Соціолог Євген Головаха: Ми були пострадянським суспільством, а станемо повоєнним
Минає рік, який ніколи не забудеться. Рік болю, втрат, боротьби і сподівань. Рік, який змінив не просто нашу дійсність, а й кожного з нас. Про те, як війна вплинула на українське суспільство, що ми мусимо в ньому зберегти, а що доведеться долати після перемоги, kp.ua бесідує з доктором філософських наук, директором Інституту соціології НАН України Євгеном Головахою.
І неймовірний оптимізм
- Нині часто кажуть, що ми вже ніколи не будемо такими, як були. Євгене Івановичу, що ви вкладаєте в це поняття?
- Ми не повернемося в усьому до того, якими були, бо матимемо інше, по дуже багатьох чинниках, суспільство. Багато хто з нас буде жити втратами рідних та близьких людей, втратами матеріальними та психологічними. Все це вже зараз спостерігається і відбивається на нас.
Нам доведеться одночасно відбудовувати інфраструктуру, лікувати травми і повертати до України людей, які виїхали через війну. Ми були пострадянським суспільством, а зараз будемо повоєнним. Це дуже різні речі.
- Але ж, окрім втрат, ми матимемо і здобутки?
- Безумовно, у повоєнного суспільства є свої переваги. Насамперед це неймовірний оптимізм, який ми викували у собі в таких складних обставинах. Згідно з дослідженнями соціологічної групи “Рейтинг,” які були проведені на кінець листопада, в перемогу вірять 97% респондентів, у 2023 рік з оптимізмом дивляться 80%.
В порівнянні з 2021 роком суттєво підвищилося відчуття впевненості у майбутньому. І зважте: це при усвідомленні, що економічні й матеріальні показники будуть погіршуватися. Це зрозуміло, бо - війна. Тільки 12% підприємців зберегли свій бізнес у тому вигляді, яким він був до 24 лютого 2022 року. Третина просто все втратила.
Люди тверезо оцінюють ситуацію. За даними опитувань нашого інституту, рівень відчуття небезпеки, рівень тривожності суттєво підвищився. Однак при цьому українці на порядок вище оцінюють політичну ситуацію, звідси і відчуття впевненості.
Тобто, ми бачимо, як змінюється суспільство: нам стає гірше матеріально і психологічно, але ми самі при цьому стаємо міцнішими.
Більше, ніж “четвірка з плюсом”
- Цікаво, а “ефект Щекавиці,” яким соцмережі відреагували на ядерну загрозу, також є проявом оптимізму?
- Ейфорія не є здоровою реакцією. Прийшла біда, а нам все одно - ми будемо розважатися, танцювати... Я б не сказав, що українці в такому стані, я Україну такою не спостерігаю. Окремі люди можуть впадати в певний хворобливий стан, але насправді все значно серйозніше.
Нове суспільство буде жити з посттравматичним стресовим розладом, який вже зараз дається взнаки. Ми його не зможемо уникнути. Оптимізм полягає в тому, що при цьому всьому люди налаштовані на перемогу, на відбудову і хочуть особисто брати в ній участь. У людей зросло відчуття власної історичної ролі.
У 2021 році за п’ятибальною системою українці ставили собі оцінку 2,6. Це називається “двійка з плюсом” або “трійка з мінусом”. І це була адекватна реакція, бо Україну вважали бідною, корумпованою країною, з якої багато хто хоче виїхати. А зараз ми оцінюємо свій імідж на 4,6. Це навіть більше, ніж “чотири з плюсом”.
Так само зі свободою слова та демократією. Якщо 2021 року індекс був 2,7, то тепер 3,3 – наближаємося до “трієчки з плюсом”. Але “четвірку” собі не ставимо, бо розуміємо, що у нас тут не все досконало, в цьому напрямку ще мусимо рухатися.
Ставлення до України змінилося в усьому світі. Впливовий англійський журнал The Economist оголосив Україну країною 2022 року. Бо ми даємо спротив державі, яка загрожує існуванню людської цивілізації. Це дуже важко, але надзвичайно піднімає рівень самоповаги. От що таке оптимізм.
- Намагаємося не втрачати оптимізму навіть у темряві, але не завжди це під силу. Люди вже почали вираховувати, що у “багатих” будинках світла більше, ніж у “бідних”. Є загроза, що може поглибитися соціальна прірва?
- Я живу в центрі Києва у будинку, що вважається престижним. Навпроти мене ще більш престижний дім, збудований колись для ЦК компартії. А поруч “хрущовки”. Так от там світло є майже весь час, а нам – “багатим” - дають електрику кілька годин на день.
