Анастасія Даугуле – про зміни під час війни, трансформації телемарафону, духовні практики та особисте
Сьогодні ми запросили на розмову ведучу телемарафону «Єдині новини» Анастасію Даугуле. З перших днів повномасштабної війни телеведуча вирішила залишитися в Києві та працювати на своєму місці. Тоді Анастасія казала нам: якщо всі поїдуть, то що залишиться - порожні квадратні метри?
В інтерв’ю Коротко про Анастасія Даугуле розповіла, які висновки зробила для себе з початку війни, від чого відмовилася, а що, навпаки, додала у своє життя, що щодня записує у спеціальний блокнот, про важливість позбуватися всього зайвого у житті, чому уникає віртуального світу, про бажання поїхати на три дні на темний ретрит та особисте щастя.
Жити треба так, щоб не було соромно за те, як ти жив під час війни
- Насте, може, помиляюся, але цього року - 25 років, як ви живете в Україні. Спочатку ви жили і навчалися в Харкові, потім переїхали до Києва. Де все-таки дім - в Києві чи Харкові? Де серце?
- Частина мого серця в Ризі. Латвія завжди надихає. Втім, Україна - моя друга Батьківщина.
Побоюсь однозначно сказати - Харків чи Київ. Не тому, що можу образити харків'ян або киян, які мені стали близькими. Особливу спорідненість із цими двома містами відчула саме під час повномасштабного вторгнення.
Війну я зустріла в Києві. І багато чого зрозуміла і про киян, і про столицю, чого не усвідомлювала раніше. Це місто здатне витримати будь-яку навалу, за силою духу насамперед. І я готова тут жити, будувати спільну славну долю.
А Харків – це перше кохання, не можна ані забути, ані розлюбити. За кілька тижнів після початку вторгнення поїхала в Харків за власною ініціативою, у робоче відрядження, знімати репортаж. Ходила знайомими понівеченими порожніми вулицями і площами, де колись призначала побачення. Бачила, як Харків тримався у найважчі часи, коли взагалі було незрозуміло, чи буде він надалі українським.
Знаєте, Харків - дуже чоловіче місто. Одеса, приміром, - це стовідсотково жінка. А Харків – кремезний, залізобетонний, трохи похмурий чолов'яга, який одразу не стане тобі посміхатися. Але якщо прийме у своє коло, то захищатиме як рідного. Харків мене надихає, і частина мого серця там.
- Ви кажете, що багато чого зрозуміли тоді про Київ, як він гідно тримався. Всі ми пам’ятаємо, наприклад, як багато тоді зазвучало на вулицях української, а зараз знову багато російської. Як, на ваш погляд, зараз змінилося місто?
- Міста змінюються постійно. Місто не живе само по собі. Воно живе тими людьми, які в ньому є. Змінюються люди, змінюються їхні настрої.
У перші місяці вторгнення тут були ті ж самі українці, але вони відкрили в собі те, що за буденністю ховали. Щирість, людяність, відвагу, підтримку абсолютно незнайомих людей. Пам'ятаю, як сторонній чоловік просто неба, під звуки вибухів, диктував мені адресу, де працює аптека, і намагався поділитися продуктовим набором, який йому вдалося купити в єдиному в нашому районі магазині, що відкрився всього на кілька годин і швидко зачинився. Зараз вже ніхто до незнайомих людей так щиро не звертається і ніхто тобі павербанк на вулиці за красиві очі не віддасть. Але це ті ж самі люди. Просто в той час вони привідкрили частину себе, а зараз знову закрили.
Мені здається, працювати має кожен над собою, щоби розвивати в собі найкращі якості, а не давати волю найгіршим. Щоби не було, як в тій приказці: в кожній людині сидить два вовки - білий і чорний, і перемагає той, якого ти годуєш.
- У березні 2022 року, коли ми з вами робили інтерв’ю, ви казали слушну думку: треба дивитися на себе, що корисного зробив сьогодні конкретно ти.
