Вячеслав Довженко – про драму «Ховаючи колишню», кар’єру старшого сина, кохану та мрії
26 листопада на SWEET.TV виходить драма з елементами чорної комедії – «Ховаючи колишню». Четверо чоловіків, яких грають Артур Логай, Олександр Рудинський, Вячеслав Довженко та Слава Бабенков, знайомляться один з одним на церемонії прощання з їхньою спільною колишньою, яка загинула на фронті. І, вшановуючи пам'ять про неї в барі, починають з'ясовувати, кого вона любила більше.
В інтерв’ю Коротко про Вячеслав Довженко розповів про зйомки у серіалі «Ховаючи колишню», цінність жартів у наші дні, що особисто його рятує у важкі моменти, про старшого сина Івана, якого ми скоро побачимо у двох великих кінопрем’єрах, про захоплення молодшого Василя, як справляється з блекаутами та про що мріє.
Мене, як і багатьох, рятує сім'я, мої близькі люди і робота
- Вячеславе, хочу почати з серіалу «Ховаючи колишню». Не знаю, яким буде фінальний результат, але я дуже очікую на цю історію, бо вона нестандартна для нашого кіно. Оксана Черкашина нам в інтерв’ю казала, що це історія про людей, які ніяк не можуть відпустити минуле і пережити втрату. Про що для вас ця історія?
- Ви почали з того, що очікуєте дуже сильно. Я в житті звик нічого не очікувати, бо очікування іноді спрацьовують в погану сторону.
Те, що це однозначно оригінальний формат і що такого не знімали, - це 100%. Те, що це цікава історія, - це 100%. Те, що в цю історію ми всі командою вклалися дуже сильно і витратили максимум своїх сил, здоров'я і нервової системи, - це 100%.
А що стосується теми цієї історії, не можу сказати достеменно, бо я не режисер, не сценарист цієї стрічки. Справа в тому, що тут у кожного - своя тема. Кожен з персонажів переживає свою особисту трансформацію на тлі драматичної історії.
Це історія про дружбу, кохання, життя, людяність, про те, як люди знаходять одне одного. Думаю, кожен глядач сам для себе вирішить, про що для нього ця історія.
- Режисер Сергій Кулибишев ділився, що такі відверті розмови, які ведуть чоловіки, хотіла б підслухати майже кожна жінка. Реально такі відверті розмови між чоловіками?
- Сергій, як автор сценарію, пережив кожну букву в цій історії. Тому, звісно, вкладав певний меседж для жінок. Я не можу так прямо про це казати. Але те, що це затягне жіночу аудиторію – стовідсотково скажу, бо там дуже багато про жінку і про жінку в житті чоловіків.
- Ну і чотири красивих чоловіки в кадрі.
- Про всіх не можу сказати. Сам я, звісно, там найкрасивіший (сміється). Команда - це dream cast, як зараз кажуть. За це подяка і кастинг-директорці Орині Петровій, і SWEET.TV, вони зробили титанічний труд - зібрали всіх нас разом. Це дуже круто. Кастинг і команда дуже круті.
- Жарти про смерть теж будуть?
- Взагалі без жартів неможлива будь-яка історія. Ще Шекспір свого часу казав про те, що будь-яка драматургія має бути подібна чи то кленовому, чи то тополиному листку, не пам’ятаю точно, щоб не набрехати. Адже життя завжди до нас повертається різними боками. Як листочок, у якого є темна і світла сторона. Коли він летить з дерева, то показує нам у польоті всі сторони. Тому в будь-якому жанрі ми не можемо обійтися лише суто одним жанром. Якщо це драма, ми однозначно не можемо обійтися без комічних ситуацій, бо ми говоримо про життя, а в житті без гумору ніяк.
- Гумор, і часто це чорний гумор, сьогодні допомагає людям справитися з переживаннями. Чорний гумор дуже полюбляють наші військові. Вам чорний гумор близький?
- Мені особисто, може, і близький. Але якщо казати про серіал «Ховаючи колишню», тут чорного гумору як такого немає. Тут абсолютно здоровий гумор.
А що військові жартують, це теж відомий всім факт. Ви правильно сказали, що саме гумор рятує і хлопців на передовій, і нас в складній ситуації, в якій країна перебуває. Без гумору справді нікуди не дінешся. А який він - це вже питання до тих, хто його створює. Проте тут чорнушного гумору не буде.
- Що вас рятує в ці дні, які ми проживаємо?