Як соціологу, мені цікаво було б дослідити, як співвідноситься якість житла з освітленням, можливо, я зроблю це в одному з наступних опитувань. Але на моєму власному прикладі така концепція спростовується.
Люди, коли їм важко, мають когось звинувачувати, це така наша риса. От зазвичай і звинувачуємо багатіїв. Але проблеми з електрикою, як і все, минучі, соціальних наслідків вони не матимуть.
Феномен волонтерства
- Заздрість до сусіда, у якого є світло, негарна, але зрозуміла. А от є кілька історій, коли мешканці будинків, де електрику не вимикали, телефонували на урядову лінію і вимагали долучити їх до економії. Сусіди називають таких божевільними.
- Це якраз нормальна реакція – соціальна відповідальність. Є люди, які щиро хочуть, аби все було справедливо, навіть коли самі від того потерпатимуть. Вони складають меншість, але вони є, і це добре.
- Відключення породили новий вид допомоги. Через групи в соцмережах люди, у яких будинки з газом, почали запрошувати до себе людей, у яких електроплити – приготувати щось свіже й гаряче для діток, коли немає світла.
- Феномен волонтерства за цей рік дуже суттєво розширився і охопив всі сфери нашого життя. Ми всюди бачимо чудові приклади взаємодопомоги, і саме вона дозволить виживати нашому суспільству, якщо ситуація буде погіршуватися.
Зараз тисячі людей в Європі, в Америці безкорисливо приймають наших біженців від війни, передають в Україну гуманітарні вантажі. Західне демократичне суспільство дійшло до волонтерства значно раніше за нас. Для України цей феномен достатньо молодий.
До Майдану у нас волонтерами називалися учасники громадських організацій, які насправді отримували великі гранти і гарно на них жили. Справжнє волонтерство почалося з 2014 року, а велика війна його посилила, перетворивши на велике соціальне явище.
Важко буде подолати
- Вважаєте, що ми не втратимо бажання допомагати, коли життя біль-менш налагодиться?
- Певен, що так. Волонтерство також стане позитивною ознакою повоєнного суспільства.
- Не з власної волі, але, окрім доброти, ми живемо й іншими почуттями. Одні палко моляться за смерть всіх росіян, хочуть випалити вогнем їхні землі, інші кажуть, що ми не мусимо бути такими, як вони. Як правильно?
- З точки зору розвитку нашого суспільства, правильна друга позиція. Саме вона має стати домінантною в повоєнний час. Бо інакше ми не зможемо повною мірою відродитися.
Зненависть і бажання помсти природні під час війни. Але ми все одно не маємо перетворюватися на “росію номер два”, тільки зі своєю українською атрибутикою. Нам буде дуже важко долати цей синдром, але доведеться.
В сучасному суспільствознавстві є таке поняття, як ресентимент. Це злісне відчуття, що хтось у твоїх проблемах винен. Після Першої світової війни ресентимент гостро переживала Німеччина через свої втрати. Німці вважали, що в цьому винні всі, крім них самих, хоча самі цю війну розв’язали. І на цьому до влади прийшов Гітлер.
Ресентимент почався в Росії після розпаду СРСР. Росіяни закипіли злістю через втрату територій, які вважали своїми. Вони зненавиділи всіх, хто відокремився – прибалтів, молдаван, грузин, а насамперед українців. Бо вважають нас винними в тому, що не даємо створювати нову імперію. Саме ресентимент і штовхнув Росію на цю жахливу війну.
Так от дуже важливо, щоб українське повоєнне суспільство не жило з ресентиментом. Якщо так станеться, то гірше буде не Росії, гірше буде Україні. Знаєте чому?
Бо наш ресентимент буде спрямований на найбільшу національну меншину – росіян. Ми будем вважати їх винними, називати ворожою їхню мову. А це будуть люди і мова людей, які залишилися жити в Україні, бо її підтримують. Це не буде мова окупанта, і не мова, зрештою, винна, а винний конкретний режим.
Тому навіть під час війни ми мусимо дбати, щоб не наробити дурниць. Треба шукати конструктивні шляхи.
Я не дуже вірю, що Росія як держава принципово зміниться, вона буде такою багато десятирічь. Але Україна мусить прагнути, щоб сусід став безпечним, а не бажати сліпої помсти. Для мене українська перемога - це повернення територій, вступ до НАТО і переговори про компенсації шкоди, яку завдала війна.
- Отже, нам доведеться долати не тільки її наслідки, а в певному розумінні і самих себе?
- Повоєнна ситуація буде дуже складною. Певен, що відбудувати міста і села нам допоможуть дружні країни. Але відбудовувати соціальну, політичну, правову і морально-психологічну сфери нам доведеться самим. Тут велика роль належатиме засобам масової інформації та науковцям.