- Я досі так вважаю. У мене немає претензій до жодної людини. У мене є претензії тільки до себе, до того, як я себе поводжу, що роблю. Щиро впевнена, що всі події зовнішнього периметру залежать від того, що всередині твого периметру відбувається. Тільки ти за це відповідальний і ніхто більше.
- Ваша родина, батьки живуть у Латвії?
- Так.
- Як вони на початку повномасштабної війни сприйняли новину, що ви залишаєтеся тут? Не намагалися вивезти? Що ви їм казали? Думаю, вони тягнули вас всіма руками і ногами, як то кажуть.
- Так і було. Ви абсолютно маєте рацію, намагалися всіма можливими способами. Спочатку переконували, потім погрожували, навіть казали, що припинять зі мною спілкуватися, якщо терміново не зберу речі і не поїду. Але це було моє рішення.
Людина керується кількома базовими реакціями. У складній ситуації обирає з трьох варіантів: бігти, завмерти або битися. Я зрозуміла, що не хочу ховатися, не хочу бігти, я хочу битися. А битися могла там, де щось вмію, де вправна. Тому обрала битися на інформаційному полі. І саме це намагалася пояснити своїм рідним людям.
- Вони, зрештою, змирилися з вашим вибором?
- Ні, не змирилися. Після кожного масованого обстрілу знову переконують, ці розмови не припиняються.
Напевно, багато хто має родичів або знайомих за кордоном. І знає, що з інших країн ситуація сприймається інакше. Навіть тривожніше.
Є і дзеркальна історія: якщо українець виїжджає за кордон, то за тиждень відвикає від тривог, відновлюється сон. За два тижні відновлюються гормони й апетит. За три тижні врівноважується нервова система.
Після атаки на Київ людина в Італії, прочитавши новини, скаже: «шкода людей», і продовжить пити свій ранковий капучино. Війна - дуже емоційний особистий досвід. Його неможливо зрозуміти, дивлячись новини або читаючи навіть великі книжки. Це можна тільки прожити. Ремарк прекрасно описав війну. Але ви можете 10 разів перечитати Ремарка і все одно не зрозумієте, що таке війна. Поки не потрапите в сучасну Україну.
- Це ще й залежить від рівня емпатії у людини, як на мене, наскільки хто з нас близько сприймає цю війну своєю, усвідомлює цінність цієї боротьби. Я, наприклад, обожнюю подорожі, але зараз бути за кордоном не можу. Ти просто не розумієш, як десь світ може жити спокійно.
- Це, думаю, буде предметом окремих досліджень: люди, які були всередині війни, а потім опинились поза війною і як вони живуть далі. Ми всі з вами будемо предметом досліджень.
Але зараз маємо думати про те, як зберегти себе і країну. Це теж один із висновків цієї війни для мене. Жити тут і зараз, жити гідно, бути готовим померти в будь-який день і одночасно бути готовим жити ще 100 років. І жити так, щоб не було соромно за те, як ти жив під час війни.
Телеведуча під час поїздки до Харкова. Фото: надано Анастасією Даугуле
Не лягаю спати, поки не усвідомила ключові для себе речі
- Бути готовим померти в будь-який день – це страшно звучить, але це реальність. Ви сприймаєте це? Бути готовим - це можливо?
- Раніше не сприймала, бо це базовий інстинкт будь-якого живого створіння. Але за чотири роки життя в стані війни - так, готова. І це не бравада. Це розуміння, що ти мусиш кожен день жити правильно і чесно.
У мене є мрія - про власну єдину вертикаль. Ця вертикаль складається з того, як я думаю, як говорю і як дію. Це має бути єдина лінія. Здається, прості речі, але їх складно реалізувати. Я намагаюсь. Якщо ти живеш в такій вертикалі, ця вертикаль тебе підтримує навіть перед обличчям можливої загибелі. Ну а як про це не думати?
