• Головна
• Суспільство

Сергій Жадан часто дає інтерв'ю. Але в основному говорить про політику, а не про творчість або, тим більше, особисте життя. Ми думали, що секс-символ української літератури, як його часто називають читачки, приховує сім'ю і тому у ЗМІ про неї – жодного слова. Але все виявилося набагато простіше. Про дружину та дітей журналісти Жадана не запитують, зводячи його в ранг політичних експертів. А ми спитали. А також про те, чи сам письменник втомився від розмов про політику.

- 23 серпня вам виповниться 45 років. У Жовтневому палаці пройде ваш творчий вечір. Сприймаєте його як результат якогось творчого шляху чи просто святковий захід?

- Це радше сімейний захід, аж ніяк не етап. Просто хотілося зібрати близьких мені людей, яких я люблю та поважаю, яких давно не бачив. Тому я запросив наших геніальних акторок – Аду Роговцеву, Катю Степанкову, Ларису Руснак, Ірму Вітовську та Таню Міхіну. Вони всі дуже різні, цікаво дивитись, як вони працюють. Тому це не якийсь результат, а скоріше спроба зібратися всім разом.

- Репетируєте?

- Так, звичайно. Я підібрав тексти, які хотів би щоб читали актриси, а вони мені показали, як усе це бачать. Це професійна робота. Вони не можуть до цього вечора поставитися аби як. Готуються, діляться своїми ідеями. Тому має бути цікаво. Зрежисувати все це нам допомагає Ярослав Лодигін, який зняв фільм "Дике поле" (за романом Жадана "Ворошиловград". – Авт.).

- А ви самі проходили якісь курси, щоби навчитися гарно декламувати свої вірші?

- Ні, не проходив. Але, по-перше, я багато виступаю. По-друге, дуже люблю слухати інших поетів. Для мене зачитування поетом своїх поезій – це такий своєрідний джаз. Пам'ятаю, як у 90-х роках у Львові я потрапив на творчий вечір Миколи Вінграновського. Для мене почуте стало великим потрясінням. Він був професійним актором, учнем Довженка. У Вінграновського була якась неповторна манера читання, пафосна, наполеглива, енергійна, і це те, що захоплювало, втягувало у вир його читання. Коли слухаєш таких людей, то в тебе самого виробляється власний голос, манера читання та інтонації.

"ДЕРЖАВА МОЖЕ І ПОВИННА ПОПУЛЯРИЗУВАТИ УКРАЇНСЬКІ КНИГИ"

- Професії літературного критика у нас не дуже популярна. З огляду на це на чию думку орієнтується письменник?

- Для мене важливою є реакція читачів, безумовно. Я ніколи від них не ховався. Навпаки, мені цікаво спостерігати, як реагують читачі і в соцмережах, і на якихось онлайн-зустрічах. Звичайно, є колеги з цеху, яким я довіряю і чия думка є важливою. Прізвища називати не хочу, щоб не образилися ті, кого не згадаю (посміхається).

- Українці стали менше читати. Це проблема державної політики?

- Я знаю, що є люди, які не люблять, коли на державу перекладають питання культурної політики, але я таки ризикнув би це зробити. Можна відкрити одну книгарню, можна дві, але, в принципі, такі речі як книговидавництво загалом держава має підтримувати. За останні 5 років українська держава чи не вперше демонструє якусь подобу культурної політики. Справді, у нас запрацювали культурні інституції, і дуже хочеться, щоби зі зміною політичної влади не зникли ці тенденції, цей вектор розвитку культури. Зрозуміло, що держава не може відкривати книгарні у селах та райцентрах чи будувати кінотеатри, але вигадати якийсь механізм популяризації книги та вітчизняного кіно держава може й мусить.

- Чи часто зустрічаєтеся з колегами-письменниками? Що обговорюєте?

- Зустрічаємося скоріше у якомусь професійному контексті, на книжкових ярмарках чи літературних фестивалях. А так, щоб зустрічатись на кухні та обговорювати проблеми, якось часу не вистачає. Скоріше з друзями-музикантами так зустрічаюся. Так склалося, що, мабуть, більш інтенсивне та насичене спілкування саме з музикантами, ніж із письменниками.

- І що зараз хвилює друзів-музикантів?

- Друзів-музикантів, скажімо, "собак", турбує випуск нашого нового альбому. Ми записали альбом, зараз він якраз на фінальній стадії, зводимо останні треки, відсилаємо на студії, і у вересні має бути презентація та восени тур. І з друзями з "Лінії Маннергейма" та сама штука, бо ми зараз пишемо новий альбом, він десь до кінця осені теж має вийти. Такий урожайний на музику рік (посміхається ).