- Не буду оригінальним… Почав казати і одразу придумав каламбур – не буду оригінальним, як SWEET.TV Originals (сміється).
Сьогодні, по-перше, як і багатьох, мене рятує сім'я, мої близькі люди. По-друге - робота. Кожного дня, коли ти виходиш на сцену, віддаєш сили, душу, ти знаєш, що повернешся додому і тебе чекають близькі люди, які тебе люблять і цінують. Саме це нас і тримає на плаву. І, звісно, віра в ЗСУ.
На зйомках серіалу «Ховаючи колишню». Слава Бабенков, Олександр Рудинський, Вячеслав Довженко, Артур Логай та Анастасія Король. Фото: SWEET.TV
Тішить, як син робить старт у своїй творчій кар'єрі
- Ваш старший син Іван успішно увірвався і в театральне життя, і в кіношне. Він грає у театрі ім. Франка. У нього одна з головних ролей у серіалі «Кава з кардамоном», головна роль у фільмі «Мавка. Справжній міф». Вас тішить такий стрімкий розвиток кар’єри сина? Хтось іде до головних ролей ледве не пів життя.
- Я вже людина трошки потягана, вибачте за такий термін (сміється). Як я сказав на самому початку нашої розмови, я навчився ніколи нічого не очікувати. Мене, звісно, тішить, як він робить старт у своїй творчій кар'єрі, це дуже круто. Але не будемо забувати, що це тільки початок творчої кар'єри. Як кажуть, курчат по осені рахують.
Я бажаю йому не падати духом, бо попереду його чекає ще дуже багато випробувань, різних професійних моментів. Дуже сподіваюсь, що він витримає цей удар життя. Як кажуть: хвиля за хвилею накриває, і іноді важко. Тому сподіваюсь, він витримає всі ці хвилі, удари долі і буде достойним професіоналом в своїй справі. А в першу чергу - залишиться людиною, що для мене найцінніше.
- Ви знімалися разом у «Мавці». Гадаю, це перша ваша спільна і велика робота. Коли ви за ним спостерігали, як тато, як актор, які враження?
- У нас були студентські роботи разом з Іваном, коли він був ще маленький. Але тоді це було несвідомо з його боку і не серйозно з мого, бо це була студентська історія.
А це дійсно, ви правильно кажете, серйозна робота. І матеріал серйозний, і команда дуже хороша. У цьому випадку все, що я міг зробити, - максимально абстрагувався від Івана як батько. Тобто я робив все, щоб він не відчував, що поряд з ним на майданчику батько. Бо не дай боже, щоб людина отримала якийсь зажим. А так буває, коли працюєш в компанії з молодим поколінням. Іноді відчуваєш якийсь безглуздий авторитет, який вони самі собі придумали, і якоюсь мірою це спрацьовує погано, бо вони соромляться якихось моментів. А в цій професії не може бути сором'язливості. Це професія-сповідь. Тому максимально робив так, щоб він відчував мене просто колегою, товаришем на майданчику.
Дякуючи Каті Царик, мій персонаж вийшов досить гумористичний. Тому свою місію стосовно гумору і підняття настрою для цих хлопців і дівчат я виконував. Сподіваюсь, справився зі своїм завданням і не нашкодив ні в якому разі ні йому, ні друзям. В тому сенсі, що вони не відчували, що я спостерігаю за ними або намагаюсь якісь поради втискувати, які їм абсолютно не потрібні. Наче все було досить толерантно.
- А Іван спокійно реагує на популярність? Про нього вже багато пишуть, як про нове обличчя українського кіно, його називають секс-символом. Ви говорите з ним про славу, як з цим впоратися? Зіркова хвороба ж підступна.
- Ми багато про що з ним говоримо. Взагалі багато говоримо про життя, коли випадає можливість. Напевно, це в якійсь мірі і мій обов'язок. Але з іншого боку, він свідомо цим і цікавиться, що мені імпонує дуже сильно.
Щодо всіх тих нюансів, про які ви сказали, я тут нічого не можу радити, це йому самому треба пережити. Якщо, не дай боже, в нього це відбудеться, значить, йому треба буде цю хвилю пережити, лишитись абсолютно притомним і людиною зі здоровим глуздом.
Я ніяких таких передумов не бачу, щоб він самозакохувався чи ще щось. Він дуже багато і чесно працює, займається саме творчим процесом, а не собою в творчому процесі. Поки що він на правильному шляху.
