25 листопада
Завантажити ще

Протоієрей Георгій Гуляєв: На війні Церква втішає, ховає загиблих та звільняє полонених

Протоієрей Георгій Гуляєв: На війні Церква втішає, ховає загиблих та звільняє полонених
Фото: facebook.com/georgiy.gulyaev

Чи вважати війну в Україні карою за гріхи, чому Путіна вважають антихристом і чи можна водою із фляжки хрестити солдата – «КП" в Україні» розповів керівник молодіжного відділу Херсонської єпархії УПЦ протоієрей Георгій Гуляєв.

Шукати у злі логіку безглуздо

- Отче Георгію, наразі, у дні війни, багато українців часто запитують: «За що? Де ми так нагрішили?" і т.п. Чи можна говорити, що ми розплачуємось за гріхи предків чи власні?

- Здається, нині будь-який священик має скористатися ситуацією й сказати: «Люди, ви всі нагрішили! Давайте каятись!" Але проблема в тому, що ці слова священик говоритиме завжди. Адже ми справді грішимо...

Але не треба спрощувати, мовляв, є гріх – і за нього має бути покарання. Є Христос, який прийшов і замість того, щоб карати все людство, приніс Себе в жертву – помер за наші гріхи. Показав, що Бог не каратель або садист, який шукає привід, щоб покарати нас. Христос своєю любов'ю показав, що є інший шлях. І якби люди слухали Христа та його вчення і не використовували цитати з Біблії на мітингах, як Путін у Лужниках, то все було б інакше.

- Тобто ми маємо справу не з покаранням, а з потуранням?

- Ми маємо справу із злом. Зло ірраціональне, воно вбиває, бо вбиває; руйнує, бо руйнує. Бог не творив зла, тому знайти логіку у злі неможливо. Просто є люди, які направили всі свої сили на служіння злу. Вони й відтворюють ці форми зла – безглузді та нещадні.

Ми часто стикаємося з подібними речами, але не в таких масштабах. Знаєте, іноді жертва нападу бандита чи ґвалтівника мучиться сумлінням: може, не треба було одягати таку сукню чи йти тим злощасним маршрутом? І деякі стануть підтакувати, що так, так, не треба було... Але жертва ні в чому не винна. Просто є моральний виродок, який живе за своїми поняттями.

Георгій Гуляєв: Якби люди слухали Христа та його вчення і не використовували цитати з Біблії на мітингах, як Путін у Лужниках, то все було б інакше.

І неважливо, це гопник із підворіття або людина з ядерною палицею, що дорвалася до влади. У зла бувають різні можливості.

До речі, деякі священнослужителі серйозно припускають, що Путін – це антихрист. І вони мають аргументи так думати: він - людина брехні, людина гріха… Багато хто думав, що антихрист прийде із Заходу, а він прийшов зі Сходу. Поживемо - побачимо…

Священик як анестезіолог

- Як Церква реагує на те, що відбувається в Україні? Яке завдання священнослужителів?

- Те, що відбувається, це війна, вторгнення, говорячи медичною мовою – інвазія. Тобто зараження. Я б навів як образ того, що відбувається сьогодні, як колектив лікарів, який намагається допомогти живому організму на ім'я Україна, що зазнав цієї інвазії. У нас є героїчні хірурги, котрі зі зброєю в руках відсікають вторженців. У нас є ті, хто приносить їм все необхідне, – це наші волонтери. А десь осторонь стоїть, скажімо так, анестезіолог. Він здається всім трохи дивним, але його завдання – заспокоїти пацієнта, щоб він не робив зайвих рухів та не заважав хірургам. Він знеболює, вводить у стан спокою – як пацієнта, так і лікарів.

Його спокій може бути незрозумілим. Але Церква має історичний досвід, ми носії певної ідеї, якій вже багато століть. Маючи досвід (теоретичний і практичний), ми саме зберігаємо внутрішній спокій – Господь нас не залишає.

Георгій Гуляєв: Деякі священнослужителі серйозно припускають, що Путін – це антихрист. Поживемо - побачимо…

Я як священик, звичайно ж, молюся і заспокоюю, підтримую людей. Священнослужителі не мають права брати зброю до рук, але наші парафіяни стають на захист, допомагаючи і словом, і ділом. У війні є ті, що воюють, і ті, хто є жертвами цієї війни. 

Їх усіх приймають, втішають, і цим займається Церква.

- У багатьох українців раптом розвинулося почуття провини. Хтось звинувачує себе за те, що поїхав, покинув батьківщину у скрутний момент. Хтось - за те, що залишився, хоча міг би боротися. Хтось мучиться, що не може допомогти іншим. Як позбутися цього несправедливого відчуття?

- Дивіться, у тваринному світі є три типи реакції: «Бий», «Біжи», «Замри». У людини все приблизно так само: «Бийся», «Їдь», «Сиди на місці». Але навіщо мучитися тим, що в минулому було ухвалено якесь рішення, яке наразі не здається вірним? Ми не повернемося до минулого, не переграємо його. Якщо людина розуміє, що десь вона потрібніша, ніж тут, то вона може йти туди. Хтось вивозить свої сім'ї і йде воювати. Хтось залишається вдома та приймає у себе біженців. Нам складно зрозуміти, що тут найкраще. Ми просто можемо прийняти рішення для себе та нести за це рішення відповідальність. А Бог допоможе у будь-якому випадку.