Я навмисно їздила в Помпеї, бо цікавилась історією стародавнього Риму. Люди, вдихнувши гаряче повітря від виверження вулкану, застигли в тих позах, чим займалися в той момент. Хтось щось крав на ринку, його хапали за руки, за ним бігли. Хтось - займався коханням. Хтось - щось будував. Треба пам’ятати, що будь-яка твоя дія може стати останньою.
До речі, це дуже допомагає, коли читаю всі наші сварки в фейсбуці. Читаю і думаю: «Прилетить завтра ракета, і твоя остання дія, зафіксована в житті, - це якийсь ганебний, дрібний коментар людині, яку ти навіть в очі ніколи не бачив, але витратив безцінні 5 хвилин свого життя на беззмістовну історію». Присутність смерті поруч витвережує. Перед її обличчям хочеться жити правильно, гідно і повноцінно. Це не має лякати, це змушує зібратися і нарешті почати жити.
- Як ви собі нарешті дозволили жити? Я зараз не про якісь гучні вечірки, а саме про відчуття того, що ти живеш?
- Гучних вечірок в мене точно не з'явилося під час війни. Навіть не знаю, чи є вони зараз. І не сумую з цього приводу. Я не хочу марнувати час.
Дозволила собі не заходити в соцмережі щодня. Чесно скажу, це значний крок - поставити собі обмеження на телефон. Спочатку ставила обмеження по годинах, і ці години кожні два тижні скорочувала. Зрештою скоротила до 35 хвилин на день. Але, здається, і цього забагато. TikTok встановила і знесла, бо це просто треш. Хоча розумію, що це найбільш динамічна соціальна мережа в світі.
Вивільняю багато часу і вивільняю фокус уваги. Приділяю час спілкуванню з близькими і рідними мені людьми. Уникаю віртуального світу, бо він підмінює реальність, виснажує і просто марнує твій день. До того ж дуже сильно комерціалізується. Якщо ви звернули увагу, зараз навіть у найполітизованіших соцмережах дуже багато комерційної реклами. Ми всі є предметом цікавості для комерційних компаній, не хочу брати в цьому активну участь. Тому намагаюся переводити важливі контакти в офлайн.
Стала рефлексувати щодня. Раніше багато днів, місяців і навіть років проживала на автоматі. Тобто пройшов день – і добре, завтра буде новий. А тепер розумію, що завтра може і не бути, тому відрефлексовую сьогоднішній день і дуже чітко фокусую наступний.
Завела спеціальний блокнот і не лягаю спати, поки не усвідомила ключові для себе речі: як прожила цей день, що зробила, що не зробила, чому не зробила і як зроблю завтра.
- Це крута практика. До речі, до повномасштабної війни я вела щоденник, де записувала всі приємні події, які сталися зі мною чи вразили мене. Так ти усвідомлюєш, що життя прекрасне, бо інакше все згладжується, забувається.
- Є така думка, що кількість важливих подій в твоєму житті прямо пропорційна фокусу твоєї уваги. Наскільки ти уважний до життя, настільки величезна різноманітність прекрасних подій навколо. Ми їх не помічаємо.
Навіть розумні люди кажуть: «Зараз війна, не до цього. Що спостерігати навколо? Треба хоча б встигнути найважливіше зробити». Але війна - це не виправдання. Війна - це теж можливість проявити в собі найкраще.
Я позбавилась багатьох речей під час війни. Дивлюсь на розтрощені будинки, скільки люди всього наживають, а потім все це перетворюється на терикони сміття… Тому мінімалізм - ще одна штука, яку актуалізувала під час війни. Реально викинула чимало речей, які не дуже подобалися. Не подобається, значить, не треба. Має сенс очищувати простір і зовнішній, і внутрішній, залишати тільки те, що красиве або функціонально необхідне. Але навіть функціонально необхідне має бути естетично гармонійним.
