актори. Всі, кого ви назвали, - це Клондайк в історії українського кінематографа, мистецтва взагалі.

Мені видається, кіно все ж таки потужна формула існування і впливу на людей. Тому хотілося б, звісно, щоб була мудрість. Наші люди дуже мудрі. Дивіться, вже четвертий рік повномасштабної війни ми б’ємося з ворогом, і тільки хитрістю і мудрістю ми їх боремо. Хотілося б історій про возвеличення української нації.

- Першу роль у кіно ви зіграли, коли вам було 40. Складно було? Бо кіно і театр – це ж різне.

- Робив по принципу - не награвати і бути самим собою. Якось так воно і пішло. Не скажу, що було складно. В кіно ж починають знімати з кінця, потім - початок, потім – середину, і все треба тримати в голові. Для цього треба читати сценарій і, умовно кажучи, розподіляти себе, продумати все.

- Велика впізнаваність до вас прийшла саме після серіалу «Останній москаль», де ви зіграли кума Бодю. Що для вас означає ця робота?

- Дякую Богу, що так сталося. Кастинг-директоркою тоді була Зіна Мамонтова. Вона приходила до нас в театр, дивилася вистави, зустрічала всіх артистів на прохідній, брала інтерв'ю і потім пропонувала ролі. Режисеру Семену Горову, який повірив, довіряв, мав свою думку вирішення сцен, які знімав, теж дуже вдячний.

Так, популярність була. Я це відчув досить потужно, коли ми їздили на гастролі заходом України. Йшли ми десь снідати чи обідати, і люди тицяли на мене пальцем: «О, дивіться хто йде!» Колеги трішки заздрісно дивилися. Але до слави треба підходити спокійно.

Недавно ходив пломбу ставити. Сиджу в кріслі, навпроти – телевізор, ми щось розговорилися, і поставили фільм «Останній москаль». Лікар взявся мені лікувати зуб і дивиться на екран. Бачу це і кажу: «Ой, ви ж на мене дивіться» (сміється). А він відповідає: «Та прикольний фільм. Чого це я його раніше не дивився?»

Цей фільм, як вино, набирає, і набирає. Він якийсь наївний, цікавий, його приємно дивитися. І знімали ми його дуже гарно.

Потім були «Скажені сусіди», де я грав лікаря Буравчика. Ці ролі люди пам’ятають. Якщо йти на базар, треба щось на себе одягати, бо інакше починають смикати, дьоргати, зупиняти.

Артист дуже тепло згадує свою роботу в серіалі «Останній москаль». Фото: надано Володимиром Ніколаєнком

У своєму місті виступав з естрадними монологами на всі свята

- Ви з невеличкого містечка Шахтарське на Дніпропетровщині. Як батьки поставилися, що син хоче бути актором? Тоді ж взагалі казали, що це баловство, треба мати серйозну професію.

- Я вдячний своїм батькам, а в першу чергу - мамі, яка любила ходити в Палац культури шахтарів. Там проводили багато заходів. У нас були потужні колективи, оркестр, народні співи, танці. Мама завжди брала мене з собою. І якось воно почало до мене прищеплюватися.

А батько, звісно, казав: «Давай в гірничий інститут або технікум, і професія буде, і зарплата». Але коли я прийшов з армії, то сказав, що не хочу цим займатися, краще буду грати шахтарів, льотчиків, лікарів.

Я теж мав певну славу в своєму місті, бо виступав з естрадними монологами на всі свята. Мене завжди запрошували, щоб я щось розказав, потішив глядачів. І батьки зрозуміли, що треба відпускати. Коли сказав мамі, що поступив, була неймовірна радість.

- Ви одразу після закінчення інституту стали працювати у театрі ім. Франка. Як ви туди потрапили? Олександр Печериця розповідав, що його запросив у театр Богдан Ступка.