"НА ​​КОНЦЕРТ У ЧЕРНІГОВІ ПРИЙШЛО 7 ЛЮДЕЙ"

- Гурт "Жадан і Собаки" виступав у Кременчуцькій виправній колонії. Чи переживали, що щось може піти не так?

– Побоювань не було, бо дирекція цієї виховної установи викликає довіру, ми з ними спілкувалися до концерту. Хоча ми до цього ставилися як до якоїсь веселої пригоди, насправді це не дуже весело, коли ти бачиш молодих людей у ​​такому закладі. Але для нас це був важливий та корисний досвід. Сподіваюся, для них також. Ми з ними поспілкувалися, у футбол пограли.

- Про що у колонії вас запитували ув'язнені? Що їх турбує?

- Те саме, що хвилює підлітків у якійсь звичайній школі. Хтось цікавиться музикою, хтось сам пише музику, когось турбує навчання, футбол. Хтось ні про що не думає, хтось мріє якнайшвидше звідти виїхати. Люди різні. Важливо розуміти, що умовна тюремна стіна все одно залишає людині право бути людиною, повернутись назад і жити повноцінним життям. Дуже важливо цим підліткам, цим фактично дітям нагадувати про це.

- Як вам взагалі прийшла ідея виступати у подібних установах?

- Для мене вся ця історія почалася понад 10 років тому у спілкуванні. Мій великий друг, нині покійний письменник та перекладач Юрій Покальчук опікувався двома такими установами, здається, десь у Черкасах та Кременчуці. Він регулярно їздив до цих дітей, робив самвидавський літературний альманах. І коли Юра помер, для мене було дуже важливо поїхати до цієї установи до Кременчука. Ми там навіть кліп зняли.

- "Жадан і Собаки" кличуть на корпоративи?

- Іноді так. Не скажу часто. Це зазвичай досить специфічні корпоративи, чи журналісти, чи айтішники, тобто люди, які, в принципі, ходять на наші концерти.

- Що складніше організувати – гастролі письменника чи музиканта?

- Музиканта, безперечно. Письменник взяв свої тексти, приїхав – і можна виступати, хоч тут у вас, хоч на вулиці, де завгодно. А музичний виступ потребує дуже багатьох складових: апаратура, приміщення, певний менеджмент, і в нас із цим у країні теж є проблеми. Ринок не дуже динамічний. Тому, на превеликий жаль, є всього десяток-півтора міст, де вирує гастрольне життя, а міста просто мертві. І скільки ти туди не приїжджай, це не дає жодного результату. Наприклад, Чернігів. У нас там були три спроби зробити концерти, і це були три найпровальніші концерти в нашій кар'єрі. На перший прийшли 7 людей. Нас на сцені було більше, ніж у залі.

– А ви якось аналізували, чому так?

- Аналізували, але це не піддається жодній логіці (сміється).

Кліп "10 Праведників", знятий у колонії

"СИН НЕ ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ ЧИТАТИ МОЇ КНИГИ"

- Ви дуже рідко говорите про свою дружину. Це такий піар-хід, щоб було більше шанувальниць?

- Я не рідко говорю, просто рідко запитують. Зазвичай запитують про політиків, президентів, Зеленського, Порошенка, а про дружину рідко запитують.

– Розкажіть, нам цікаво.

– Ми із дружиною живемо 10 років, у нас є донька Марія, їй 7 років. Дружина опікується моїм благодійним фондом, різними гуманітарними проектами на сході. Наразі ми думаємо розширити нашу діяльність, окрім Донбасу захопити ще Харківщину. Дружина цим займається, це її відповідальність, за що я дуже вдячний.

- Знаю, що Ірина працювала у видавництві "Фоліо". Як ви з нею познайомились?

- Я прийшов до редакції і побачив найкрасивішу дівчину в редакційному відділі (посміхається ).

- Ваша дочка Марія чим захоплюється?

- Вона ходить до етнографічної студії, співає. Займається фольковим співом. Дуже любить співати. Їй подобається те, що ми робимо із "собаками" і іноді я її витягаю на сцену на наші концерти, вона з нами співає. А так цікавиться тим, що й усі діти. Малює, читає, дуже любить книги, що мені дуже подобається.

– Вона знає, що тато відомий письменник?

- Ну, звичайно. Вона іноді бере мої книги, але не читає. Я для неї написав окрему книгу "Вірші для Марійки". Це дитячі вірші, вони існують в одному екземплярі.

- Ви не збираєтесь їх видавати?

