Важкоатлетка Ірина Домбровська: З народженням сина навіть кілограми на штанзі пішли вгору
На початку листопада українська важкоатлетка, 21-річна Ірина Домбровська, виборола срібло у двоєборстві на молодіжному чемпіонаті Європи, який проходив в Албанії. За сумою двох дисциплін Домбровська набрала 230 кг і стала віцечемпіонкою Європи, до золота їй не вистачило всього 1 кг.
Ірина пройшла дуже нетиповий для важкоатлетки шлях у великому спорті. Він для неї починався зі спортивних танців, після чого був гирьовий спорт, а далі штанга і важка атлетика. Про мотивацію, роль сина в кар'єрі та мрії Ірина Домбровська розповіла Коротко про.
Не знаю, що люблю більше – ривок чи поштовх
- Ірино, на ЧЄ вам вдалося стати найкращою в ривку з результатом 108 кг і віцечемпіонкою Європи за сумою вправ. Як вам це вдалося, враховуючи, що у вас маленька дитина?
- Я не вважаю, що досягла якогось неймовірного успіху. Звісно, є досягнення, якими можна пишатися, але тим не менш є куди рости, розвиватися, попереду чимало роботи. Тому потрібно рухатися вперед.
- У ривку ви взагалі стали найкращою, а от поштовх не дав піднятися в підсумку на найвищий щабель п’єдесталу. Ривок – це ваша коронна дисципліна?
– Мені він більш зрозумілий. Якщо судити по змаганнях, то він більш результативний. Проте, якщо мене запитують, що я люблю більше, ривок чи поштовх, то я не можу конкретно відповісти на це питання. Особисто у мене бувають такі періоди, коли краще йде ривок на тренуваннях. Але іноді добре йде і поштовх. Більше виходить все ж ривок. Але поштовх на змаганнях важливіший. Поштовх вирішує все. Як би ти там не зробив ривок, але поштовх – це жирна і велика крапка, яка вирішує, хто буде призером, а хто чемпіоном. Я намагаюся полюбити поштовх і зрозуміти його. Ривочок для мене особисто простіший.
- Які емоції були від виграних медалей?
- На п’єдесталі ще не розуміла, вдумувалася. Потім уже, коли пройшло кілька годин, була розчарована в собі, бо розуміла, що тільки одного малесенького кроку мені не вистачило до золотої медалі. Але зараз, коли вже трохи часу минуло, я задоволена. Особливо в ривку. Ривок – це золота медаль. Тому спочатку це було розчарування, але зараз прийшло сприйняття, і загалом я цими медалями задоволена.
- Чому або кому ви їх присвячуєте?
- Усі свої досягнення, усі завоювання, медалі, рекорди я присвячую сину, адже він мій щоденний, щогодинний, щомиттєвий стимул. І, мені здається, без нього всього цього не було б. Тому що дійсно були періоди, коли все це було важко поєднувати, але ти дивишся на це малесеньке диво - і воно стимулює. Щоразу, коли я виходжу на поміст, у мене думка про сина, який чекає на мене вдома. Тому всі досягнення – це все для нього.
Народження сина стало для спортсменки головним мотивуючим фактором. Фото: Особистий архів Ірини Домбровської
Бути мамою – це найважливіше
- Вашому сину всього два роки. Як взагалі позначилося на вас материнство як на спортсменці?
- Переконана, материнство вплинуло на мене позитивно. Після народження сина у мене змінилося ставлення і до важкої атлетики загалом, і взагалі до життя. Я по-іншому почала на все дивитися. Саме після народження сина я почала більше підіймати та розвиватися не тільки у сфері спорту. Бути мамою - це важко. Але син – це мій стимул. З його народженням все пішло вгору, навіть кілограми на штанзі.
- Як вам вдається ефективно поєднувати спорт і материнство?
- Будь-який вид діяльності дуже важко поєднати з материнством. Не тільки спорт. Але якщо говорити про мій досвід, то я тут вдячна чоловікові. На початкових етапах, коли я почала тренуватися після пологів, він мене дуже сильно підтримував. У нашій родині обов’язки взагалі розподілені 50 на 50. У нас батько несе таку ж відповідальність, як і мама. Тому те, чого я досягаю в спорті, я завдячую чоловікові. І чоловік теж повноцінно тренується (Максим теж важкоатлет і виступає за збірну України), як і я. Тому я можу сказати, що нам вдалося ефективно поєднувати не лише материнство, а й його батьківство зі спортом.
- Берете із собою синочка на тренування?
– Ні. Він у нас дуже прудкий хлопчик. Йому треба всі диски та штанги спробувати, всі диски понадівати, побігати... За ним постійно треба дивитися. Йому все цікаво. Тому саме під час тренувань він залишається вдома. Але ми з чоловіком тренуємося по черзі: приходжу з тренування я, і йде тренуватися чоловік. Я залишаюся із синочком. Навіть коли у нас по два тренування на день. Але син до зали приходить, він дуже сильно це любить.
- Ви прийшли у важку атлетику з гирьового спорту, яким займався ваш тато. А до цього пробували себе у спортивно-бальних танцях. Як такий цікавий шлях вплинув на вас, як на спортсменку?
– Я займалася спортивними танцями в 6-7 років, але мій батько був тренером і є тренером у гирьовому спорті. І я ходила з ним на тренування із самого дитинства. Потім я вирішила залишити танці й аматорськи займатися гирьовим спортом. У мене щось виходило – тато почав мене виставляти на різні чемпіонати, спочатку на область, потім на чемпіонат України, пізніше й на міжнародні змагання. Потім він запропонував мені спробувати себе у важкій атлетиці. Був час, коли я взагалі не хотіла переходити у важку атлетику. Десь рік я поєднувала два види спорту. Але потім, з часом, довелося вибрати, і перейшла все ж у важку атлетику. Чому перейшла - тому що це олімпійський вид спорту, і якщо говорити про кар’єрне зростання та вид діяльності, то важка атлетика – більш серйозний вид спорту.
Танці дали мені фундамент, у мене вже був певний рівень фізичної підготовки. Завдяки танцям у мене була гнучкість, що дуже важливо у важкій атлетиці та гирьовому спорті.
Чоловік Ірини – Максим - теж важкоатлет і виступає за збірну України. Фото: Instagram Ірини Домбровської
Дійти до Олімпіади!
- Що цікаво вам у житті, крім спорту?
- Крім спорту, я люблю дуже читати, подорожувати та малювати. Особливо картини за номерами. Це прямо справжня любов.
- Які книги, кіно та музика вам подобаються?
- Щодо книг, я люблю детективи, дарк-романи, з інтригою, цікавим і несподіваним сюжетом. Іноді розбавляю це психологією. Хоч і важко читається, але мені подобається. Щодо кіно, то я більше дивлюся серіали, те, що можна подивитися довше, позалипати. Теж щось пов’язане з розслідуваннями, детективи.
- Про що мрієте?
- Мрії для мене – це щось таке з роду фантастики. Я для себе їх по-іншому трактую. Я ставлю для себе цілі. У мене не мрія, у мене є мета. У спорті – дійти до Олімпіади. У житті цілей багато, їх можна довго перераховувати, я поступово до них йду, і чимало з них я вже досягла.
- Три слова, якими б ви описали себе?
- Цілеспрямована, наполеглива і вперта.
- Що для вас означає бути сильною жінкою?
- Попри те, що зовні я сильна, внутрішньо я маленька дівчинка, у якої є опора.