- Я навчався в майстерні славетної викладачки, режисерки Ірини Олександрівни Молостової. Вони з чоловіком, балетмейстером і хореографом Борисом Наумовичем Каменьковичем, періодично обговорювали, кого б можна було взяти з курсу в театр. Запрошували режисера Сергія Володимировича Данченка, директора Михайла Васильовича Захаревича на перегляд дипломних робіт. І в 1995 році я вбив трьох зайців (сміється). Закінчив університет ім. Карпенка-Карого, мене взяли на службу в неповторний колектив ім. І. Франка і в цей же рік в кінці літа одружився.

Пригадую, як до мене підійшов наш викладач Олег Микитович Шаварський і каже: «Я вас хочу привітати з тим, що вас взяли до складу славетної трупи Івана Франка». Для мене це була архіважлива подія - визнання як найкращого студента.

Актор служить в театрі ім. І. Франка 30 років. Фото: ft.org.ua/

- З минулого року ви теж почали викладати акторську майстерність в університеті ім. Карпенка-Карого. Зайшла вам викладацька робота?

- Це теж одна віха в моєму житті. До цього я 10 років викладав акторську майстерність для дикторів і тележурналістів в університеті культури. Тому не просто так ця історія з'явилася в моєму житті.

Університет ім. Карпенка-Карого запрошував мене як голову державних комісій подивитися дипломні вистави і приймати іспити. І мій викладач Юрій Пилипович Висоцький каже: «Я подивився, як ви спілкуєтеся з молоддю, і зрозумів, що вам вже треба мати свій курс». Набрали курс, 33 особи, і ведемо. Подобається і мені, і дітям, ми рухаємося, думаю, в правильному напрямку.

- Олена Хохлаткіна, наприклад, розповідала, що їй і самій є чого у молоді повчитися. Ми з нею згадували Олександра Рудинського, Івана Шарана, і вона казала, що любить розгадувати їхній механізм дії, акторські ходи, щоб взяти для себе якісь цікаві моменти.

- Дійсно, студентів треба розгадувати і направляти, не пропагувати своє бачення. Ми обговорюємо стилі, роботу, ролі, образи, характери. Завжди намагаюся дати якісь приманки, щоб вони самі працювали, самі створювали. Таким чином мозок увесь час в напруженні. Вони щось роблять чи говорять, і ти від них відстрелюєш, пропонуєш ще якусь роботу.

Мені видається, нашу молодь треба направляти на правильне існування роботи на сцені. Краще в тандемі працювати, ніж кинути все напризволяще і хай вони собі борсаються. Я вважаю, це неправильно.

- Ви – народний артист України. Що для вас значить це звання?

- По-перше, це приємно, бо це визнання. По-друге, відкриваються двері в будь-якій історії. Наприклад, щоби викладати, треба мати звання, щоб тобі дали більшу сатисфакцію для роботи зі студентами.

А в іншому випадку щоразу, коли ти береш нову роль, нову п'єсу, з острахом думаєш: як би це все так зробити, щоб не повторитися, щоб це було несподівано цікаво. Раніше треба було доказувати, що ти не поросятко і не верблюд, а тепер треба ці звання підкріплювати своїми роботами (сміється).

Володимир Ніколаєнко з минулого року веде свій курс в університеті ім. Карпенка-Карого. Фото: facebook/Володимир Ніколаєнко

Щойно син отримав диплом бакалавра, пішов служити в ЗСУ

- Помітила, що в профілі телеграма у вас написано: актор і люблячий дідусь. Не люблячий чоловік, скажімо, чи тато. Чому саме дідусь?

- Онуки - це підсумок нашої спільної роботи: і дружини, і мене, і наших дітей. І коли в тебе є таке щастя спілкуватися з внуком, щось йому розказувати, показувати, - це велике задоволення. Думаю, кожен, хто дочекався миті бачити внуків, скаже, що вони - на першому місці.

Моя дружина тут, працює в музичній школі. І ми всі тішимось, коли він приходить до нас в гості, коли можемо поспілкуватися, поборотися, щось почитати.

- Ваш молодший син воює. Як в нього справи? Велика йому вдячність за службу.

- Уже третій рік, як він служить в Збройних силах. Нічого в нього кардинально не змінилося. Недавно був у відпустці, треба було трішки поправити здоров'я, чим ми і займалися. Зараз служить на Сумському напрямку.