Віддала щось в благодійні центри і в благодійний магазин, де це стане комусь в нагоді. Намагаюся приборкувати в собі споживацький інстинкт.
Фуміо Сасакі, який написав книгу «Прощавайте, речі! Новий японський мінімалізм», взагалі довів своє буття до порожньої кімнати. Одне татамі, рисоварка і чашка. Я такого ступеню просвітлення не досягла, але прочитала цю книжку на початку війни і багато чого зайвого позбулася.
Єдине, що активно купую - це книжки. Не можу відмовитись від паперових книг. Це моя слабкість, я олдскульний читач. Розумію, що електронні і аудіокнижки - це майбутнє, але дуже люблю гарний друк, класні ілюстрації, гортати сторінки і робити помітки.
Почала піклуватися про тіло. На початку війни випадково дізналась, що в мене підвищився рівень кортизолу в 14 разів від максимальної лінії. Лікар сказав, що довго так не протягну, десь це вистрелить, неочікувано і боляче. Обрала для себе холодні процедури. Тепер обов'язково в будь-яку погоду і пору року приймаю крижані джерельні ванни у відкритій купелі у лісі.
Анастасія в будь-яку погоду і пору року приймає крижані джерельні ванни у відкритій купелі у лісі. Фото: надано Анастасією Даугуле
Плавання - моя динамічна медитація
- Плавання і раніше було вашою стихією. Ви переплили Босфор, Дарданелли… Ви давно рекордсменка.
- Так, але не така екстремальна (сміється). Ще ходжу в кріосауну, це загартовує.
З війною теж зрозуміла: може бути такий період, коли залишишся тільки ти перед небезпекою і твої фізичні вміння. А в критичній ситуації ми ніколи не досягаємо умовних піків, якими б ми вправними і розумними не були. В кризовій ситуації ми падаємо до рівня реальної підготовки. Тому реальну підготовку варто тримати хоча б на середньому рівні. Щоб, наприклад, можна було спокійно пройти 50 кілометрів на день, без їжі, і вистачило сил. Тіло треба готувати.
- Ну виглядаєте ви суперефектно. В чому ваш секрет?
- Найголовніше - це якісний сон. Якщо, наприклад, постане вибір - піти на якусь супермегавечірку, я оберу якісний, спокійний сон в темній, прохолодній кімнаті. І спати треба починати до опівночі. Щоб ви були красивими зранку, треба лягти в день, який передує тому ранку.
Ми зневажаємо культуру сну. Щоби мозок і тіло перезавантажилися, треба обмежити контакт очима з будь-якими гаджетами щонайменше за годину до сну. Якщо повністю забезпечити якість сну, це буде секрет номер один. Він простий і складний водночас.
Секрет номер два – харчування. Прийшла до того, що харчуюсь один, максимум два рази на день без жодних перекусів. Ніяких горішків, яблучок чи ще чогось. Намагаюсь обирати завжди білки, жири і обмежувати вуглеводи.
Секрет номер три - це спорт. Дослідження доводять, що краще позайматися 20 хвилин, але кожного дня. Оптимально – прокинутись і одразу вийти на сонячне світло, навіть якщо сонця немає, пробігти в легкому темпі, не треба ставити рекорди. І ви вже налаштуєте власне тіло інакше.
Коли почалася повномасштабна війна, не ходила до косметолога, напевно, рік. Зараз намагаюся ходити раз на місяць. Роблю масаж, апаратні процедури. Можливо, це більше для мене навіть психологічний ефект.
Регулярно і багато плаваю. Дуже дисциплінує. Це моя динамічна медитація. Плаваю годину і в цю годину просто релаксую і дихаю. Дихання - теж особлива практика. Взагалі все найкраще - безкоштовне і недооцінене нами. Якісне дихання за різними системами дає круті і психологічні, і фізіологічні результати. Зараз дихаю за методом Віма Хофа. Є такий модний закордонний тип, який написав цілу книжку про те, як ефективно дихати.