– Є ідея доопрацювати цю книгу і потім видати. Два роки тому ми робили проект із Харківським художнім музеєм, вони звернулися до дитячих студій та шкіл у Харкові, щоб вони проілюстрували мої вірші дитячі. І діти зробили близько 500 малюнків. Це неймовірні малюнки, вони є надзвичайно яскравими, креативними. І ось ми хочемо зробити таку книгу – з моїми віршами та цими малюнками. Ідея є, але поки що вона не дуже конкретна. Може, наступного року. Хочемо зробити якийсь благодійний проект, щоб він приносив гроші на якусь благодійну штуку – допомогти якійсь школі чи інтернату.

– Дружина з вами їздить на гастролі?

- Так, їздить іноді.

- Як Ірина ставиться до вашої медійності? Може сама хоче стати популярною?

- Та ні, вона не має, наскільки я розумію, претензій на медійність. Вона самодостатня людина. Мені допомагає. Власне, без неї я фондом не міг би займатися. Він вимагає багато адміністраторської роботи, на яку я не маю ні часу, ні особливого вміння.

- А в соцмережах ви чомусь ніколи не публікуєте дружину, доньку?

- Так постійно публікую (сміється).

- Ну де?

- Подивіться. Зайдіть у мій Інстаграм. Я публікую. Ходили на футбол із Марією, вона вперше була. Я цю фотку викладаю. Ось ви питали, чи не є піар-ходом, що я ховаю сім'ю. Ні, це не піар-хід. Але також я не хочу, щоб, скажімо, поява моєї родини у ЗМІ, медіа сприймалася як піар-хід. Мені це не подобається. Мені подобається, коли сімейна атмосфера не втягнута у медійний простір.

- У вас ще є старший син Іван.

- Так, у мене є син від першого шлюбу, йому 23 роки. Він зараз вступив до аспірантури, він історик.

- Часто бачитеся?

- Не так часто, він у Львові живе, але бачимося, на зв'язку, звісно.

– Ким він хоче працювати?

- Це складне питання – ким він хоче працювати. Він історик, вивчає середні віки. Він добре закінчив вищий навчальний заклад і вступив до аспірантури, що свідчить, очевидно, про те, що він і далі хоче пов'язати свій життєвий хай із історією. Я, звичайно, не тисну, не спрямовую, головне, щоб йому це було цікаво, щоб його це влаштовувало.

- Радився з вами, куди поступати?

- Так, звичайно. Я намагався чимось підказати. Закінчив вищий навчальний заклад він в Україні, а зараз далі навчатиметься. Можливостей багато, можна далі навчатись в Україні, можна за кордоном, а потім повернутися сюди. Це ж не наші можливості, які були 20 років тому. Сьогоднішній молоді можна позаздрити у цьому плані.

- Десять років тому в інтерв'ю нашому кореспондентові ви розповідали, що син став готом. Це захоплення пройшло?

- Слава богу, пройшло (сміється). То був дуже дивний період. Для мене було несподівано, чому Іван став готом, це виникло нізвідки і потім зникло. Якийсь підлітковий період, коли дитина кидається в екстремальні крайнощі.

- Тобто він прийшов додому в чорному балахоні і сказав: "Тату, я гот"?

- Ну майже. Він не прийшов у балахоні, балахон він мав десь купити. А взагалі ці чорні балахони, всі ці речі, це дуже дивна субкультура, яку я не до кінця розумію.

– А в університеті знають, що він син Сергія Жадана?

- Ну, звичайно.

- Розпитують про вас?

- Наскільки я розумію, із цим у нього проблем немає. Він закінчував католицький університет, а я з ними дружу, іноді там виступаю, там хороша школа журналістики, і ми з ними постійно на зв'язку.

– Син читає ваші книги?

- Припускаю, що ні. Для мене це не так важливо. Головне, щоби він у принципі читав.

- Невже він не цікавиться, що написав тато?

– Ми про це не говоримо. Для мене це не є принциповим. Але в будь-якому разі, я б йому не заважав читати мої книги, але й не закликаю це робити. Мені здається, це досить делікатні речі. Те, що люди є батьком і сином, це не означає, що вони мають бути письменником та читачем один для одного.

"Я втомився від ролі політичного експерта"

- Читач нам надіслав провокаційне запитання. Я його процитую: "Чи вважаєте себе відповідальним за низький культурний рівень населення, оскільки ліричний герой ваших книг майже завжди наділений негативними рисами? Читач дивиться на таку модель поведінки і вважає, що це не просто нормально, але навіть круто і весело".

