Я щаслива, бо ж вони щасливі: як вчителька з Херсонщини стала матір’ю для 8 прийомних дітей
У народі кажуть: у дитини болить пальчик, а у мами - серце. Саме матусі дарують життя, обіймають душу теплом, підтримують у найскладніші моменти життя. А ще є мами, чия любов не обмежується лише біологічними зв’язками.
Напередодні найтеплішого свята, Дня матері, розповідаємо історію про вчительку з Херсонщини, яка зважилася стати прийомною матір’ю для 8 дітей.
Про те, як добротою «вилікувала» злодійкуватого Володю, зупинила втікачку Аліну, а також про дитячу підтримку у скрутний для названої мами час - читайте у матеріалі Коротко про.
Їли сиру гречку і макарони
Офіційно родина Руслани Бутенко називається «дитячим притулком сімейного типу». Але насправді це дружна сім’я, де звучить сміх, де обіймають без вагань і шепочуть на вушко «я тебе люблю». Тут діти (і рідні, і прийомні) - брати і сестри, а Руслана - їхня найрідніша у світі доросла людина.
Сьогодні жінка виховує чотирьох молодших діток, але мамою її називають одинадцятеро: троє рідних та вісім прийомних.
- Ми справжня сім'я! - весело вигукують діти, обіймаючи маму, і очі їхні світяться щастям.
Серед них - Станіслав, Тая, Ліда та Макар. Це рідні брати і сестри з Херсону. Їхнє дитинство не було казкою.
- Пам’ятаєте, як ми їли сиру гречку? - сміється 14-річний Стас, згадуючи життя з біологічною матір’ю.
- А я не знала, що макарони треба варити, їла їх сирими, аж поки мама Руслана не приготувала, - розповідає про своє минуле 12-річна Тая.
Чотири роки тому вони потрапили до сім’ї Бутенків. Тоді ж Руслана з чоловіком Сергієм оформили документи на дитячий будинок сімейного типу.
- Рідна мама ховала цих дітей від соцслужб і не пускала до школи, - розповідає Коротко про Руслана Бутенко. – На той час старшому Стасику було 9 років, а він не вмів ні читати, ні писати. Мали чимало проблем зі здоров’ям. Дітей було дуже шкода. Ми порадилися з чоловіком і вирішили: їдемо знайомитися в притулок, куди їх тимчасово помістили.
І поїхали. Познайомилися. Запитали, чи самі діти не проти переїхати у їхню родину. Малі погодилися.
- Спершу було ой як важко, діти були наїжачені, не довіряли, - каже Руслана. - Ще й треба було за 2 місяці літніх канікул підготувати до школи. Вчила сама їх всьому з нуля: писати, рахувати, читати. Так, важко, так, діти впиралися. Але нам це вдалося. Вже 1 вересня вони пішли до школи.
Жінка пишається шкільними успіхами своїх прийомних синів і дочок, каже, що вже обдумують, де ті будуть продовжувати навчання після школи. Найбільше проблем у Станіслава, який зараз навчається в 6-му класі замість 9-го.
- Це тому, що так пізно пішов у 1-й клас, - бідкається жінка. – Ми з ним вирішили, що цього року він має екстерном пройти програму за 7-й і 8-й класи.
Руслана Бутенко. Фото: з архіву сім’ї Бутенко
Все почалося з Вови
Історія великої родини почалася майже 10 років тому. У той час Руслана разом з чоловіком Сергієм мешкали у рідному селищі Нововоронцовка, що на Херсонщині. Жінка вчителювала у місцевій школі. Разом Бутенки виховували трьох рідних дітей. Але одного дня до Руслани підійшов її учень, 12-річний Володимир.
- Вова жив по сусідству, а я була в нього класною керівничкою, - пригадує Руслана Бутенко. – Він навіть приходив до нас додому, я допомагала йому з виконанням домашки. І от одного зимового дня, коли на вулиці був сильний мороз, він каже: «Тьотю Руслано, а можна я у вас сьогодні переночую, бо в нас вдома не топиться». Кажу: як не топиться? А оговтавшись відповіла: дитино, приходь.