Їжджу в Карпати перезавантажуватись час від часу. Познайомилась зі справжнім мольфаром. Це особлива історія в моєму житті, яка теж, мені здається, впливає якщо не на зовнішню красу, то на внутрішню - точно.
- Якщо ви колись вирішите зав'язати з телебаченням, можете стати коучем.
- Можливо, хто знає (сміється). Телебачення зараз переживає не найкращі часи.
Я - за якісну сенсову журналістику на сучасних цифрових платформах
- Ви з початку повномасштабної війни працюєте в телемарафоні «Єдині новини». Не втомилися від такої роботи? Щодня – купа болючих і сумних новин.
- Це складна історія. Я б поділила на дві частини. По-перше, сам марафон - як явище. По-друге, люди, які працюють всередині марафону.
Так, неймовірно складно пропускати через себе щодня величезну концентрацію людського болю. Скільки бачила за весь цей час, виїжджаючи у відрядження, спілкуючись безпосередньо з людьми, беручи сотні інтерв'ю! Ти або втрачаєш емпатію і стаєш циніком, чого б мені не хотілося, або виходиш просто розбитий кожного разу після таких історій.
А є другий бік - марафон як формат в інформаційному просторі. Впевнена, марафон починався як героїчна історія, я бачила від першого дня і знаю, як все відбувалося. Під ракетами, під «шахедами», під постійними вибухами. На моїй зміні 1 березня 2022-го у телевежу влучила ракета. Ми вийшли в прямий ефір, хоча розуміли, що можемо бути наступною мішенню. Перші місяці існування марафону - це було безпрецедентне і корисне для суспільства інформаційне явище. Ми фіксували злочини, ми верифікували інформацію, збирали докупи факти і коментарі з усієї країни цілодобово. Спали просто на підлозі в редакції. І для телевізійників це єднання теж було унікальне.
Втім, за чотири роки марафон пройшов складний шлях і зараз, вочевидь, потребує трансформацій. Коли ти довго борешся з драконом, сам поволі переймаєш деякі риси дракона. Витримувати журналістський баланс, стандарти професії під час війни - складно. Трансформації марафону потрібні.
В студії телемарафону «Єдині новини». Фото: Фото: надано Анастасією Даугуле
- У якому вигляді він міг би існувати?
- Напевно, треба модернізувати модель, зокрема фінансову. Повертати поступово конкурентне мовлення, комерційну рекламу. Державні медіа – це крихкий лід.
Продумувати систему запобіжників всередині марафону. Бюрократичні інституції не створені вболівати за незалежні медіа. Більше журналістики, менше пропаганди. Це вкрай складно під час великої війни, коли необхідно інформаційно протидіяти ворогу. Втім, це поле для дуже серйозної розмови.
- А ви наразі бачите себе в якомусь іншому форматі, не інформаційному? Хотілося б робити, можливо, пізнавальний проєкт чи розважальний?
- А я вела розважальні проєкти, і вони мені подобались. Вела інформаційні, аналітичні проєкти, і вони теж мені подобались. Взагалі люблю телебачення. Розумію, що воно переходить в інші виміри. Впевнена, що журналістика не закінчиться ніколи. А от класичне телебачення - так.
Мені б хотілося робити цікавий контент, який буде затребуваний на актуальних платформах. Зараз споживання інформації люди перенесли на гаджети. І телевізор багато хто вдома навіть не вмикає. Але люди, відкриваючи телефон, теж мають право споживати якісну інформацію.
Те, що є зараз, наприклад, в популярних Telegram-каналах - це інформаційний непотріб, маніпуляції і мімікрія під медіа. Професійні журналісти це відчувають. Бачу зараз тенденцію, коли технології випереджають ідеї та сенси. Я - за якісну сенсову журналістику на сучасних цифрових платформах.