Зі старшим сином Іваном Довженком на знімальному майданчику фільму «Мавка. Справжній міф». Фото: FILM.UA
Період зірковості пройшов повз мене
- Це тішить, що у нас з’являють нові імена і на телеекранах. Адже в театрах є дуже багато класних і харизматичних молодих акторів, але оскільки вони медійно не розкручені, їх рідко залучають до кіношного процесу.
- Це ж залежить від нашого суспільства в багатьох речах і від певних інституцій в нашому суспільстві. В нас є певна проблема з інститутом зірок. У нас дуже лихо заходить в голову людей шоу-бізнес і займає собою весь простір. А драматичними акторами молодь мало цікавиться.
Тому хотілося б, щоб в цьому напрямку більше працювали продюсери, масмедіа. Інституцію зірок треба створювати. Бо в нас величезна прірва між шоу-бізнесом і кіношною індустрією. Люди просто одне одного не знають в обличчя. І це проблема, бо це спільний культурний простір. І його треба трошечки з'єднувати.
- Тут ще й грає роль, що є актори-блогери, які розкручують себе в соцмережах і мають велику аудиторію, а потім автоматично стають привабливим для продюсерів навіть не стільки через свої акторські здібності, скільки через цю ж таки аудиторію.
- Це даність моди, мені здається. Зараз певною мірою суспільство хворіє цим блогерством. Наскільки це буде довго, ми не знаємо. Це час перевіряє.
Театр завоював своє місце дуже давно. І ніщо не може це змінити.
Кіно, яке нещодавно здавалося досить молодим мистецтвом, вже серйозно закарбувалося в суспільстві, і ми вже сприймаємо його як динозавра в культурному просторі.
Естрада - це те, що давно існує, вже перевірено часом і досі має попит.
А щодо блогерів? Будемо дивитися, чи все це мине, чи переродиться в якусь іншу історію.
- А у вас колись була зіркова хвороба? У вас був складний шлях. Зокрема, через роль Петра I у стрічці Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» ви за вказівкою з москви не знімалися 6 років.
- Якраз через те, що впав з хорошого коня, скажімо так, в мене не було шансів на це абсолютно. Адже весь цей молодий період, коли мені хотілось світитися як зірка, я просидів вдома на поличці, бо після «Молитви за гетьмана Мазепу» був не затребуваний. Тому період зірковості автоматично відпав і пройшов повз мене. Для цього не було підґрунтя.
А вже потім, коли ти стаєш трошки мудріший, вже більш свідомо розумієш, що тобі потрібно в житті, що не потрібно.
Вячеслав Довженко та Богдан Ступка у стрічці «Молитва за гетьмана Мазепу». Фото: usfa.gov.ua/
Кожна бесіда з Василем - це ціла історична лекція
- А як ваш молодший син Василь? Йому зараз 16. Думає про акторство чи у нього інші інтереси? Йому наступного року вступати?
- Йому вступати через два роки. Він зараз у 10-му класі. Поки що він себе ще шукає. То каже, що хоче в політику піти, дуже цікавиться історією, зокрема й політичною історією. У нас кожна зустріч, кожна бесіда з Василем - це ціла історична лекція. Іноді слухаю його і дивуюся, як вся ця інформація в ньому поміщається.
Але він ходить і в театри, на кінопрем'єри, він цікавиться мистецтвом. Тому, можливо, він теж зробить такий хибний крок і піде в актори. Але це буде його вибір.
- Це, напевно, і нинішні часи грають роль, що Василь зацікавився історією?
- Однозначно. Наше суспільство зараз поділилося на два табори. Особливо молодь, я маю на увазі таких, як Василь. Тобто є люди, які не помічають те, що відбувається збоку, і намагаються цього не помічати, жити в якихось інших реаліях. А є молодь, яка розуміє, в яких реаліях ми живемо, робить висновки, аналізує історію, аналізує сьогоднішній день і думає, як жити завтра.
Тому, дивлячись на Василя, мені приємно, адже розумію, що такої молоді у відсотках стає більше. В часи моєї юності ми взагалі нічим не цікавились, бо це був період Радянського Союзу. Нас тоді вчили, щоб ми нікуди не лізли і нічим не цікавились, окрім того, що відбувається в нас під носом. А зараз молодь вже досить обізнана, свідома. Дай боже, якщо таким курсом будемо йти, з часом виростемо в дуже хороше суспільство.