У батьківському домі Володимира не те що не топилося, навіть їсти не було чого. Звісно, соціальні служби у захисту справ дітей взялися за його родину. Але аж через рік Вова зміг офіційно переїхати до Бутенків.
- З Вови і почалася наша історія, - з усмішкою пригадує Руслана. – У нас з чоловіком було троє рідних дітей. Але дорослі. Найменшій Даринці було на той час 10 років. Старші Валентин і Тамара уже навчалися і працювали в інших містах, жили окремо. А ми завжди мріяли про велику родину. Та й Даринка просила братика і сестричку. Я запропонувала чоловікові, щоб ми пройшли навчання та подали заяву на створення прийомної сім’ї, щоб офіційно взяти ще дітей на виховання: було і бажання, і місце в домі. Сергій погодився. Наші старші діти нас підтримали.
З Вовою було, м’яко сказано, не легко. Хлопчик часто обманював, пробував красти, його поведінка кульгала на обидві ноги…. Але Бутенки наполегливо, ласкою і добротою все це здолали. Зараз Володимир у Новій Каховці під окупацією. Як має можливість, одразу телефонує матері. Часто повторює, як він вдячний Бутенкам за те, що ті взяли його до себе.
Родині Бутенків пощастило, вони отримали будинок від проєкту Олени Зеленської "Адреса дитинства". Фото: zt-rada.gov.ua/
Виїздили з Херсонщини під кулями
Через деякий час до Бутенків приєдналися малі Віталік і Катя. Тоді дітям було 12 і 7 років, їхня мама померла від цирозу печінки. Зараз Віталій служить в ЗСУ, а Катерина навчається в одному із житомирських вузів.
- Згодом взяли ми Аліну, якій було 16 років і від якої відмовилася навіть рідна бабуся, - пригадує Руслана. – Дівчинка була відома тим, що постійно втікала з дому. Пам’ятаю, прийшла до неї знайомитися і кажу: «Аліно, підеш до нас? Але я ганятися за тобою не буду. Тікати від нас не треба. Якщо щось не так – ми говоримо, але не втікаємо». І вона погодилася. Прожила у нашій родині до своїх 18 років, ні разу не тікала. Зараз мешкає у Кривому Розі. Знаєте, усі мої діти дуже хороші. І кожна дитина мені дорога. Звісно, як у кожній родині, у нас бувають якісь непорозуміння, але це нормально.
Після повномасштабного вторгнення Бутенки вирішили виїжджати з Нововоронцовки, тому що селище щодня обстрілювали. Переїздити було важко, їхали під кулями, але за деякий час опинилися в Києві, а згодом в Житомирі. На той час там жив старший син Валентин.
У Житомирі довго винаймали квартиру. І лише нещодавно переїхали у власний дім, який спеціально для них збудували меценати.
- Це проєкт «Адреса дитинства» від фундації Олени Зеленської, - каже Руслана. - Коштом міжнародних донорів зводять будинки для прийомних родин, які через війну втратили житло. Зараз ву Житомирі у нас великий красивий дім, просторе подвір’я. Дітям тут жити за щастя. Весь час товчуться на подвір’ї. А я? А я щаслива, бо ж вони щасливі.
- А як поповнюєте свій материнський ресурс, який, як відомо, не безмежний? – запитуємо.
- А я з ними не втомлююся, - сміється Руслана. - Я їх дуже люблю, мені добре з ними. Знаєте, я сама була дитиною, а вони дорослими ще не були. Тому мені легко їх зрозуміти, я знаю, чого саме вони хочуть. Так, у нас є певні правила, наприклад, о 22-й ми лягаємо спати. І дійсно вкладаємося, ніхто не обурюється.
Торік Руслана пережила важку втрату: раптово помер її чоловік Сергій.
- І, скажу вам, якби не ці діти, я не знаю, як би пережила своє горе, - каже Руслана. – Мої діти – це моя шалена підтримка і любов.
Торік Руслана пережила важку втрату: раптово помер її чоловік Сергій. Фото: з архіву сім’ї Бутенко