- Я почуваюся відповідальним за все, що відбувається в цій країні, бо я відповідальний громадянин цієї країни. Але якщо відповідати на це запитання, то саме в цьому випадку я не думаю, що саме через мої книги українське суспільство є таким, яким воно є. Скоріше навпаки. Це суто радянське трактування природи культури та мистецтва. Що саме мистецтво формує суспільство. Мені здається, навпаки. Мистецтво є певним відбитком суспільства. І це письменники вчать громадян нецензурної лексиці, а громадяни навчають письменників. Коли я описую якесь соціальне середовище, я ж його не вигадую, я його відтворюю. Я десь бачив, чув і хочу про це написати. А не помічати якісь негативні та суперечливі речі, мені здається, це не зовсім чесно. Вважати, що українське суспільство кидає сміття на вулицях, бо начиталося книжок українських письменників – це трохи смішно.

- Якою була перша думка, коли дізналися про законопроект про дематюкацію мови?

- Я якось не сприйняв цього серйозно, мені здається, це досить дурний законопроект. Це смішно і нікому не потрібно.

- Ось ви сказали, що частіше запитують про політику, ніж про сім'ю чи творчість. Ви від ролі політичного експерта не втомилися?

- Я надзвичайно втомився, бо весь час повторюю, що не є політичним експертом. Моя думка є надзвичайно суб'єктивною, вона приватна, але знову ж таки – це зараз така культура подачі. Культура подачі думки, меседжу, вона досить безапеляційна, вона досить прямолінійна, і ця приватність і суб'єктивність звідти витісняється. Насправді, це все дуже сумно. Це свідчить, очевидно, про не дуже високий рівень нашої журналістики, коли у письменників питають передусім про політику. Я так розумію, що є певний запит. Читачі, побачивши в заголовку прізвище президента, більше зреагують на нього, аніж на прізвище якогось письменника. Але мені здається, що це глухий кут. ЗМІ фактично витісняють гуманітарну та культурну сфери з медіапростору, а потім ми звинувачуємо письменників у тому, що вони розбещують українське суспільство. Якби письменникам давали більше нагоди говорити саме про культуру, про літературу, можливо, все було б трохи інакше.

- А чому суспільство має такий запит? Аби політику коментували діячі культури?

- Я не думаю, що суспільство має запит саме на це. Частково цей запит імітується машиною пропаганди, створення якогось мас-медійного контенту. Коли суспільству нав'язується думка, що йому потрібні певні суспільні авторитети, і саме авторитети вкажуть, де правда життя, а де хибні істини. На превеликий жаль, деякі мої колеги ведуться на роль такого громадського авторитету, із задоволенням підхоплюють цю гру, і справді починають говорити про ті сфери, де вони не дуже добре орієнтуються.

- Але ж ви теж багато інтерв'ю даєте саме на теми, які не лежать у сфері вашої діяльності?

- Безперечно, і розумію, наскільки іноді безглуздо це звучить.

- То чому тоді не відмовляєтесь відповідати на подібні запитання?

- Я слабохарактерна людина, ввічлива, якщо журналіст питає, ну як я можу не відповісти, мені здається, це неправильно.

"УКРАЇНІЗАЦІЯ - ЦЕ НЕ СТРАШНО"

- Перед початком війни на Донбасі ви сказали таку фразу: "Щоразу з'являється пара мудаків, які кажуть, що наша головна проблема - проблема мови". Чи змінилася ваша думка зараз? Ви вважаєте, що ми не маємо мовної проблеми?

- У нас мовна проблема, безумовно, є, і вона й надалі залишається досить делікатною. Те, що зараз ухвалили закон, на превеликий жаль цю проблему не знімає. Я був за ухвалення цього закону, дуже сподіваюся, що він таки стане початком якогось виправлення та нормалізації ситуації. Але поки що, наскільки я можу судити, він і надалі залишається приводом для загострення. Цей закон набрав чинності, але наскільки я знаю, у ВР вже було зареєстровано законопроект про відстрочку його дії. Можна передбачити, що й надалі на цьому питанні певні політсили спекулюватимуть. Замість того, щоб спробувати реалізувати так, щоб максимально згладити гострі, незручні кути.

- Чи є взагалі у політиків бажання згладити ці кути?

- Ну, ви ж бачите, що за звичаєм це питання актуалізується напередодні виборів. Або коли він актуалізується, то це потім призводить до серйозних якихось суспільних зрушень. Фактично Майдану, що передувало? Ухвалення закону Ківалова – Колесніченка.