- Бачила, що ви ходили на заняття з такмеду. Проходите навчання для себе?
- Так, регулярно проходжу. Взагалі перші заняття з такмеду в мене були за день чи два до початку повномасштабного вторгнення. З тих пір актуалізую ці скіли.
Вчуся робити штучне дихання, ін'єкції. Це всім потрібно вміти. Варто хоча б раз в житті пройти такі курси. Бажано - актуалізувати знання раз на рік.
В Києві, наприклад, є кілька постійно діючих безкоштовних курсів, їх не складно знайти. Це дуже практичні заняття, які проводять реальні медики. Всім раджу.
Телеведуча зізнається, що Карпати допомагають перезавантажитися. Фото: надано Анастасією Даугуле
Людина стає гармонійною в стосунках, коли знаходить гармонію з собою
- Після ваших спільних фото, відео з Саввою Лібкіним вам у соцмережах всі бажають кохання. Це кохання чи дружба?
- Я рада, що ми відновили спілкування.
- Довго не спілкувалися?
- Ми давно одне одного знаємо. Але довго не спілкувалися. Думаю, кожен з нас змінився. Взагалі якість стосунків залежить від якості того, як людина працює над собою, над своїми внутрішніми процесами. Впевнена, що все, що відбувається ззовні з тобою, є відлунням того, що ти робиш з собою всередині.
Я дуже багато над собою працювала, пройшла величезну кількість різних програм, американських, англійських, буддистських систем, тренінгів, психологів, коучів. Я шукала ключі до себе. Людина стає гармонійною в стосунках, коли знаходить гармонію з собою. Впевнена у цьому. І цю гармонію шукала активно і наполегливо. Мені здається, я змінилась. Мені здається, змінився і Савва. Зараз ми намагаємось збудувати гармонійний, спільний всесвіт.
- У вас було правило – щотижня робити чи пробувати щось нове. Що з нового спробували останнім часом?
- Почала купувати нові продукти, щоб відчувати нові смаки. Мені цікаво. Не дуже часто використовую в побуті сіль, тому навіть не знала, що існує стільки її видів! Пробую гімалайську, рожеву, чорну, сванську з травами.
Коли йду на ринок, видивляюся овочі чи фрукти, яких раніше не бачила. Постійно купую щось нове і будую нові нейронні зв'язки на всіх рівнях, включно зі смаковими. Нещодавно спробувала актинідію. Сподобалось.
Їжджу і ходжу новими маршрутами. Якщо за мною буде хтось стежити, ніколи не зрозуміє моїх переміщень, бо логіки в них немає (сміється). Але для мене логіка є. Я знаю, як кудись дійти прямим маршрутом, але свідомо звертаю в невідомий бік і завжди знаходжу щось цікаве на новому шляху.
Читаю людей, які мені, може, не дуже й подобаються, але ніколи не відкидаю іншої думки.
Нещодавно спробувала флоатинг. Дуже класні відчуття, коли ти в капсулі, де абсолютна тиша, бовтаєшся наче поплавок у насиченому сольовому розчині.
Їздила в Східницю, де відкрили центр біохакінгу. Там є єдина в Україні кріосауна, в яку можна заходити повністю з головою. Здається, температура там десь мінус 96 градусів. Це теж нереальні відчуття.
Практикую стояння на цвяхах. Дуже подобається. Це вже зайшло в мою буденність.
А наступна ідея - поїхати на три дні на темний ретрит. Це теж певний елемент депривації. Ви знаходитесь сам на сам в спеціальному будиночку у лісі, у повній темряві і повній тиші три дні. Вже все прочитала, все дізналася, залишилося виділити оці три дні.
Це крута практика. Не всі витримують. Адже є тільки ви і ваш внутрішній світ. Якщо витримати, відкриваються нові коди доступу до себе. Тому це мій наступний крок у пізнаванні нового.
З Саввою Лібкіним. Фото: надано Анастасією Даугуле
