Ріна Зелена: Сергій Єсенін мене поцілував і був радий, що я на нього не гнівалася
Катерина Василівна Зелена народилася в Ташкенті 7 листопада 1901 року, а в молодому віці переїхала до Москви: туди перевели її батька-чиновника. Тут вона й вирішила стати актрисою – «просто йшла вулицею і побачила оголошення: «Прийом до театральної школи».
У роки Громадянської війни Катя з матір'ю та сестрою вирушили в Україну – десь там начебто працював батько. В результаті опинилася в Одесі, по дорозі підхопивши тиф, від якого ледве оговталася – і там же за кілька місяців почала виступати в експериментальному напіваматорському театрі «КРОТ». І там же остаточно усвідомила, що її покликання – не п'єси Ібсена, а уявлення, де треба «співати, танцювати, переодягатися щохвилини, граючи по п'ять ролей за один вечір». Там вона і скоротила своє ім'я до Ріна (бо Катерина не влазила на афішу). Прізвище ж було справжнім, але на афішах виглядало як вдало обраний псевдонім.
Грошей усе це не давало. Втім, грошей не було і в Москві, куди вона переїхала в розпал НЕПу, але їй однаково подобалося виступати в кабарі під назвою «Неридай» (писалося саме так, в одне слово).
А потім був театр «Балаганчик» у Петрограді. І скрізь вона ставала знаменитістю – щоправда, лише серед тих, хто ці театри регулярно відвідував.
Зелена згадувала, як на одній виставі глядачі з-поміж молодих непманів почали підчіпувати поета Сергія Єсеніна, той образився і поліз у бійку. Наступного дня Єсенін прийшов до Ріни Зеленої в номер готелю «Англетер», де вона жила, з вибаченнями: «Ніби там, у залі, все сталося через нього. Просить пробачити. Я його втішала. Він мене поцілував і був, на мою думку, радий, що я не сердилася. Він побув недовго, і я його не тримала, але потім хворіла душа: одного разу бачила його так близько, могла говорити, слухати».
Ближче знайомство вона звела з Маяковським і згадувала в мемуарах, що в присутності поета зазвичай «намагалася вимовляти щось «розумне» і від цього здавалася собі ще дурнішою» і що спокій і хоробрість, яким дихали всі його виступи на естраді, «були як би начинені зсередини тривогою, страхом, невпевненістю, як у дресирувальника в клітці з тиграми».
Вона стала однією з найбільших характерних актрис радянського, а то й світового кіно. При цьому майже не грала великих ролей і в кінематографі оцінили її далеко не відразу. Свою першу роль вона виконала у першому радянському звуковому фільмі «Путівка в життя», заспівала там пісеньку – пісенька залишилася, а обличчя актриси тільки майнуло. І потім усі 30-ті вона майже не знімалася. 1939-го вони разом з Агнією Барто написали сценарій комедії «Підкидень». Сценарій схвалили, запустили у виробництво, Зелена була присутня на зйомках просто як співавтор сценарію, на випадок, якщо знадобиться виправити чи дописати якусь репліку. І раптом Барто із режисером Тетяною Лукашевич заявили, що у фільмі потрібен ще один комедійний персонаж. Так з'явилася хатня робітниця з безсмертною фразою «Ось теж прийшла бабуся, попросила води напитися. Потім хапилися - піаніни нема». Кожну свою сцену Зелена імпровізувала на ходу.
Але й «Підкидьок» не зробив її затребуваною актрисою. Протягом 15 наступних років її цінував (настільки щоб знімати у своїх фільмах) практично один режисер - Григорій Александров. Разом із його дружиною Любов'ю Орловою Зелена з'явилася у «Світлому шляху», потім зіграла гримерку з кіностудії у «Весні». Ще вона знялася у Олександрова в майже забутих нині «Зустріч на Ельбі» та «Композиторі Глінці»... І лише з середини 50-х почала з'являтися на екрані регулярно, щороку. Спочатку у фільмах молодих Леоніда Гайдая («Наречений з того світу», «Операція «И») та Ельдара Рязанова («Дівчина без адреси», «Дайте книгу скарг»), а потім і у багатьох інших режисерів.
Місіс Хадсон у «Шерлоці Холмсі та докторі Ватсоні» актриса зіграла у 78 років (з Віталієм Соломіним). Фото: Кадр із фільму
«Кличте мене Руїною Василівною»
Одну з найвідоміших своїх ролей – місіс Хадсон у «Шерлоці Холмсі та докторі Ватсоні» – вона могла і не зіграти. Усі в голос твердили режисерові Ігорю Масленникову, що актриса надто стара (їй тоді було 78 років). Масляних насилу її відстояв. І швидко виявив, що Ріна Зелена має «чіпку пам'ять, найтонше почуття гумору і здоровий глузд, якому могли б позаздрити молоді».
Масленников згадував, як казав їй:
- Ріно Василівно, можна я зватиму вас Катериною Василівною?
- Краще кличте Руїною Василівною.
«Найщасливіша людина на світі»
Перший її шлюб – з юристом Володимиром Блюменфельдом – тривав недовго. Та й великий роман із журналістом, головним редактором «Вогника» Михайлом Кольцовим ні до чого доброго не привів (вдало було вже те, що коли Кольцова наприкінці 30-х заарештували, а 1940-го розстріляли, Зеленій ніхто не пригадав їхніх стосунків)., які закінчилися кілька років до цього). Але з другим чоловіком, архітектором Костянтином (Коте) Топурідзе, творцем фонтанів «Дружба народів» та «Кам'яна квітка» на ВДНГ, Лефортовського та Госпітального мостів у Москві, на неї чекали 40 років спільного життя.
Зелена говорила, що «ця людина зроблена за невідомою мені моделлю». Характер його вона називала жахливим. Згадувала, як він міг образити її, потім кілька годин не звертати на неї жодної уваги, а потім підійти і сказати: Ну добре, я тебе прощаю.
Вона казала, що у шлюбі їй довелося зламати себе, щоб бути з ним. І все одно на схилі років згадувала спільні 40 років як величезну радість. Костянтин Топурідзе помер від інфаркту 1977 року. Катерина Василівна прожила після цього ще 14 років, останні роки – у Будинку ветеранів кіно у Матвіївському. За легендою, 1 квітня 1991 року їй мали присвоїти звання народної артистки СРСР, але цього дня вона померла. Напевно, вона оцінила б цю іронію долі - набагато більше, ніж не особливо їй потрібне звання.
