Грузини на вулицях Тбілісі: Україна вже перемогла
Не перший рік вибори у Грузії закінчуються масовими протестами. Минулого року вони розпочалися одразу після парламентських виборів та перемоги правлячої партії «Грузинська мрія», цього року – після місцевих. 4 жовтня, в день муніципальних виборів, у столиці тисячі грузинів на заклик опозиції вийшли на площу Свободи та проспект Шота Руставелі.
Все було організовано заздалегідь: ще о третій годині дня центр Тбілісі жив звичайним суботнім життям, а в чотири - рух було перекрито і вулиці заповнило море людей. Акцію анонсували за кілька днів, оскільки ні в кого не було сумнівів, що у виборах переможе та сама «Грузинська мрія». Так і сталося: правляча партія оголосила про перемогу у всіх муніципалітетах країни, а в Тбілісі крісло мера збереглося за Кахою Каладзе. І все це на тлі бойкоту та рекордно низької явки.
Місцева ЦВК повідомила, що у виборах взяли участь менше 1,5 млн виборців, тобто близько 40%. У найбільш активному та протестному Тбілісі явка взагалі склала 31%. В опозиції підрахували, що навіть якщо ґрунтуватися на офіційних даних, за нинішнього мера проголосувало близько 20% від загальної кількості виборців.
Ми цього разу були у Тбілісі невеликим гуртом з України і не могли не помітити, як це все нагадувало наш Майдан. Протискуючись крізь натовп до центральної станції метро, ми бачили десятки людей у балаклавах і застебнутих мало не до носа куртках за температури на вулиці +25. Було ясно, що провокацій не уникнути, і дуже хотілося залишити епіцентр подій до того, як ситуація стане некерованою.
Ми встигли, а буквально за годину акція протесту переросла у спробу штурму президентського палацу. Це, у свою чергу, призвело до зіткнень із поліцією, яка для розгону використовувала сльозогінний газ та водомети.
Років 10 тому, коли наші тбіліські друзі приїжджали в Україну, вони щоразу дивувалися, наскільки політизовані українці. У них не вкладалось у голові, як через різні політичні погляди можна посваритися з друзями, перестати спілкуватися з дітьми, розлучитися з чоловіком чи дружиною. Сьогодні все це, на жаль, стало реальністю й у Грузії.
Поведінка місцевих на вулицях також змінилася. Почувши, що хтось розмовляє російською, грузини часто підходять і цікавляться, звідки люди приїхали. Раніше цей інтерес був привітним, можна сказати, «гостинним»: ми всі колись були однією країною, і співрозмовник, почувши назву міста (не важливо якого – хоч Київ, хоч Ташкент), насамперед говорив про те, яке це чудове красиве місто, а потім додавав або «я там був у такому-то році», або щось на зразок «все життя мріяв там побувати».
Зараз усіх цікавить лише одне питання: «Ви з Росії чи України?». Причому запитують, навіть якщо ми говоримо українською – далеко не всі відрізняють українську мову. За минулий тиждень мені це запитання поставили щонайменше 10 разів.
Почувши, що з України, зітхають з полегшенням і посміхаються. Багато хто тут же каже «Слава Україні!». Часто вступають у розмову та розповідають, що щодня стежать за новинами. Зізнаються, що досі не можуть до кінця повірити в реальність того, що відбувається, та сприймають війну в Україні як страшний сон.
На екскурсії в центрі ми зайшли до майстерні, знаменитої тим, що на цьому місці вона працює понад 100 років, і справа переходить від батька до сина. Екскурсовод повідомила господаря майстерні, що ми з України, він вийшов з нами надвір і сказав: «Україна вже перемогла! Ми пишаємося тим, що жили з вами в одній країні. Українці – великий народ!».
У подорожі до тбіліського моря ми трохи поспілкувалися з трьома туристками з Кореї. Вони попросили їх сфотографувати, розповіли, що вони сестри і багато, і часто подорожують. Дізнавшись, що ми з України, висловили свою радість настільки, наскільки дозволяв мовний бар'єр. Потяглися обійматися, показували жестом серце, кілька разів підняли великий палець вгору, говорячи слово «Україна», і опустили його вниз, говорячи слово «Росія».
Досить весела історія сталася з нами на канатній дорозі до фортеці Нарікала (це теж у центрі Тбілісі). Касир сказала, що для громадян України підйом безкоштовний і проїзного квитка нам не дала. На питання, як же ми спускатимемося з фортеці, сказала: покажете контролеру нагорі паспорти, і вас знову пропустять безкоштовно.
Нагорі контролером виявився молодий грузин, який був не проти пожартувати. З абсолютно серйозним обличчям він сказав, що паспорти не потрібні, а потрібен пароль, який нам повинні були сказати внизу. І без пароля ми можемо спуститися з фортеці пішки.
Я вирішила підтримати жарт:
- Справді, вона сказала нам пароль! Тільки він дуже складний, я не запам'ятала та записала. Зараз знайду.
Контролер з деяким подивом спостерігав, як я почала перебирати речі в сумці, вдаючи, що шукаю записку з паролем. Потім я радісно витягла якийсь папірець і «прочитала»:
- Слава Україні!
Хлопець засміявся і сказав, що це саме той пароль, що потрібно.
Він щось прокричав грузинським знайомим, які стояли вдалині, а потім переклав мені:
- Я сказав, що ти мене перемогла. Вважатимемо, 1:0 на користь України.