- Ви кажете, що хтось розуміє, в яких реаліях ми живемо, а хтось живе у своєму світі. До сих пір в тренди потрапляють російські виконавці, вилазять десь російські серіали. Знову багато російської мови на вулицях. Культура десь недопрацьовує? Можливо, батьки не пояснюють своїм дітям, які самі ще не можуть усвідомити, що ми переживаємо і чому?
- Культура - це дуже велике поняття. Якщо ви маєте на увазі безпосередньо культурний простір, звісно, це наша недопрацьовка однозначно. Я про це вже давно кажу. Ми з цією недопрацьовкою живемо ще з 1991 року. І маємо зараз такі наслідки.
В культуру ще входить і виховання. Тому, звісно, певною мірою за це є відповідальність і на батьках. Мало того, щоб привчити дитину відкривати двері жінці чи поступатися місцем бабусі, треба ще й виховувати певну позицію. І те, що ми чуємо більше російської мови, це, напевно, наслідки того, що ми швидко забуваємо біль, намагаємось відокремити його від свого життя.
Ви ж пам'ятаєте, який був сплеск української мови? Намагалися розмовляти навіть ті, хто казав: «Я не вмію, не знаю, але буду». А зараз все трошки згасло. Всі звикли до цих реалій, відбувся якийсь релакс в поганому сенсі, і багато хто намагається жити таким життям, яким вони і жили. Хоча я казав і буду казати, що таким життям, яким ми жили, ми вже ніколи жити не будемо. Треба для себе це зрозуміти як даність. Тому треба робити вибір. Рано чи пізно все одно доведеться.
Це болюче питання. Недарма ми майже 500 років знаходимося в стані війни з нашим так званим сусідом. Це наслідки того, наскільки ми всі покалічені.
Моя кохана - та сама єдина, сумнівів немає
- Ви втрапили у халепу з квартирою: вклалися у забудову, але дому у вас так і немає. Це питання так і не зрушило з місця?
- Ні, воно досі висить у повітрі. Цей ЖК стоїть, як і стояв. Знаю, що забудовники мітингували під КМДА, але судячи з того, що відбувається в нашому політикумі, дивлячись на всі корупційні скандали, які зараз на слуху у всіх, ти розумієш, що таке питання, як твоє житло, досить далеко до розгляду.
Вірю, що прийде час і хтось вольовий скаже: «Давайте вже доробимо це нарешті». І я ж не один такий. Питання недобудов дуже-дуже болюче в суспільстві. І не тільки Київ цим страждає. На жаль, в кожному місті ці недобудови стоять як пам'ятки недострою.
Але віримо в краще. Будинок вже практично готовий. По суті, його треба ввести в експлуатацію і поставити на баланс. Тобто, я так розумію, це корупційно-бюрократично-юридичні процеси.
- Як ви блекути переживаєте?
- Та абсолютно, як і всі. Накупили ліхтариків, є павербанки. Слава Богу, у нас свідомі мешканці в будинку. Всі скинулися грошима і купили інвертор для будинку. Тому певний час, коли вимикають світло, у нас є водопостачання і тепло.
- А що любите робити, коли немає світла?
- У нас є ціла традиція вечірніх прогулянок з Джеком (французький бульдог. – Авт.). Далі ми готуємо вечерю. А потім із задоволенням лягаємо спати. Коли вимикають світло – це нарешті можливість лягти вчасно і виспатися.
- Ви вже обмовилися, що готові освідчитися коханій. Таки вона та сама єдина, сумнівів немає?
- Так. Вона зараз іде поруч зі мною, я не можу голосно про це казати. А щодо останнього – підтверджую, вона та сама, сумнівів немає.
- Про що сьогодні ваші найбільші мрії?
- Моя мрія не змінилася. Ми, бог вже з нами, покоління покоцане, вибачте, і Радянським Союзом, і різними перебудовами та пертурбаціями. Зараз війна йде.
Найголовніше – це діти. Моя мрія, щоб наші діти жили в більш комфортних умовах, щоб у них не було бажання покидати цю країну і шукати щастя десь іще.
У нас все є для того, щоб бути процвітаючою країною. Не хочеться вірити, що нам, як то кажуть, пороблено. Хочеться вірити, що в наших дітей буде краще майбутнє. Недарма ми за це таку ціну платимо. Не хотілося б, щоб і наші діти, не дай боже, таку ціну платили. Тому мрію, щоб вони жили в нормальній країні, де можна нормально себе розвивати, проявляти і працювати на майбутнє.
Вячеслав зі своєю коханою. Фото: instagram.com/sldovgenko/