Ті, хто починає війни, Бога не бояться

- Ви сказали, що завдання Церкви – заспокоювати, підбадьорювати. Тоді як пояснити той факт, що деякі священики благословляють солдатів на війну та освячують зброю?

- В Україні Церква відокремлена від держави і не змушена виправдовувати якісь її дії. Але ми бачимо, як це страшно, коли Церква вбудувалась у державну машину, як це сталося у РФ, і, отримавши якісь пільги та преференції, змушена виправдовувати взагалі не євангельські речі. Там деякі священики на зарплаті, на робочому графіку… І треба бути дуже сильною особистістю, щоб відмовитись від того, до чого тебе закликає держава. У тому числі й від освячення зброї.

Але не варто очікувати критичного мислення від людей, які перебувають в інформаційному пузирі, накачаному пропагандою. Ми можемо побачити приклади соціальних експериментів у Північній Кореї та в тій же Росії: кілька десятків років ізоляції, щоденних низькопробних телепрограм, заборони альтернативного погляду на життя – і з'являється покоління, яке каже, що чорне – це біле, мир – це війна, правда – це брехня... У головах у представників цього покоління замішаний вінегрет, у якому вміщуються і чудотворні ікони, і освячення «іскандерів», і «світове зло із Заходу» тощо.

- Чи були в історії випадки, коли священнослужителям вдавалося зупинити війну та кровопролиття?

- Усі війни так чи інакше закінчуються. Тобто хтось таки молився, щоб це припинилося. Нам хотілося б сприймати війну як простий механізм: хтось вийшов – щось сказав – усі противники кинули зброю і розійшлися. Але суть у тому, що люди, які починають війни, Бога не бояться. І священнослужителів не слухаються. Якби слухалися – війни не було б у принципі.

Георгій Гуляєв: Ми просто можемо ухвалити рішення, як треба діяти, і нести за це рішення відповідальність. А Бог допоможе у будь-якому випадку.

- Тоді як Церква може вплинути на перебіг війни окрім втіхи та заспокоєння людей?

Церква вже впливає, просто ми часто оцінюємо її діяльність, читаючи соцмережі. На війні Церква займається двома речами: похованням загиблих та визволенням полонених. Все це відбувається дуже тихо, не на громадському рівні. Так було у 2014 році у Донецьку, коли зусиллями Церкви вдалося визволити багато людей, так і наразі.

Що буде далі – боюся припустити. Швидше за все, полонені стануть товаром, заручниками політичного торгу. Але тут Церква вже нічого не зможе вдіяти.

- Щодо поховання: ми бачимо жахливу картину, коли тіла загиблих росіян ніхто не забирає, не ховає...

- Навіть солдати супротивника мають право бути похованими. Аморально не забирати тіла своїх солдатів, не ховати чи не віддавати матерям. Чому це не робиться – питання зависло у повітрі… Хоча щось, звичайно, робиться. Священнослужителі десятками ховають людей, але це знають одиниці.

Хрестити може будь-який мирянин

- Чи взаємодієте ви з представниками інших церков та конфесій на ґрунті допомоги людям чи з якихось інших питань?

- Звичайно, взаємодіємо – з питань гуманітарної допомоги, розміщення біженців. Тут люди дивляться не на те, що нас розрізняє, а дивляться на те, що об'єднує. Об'єднує нас євангельський підхід до людини і «полюби ближнього, як самого себе». У нас виходить це робити з усіма людьми, окрім тих, хто вторгся до нашої країни. Вони мають оригінальне розуміння Євангелія і своєї місії в тому, що відбувається. Тому з ними поки що контакту немає.

Ми виконуємо свою місію так, як ми її виконували завжди. Для нас головне – Божа правда і та правда, яку ми бачимо навколо себе. Навіть якщо ця правда когось не влаштовує. Ми точно знаємо, що в Україні діти мають ходити до школи, люди повинні жити у своїх будинках, не повинні літати бомби та снаряди, а чужий солдатський чобіт не має ступати на територію суверенної держави.

- Говорять, що в окопах атеїстів немає. І, можливо, хтось через війну приходить до віри і хоче прийняти хрещення. Якщо поруч немає священика – чи це може зробити хтось інший?

- У крайніх обставинах охрестити людину може будь-який хрещений мирянин. Для цього потрібна віра, вода і вимова певної хрещальної формули: «Хрещується раб Божий (ім'я) в ім'я Отця (амінь), і Сина (амінь), і Святого Духа (амінь)». Потім людина тричі занурюється у воду. Усе.

Так можна охрестити немовля, що народилося в бомбосховищі, воїна, який знаходиться в окопі, який увірував в Господа і готовий прийняти хрещення. Нехай це буде навіть вода з фляги – Бог це приймає. Згодом Церква не перехрещуватиме людину, просто доповнить необхідними священнодійствами. Це хрещення має таку саму силу, як і те, що відбувається в храмі, з хресними, урочисто і красиво.