А в цілому – як і всі. Ми всі в очікуванні, молимося і сподіваємося, що всі повернуться до своїх родин цілі, живі, зі здоровою психікою, і щоб ми їх шанували і возвеличували, бо там їм дійсно нелегко. Тримаємо за них кулаки і сильними молитвами оберігаємо.

- Радився з вами, коли приймав це рішення? Йому було тоді, здається, лише 21. В багатьох родинах чоловіки просто ставлять перед фактом.

- У нас так само було. Спочатку він навчався в ліцеї ім. Богуна. Коли закінчив, казав, що, напевно, вдовольнився цією своєю військовою історією. Потім вчився на логіста в торговельно-економічному університеті. А на четвертому курсі сказав, що буде йти служити. Це для нас, звісно, було шоком. Щойно отримав диплом бакалавра, буквально наступного дня пішов служити в ЗСУ.

- Розповідає вам, що він переживає?

- Дуже важко з нього щось витягти. Каже, все можна витримати, але велика небезпека – це дрони, які літають постійно.

- У вас колись було незвичне як для чоловіка хобі - вирощувати квіти. Продовжуєте цим займатися?

- Уже сьомий рік, як я восени викопую авокадо і закопую навесні. Вже потужне дерево, росте у мене під вікном. Я його викопую на зиму, саджаю у великий горщик, і воно стоїть у нашому під'їзді. Всі знають, що це авокадо, яке періодично то з'являється, то знову зникає (сміється).

Можу живці відламати, коли буваю на гастролях і бачу якусь красиву квітку. От побачив китайську троянду, вона так красиво квітне, і вже відламуєш живець. Але в мене є такі колеги, які кажуть: «У мене це дерево дуже любить кіт». Даруєш друзям квіти, а вони несподівано їх годують своїм тваринам. Кумедні ситуації в цьому питанні.

- Вдома у вас великий квітник, я так розумію.

- Ні, невеликий, бо дружина каже, що вже немає ні як пройти, ні пролізти. Є столітник, фіалки, китайська троянда. Немає умов, щоб багато насаджати. Якби в мене була дача, там була б оранжерея – оце б я там душу відвів.

- А чи мрієте сьогодні? Бо багато хто в інтерв’ю каже, що перестав мріяти і живе одним днем.

- Мріяти дуже корисно. Хтось каже, що не можна мріяти на дуже далеко. Але мріяти можна про все, що гріє тобі душу: про спогади, про те, що хочеш щось посадити, когось зустріти, щось приготувати. Зробіть це, мріючи з понеділка до суботи. Це тішить, повертає до життя, дає наснагу, енергію.

Всі люди, які живуть дуже довго, виявляються мрійниками. Хтось мріє про щасливу долю для своїх дітей, а хтось просто мріє про майбутнє. І це прекрасно. Ті, які не мріють, вони мертві, мені видається. Це люди, які не бачать майбутнього, не бачать перспективи.

За цими мріями інколи буває, що дуже швидко летить час. Помрієш в понеділок про те, що в суботу буде у когось день народження або когось зустрінеш, і цей час з понеділка до суботи пролітає за 5 хвилин. В цьому є певне розчарування. Але мріяти треба. Мріяти про хороше, добро, любов, дружбу, здобутки. Мрія - це наше все.

- Слухаю вас, і ви мені видаєтеся дуже оптимістичною людиною, від вас йде, як то кажуть, світло. Що вам допомагає жити позитивно налаштованим, коли навколо стільки біди?

- Дякую за теплі слова. Я вам хочу сказати, що я ніколи не заздрю. Це дуже важливо. Треба рухатися по життю і робити правильні речі щиро і відверто. Якщо мені щось не подобається, я в кращому випадку відійду. Якщо людина до мене підійде і запитає, то я скажу, припустимо, про якісь помилки або своє бачення.

Нашій нації треба пропагувати поняття поваги, бо дуже багато чорноти і брехні залізло до нас. Але, сподіваюся, все буде добре.

Актор вважає, що мріяти дуже корисно. Фото: надано Володимиром Ніколаєнком