- Як ви ставитеся до російськомовних українців? Вважаєте, що всі в Україні мають розмовляти українською? Якщо так, чи правильно діяти у цьому плані шляхом заборон та ультиматумів?

- Я до всіх громадян України ставлюся з повагою. І так само з повагою ставлюся до Конституції України, де прописано, що ми маємо одну державну мову і нею повинні всі володіти. Мені здається, що це важливий мінімум. Іноді можна зіткнутися з такою позицією, що людина просто принципово не сприймає українську як державну і заперечує її статус. Відповідно, це поле для конфлікту, і дуже важко цей конфлікт оминути. Мені здається, де є взаємоповага, то там і з'являється можливість вирішити проблему. Там, де є взаємні претензії та небажання слухати опонента, дуже складно говорити далі, вийти в конструктивну площину, і мовного питання це також стосується.

- Харків – переважно російськомовне місто. Виникають конфлікти на цьому ґрунті?

– У мене немає конфліктів. Я україномовний громадянин України, я все своє свідоме доросле життя говорю українською, зокрема й у Харкові. І більше того, я вам скажу такий жарт, я звик до того, що зі мною в тому ж Харкові переходять на українську чи принаймні запитують, чи не проти, якщо вони говоритимуть російською. Якоїсь мовної агресії я давно не зустрічав. Хоча це моя приватна історія, багато хто, я думаю, може розповісти інше. Так, Харків, безумовно, російськомовний, але він не українофобський. Там, по-перше, дедалі частіше чутно українську мову і, по-друге, ви ж розумієте, що є місто і є регіон, і Харківська область не настільки російськомовна. Це давня проблема, коли російська є мовою міста. Це дещо штучна ситуація, коли просто на побутовому рівні люди готові говорити українською, але потрапляючи у публічний простір – не наважуються. Це певний психологічний бар'єр, коли людина не переходить на українську. Повертаючись до питання: чи можна це змінити за допомогою заборон? Навряд. Не можна за допомогою наказу змусити людину любити Україну.

– А як можна?

- Потрібно читати та писати гарні книги. Потрібно писати та слухати хорошу музику. Потрібно ходити до українського кіно. Послухайте, ось є закон, і наскільки я розумію - він стосується й інформаційного поля, системи освіти, і я впевнений, що в нас ситуація змінюватиметься у бік позитивної та конструктивної українізації. Я розумію, що це політичне питання, те, що зараз я вам сказав, воно, безумовно, викличе багато зауважень та багато неприйняття, але я впевнений, що українізація – це не страшно. Якщо вона справді проводиться розумно, конструктивно. Це нормальний процес, коли громадяни країни знають мову своєї країни. Це не є якимось порушенням прав людини. Мені здається, це нормально. Але якщо це не сприймається кимось, окей, тоді ми маємо певні розбіжності в розумінні того, що таке - країна, що таке - держава і що таке в принципі правове поле країни.

ДО РЕЧІ

Три книги, які Жадан взяв би на безлюдний острів

- Я б узяв свої книги, щоб там влаштувати автограф-сесію (сміється). Я жартую. Я взяв би щось енциклопедичне, щось хрестоматійне, дуже люблю літературні антології, де можна порівнювати різні голоси та тексти. Я взяв би, наприклад, антологію української поезії XX сторіччя, яку було видано видавництвом "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Івана Малковича. Мені здається, що це такий новий "заповіт" української літератури, там є все. І достатньо однієї цієї книги, можна інші дві не брати. Цього достатньо, щоб десь сидіти на безлюдному острові і не почуватися самотнім.

ПРО НАСТУПНУ ЕКРАНІЗАЦІЮ

- На якому етапі екранізація "Інтернату"?

- Ми завтра зустрічаємося з Ярославом Лодигіним і поговоримо про це. Ми заздалегідь домовлялися з ним попрацювати, але конкретики якоїсь немає. Ярослав зробив навіть чернетку сценарію, але на цьому поки що все зупинилося.

- Під час зйомок "Дикого поля" у вас із Лодигіним були розбіжності. Чи це не вплинуло на подальшу роботу?

- Розбіжності були скоріше емоційного плану. І я, і він хотіли побачити добрий остаточний результат. Це не призвело до якихось конфліктів. У нас із Ярославом гарні стосунки, інакше ми б не говорили про наступну екранізацію. "Інтернат", можливо, вийде на театральній сцені, у нас ведеться діалог із харківським театром Шевченка.

– Сергій Лозниця казав, що хотів би екранізувати "Інтернат". Чи ви з ним обговорювали таку можливість?

- Я знаю про цю ідею, але ми із Сергієм про це не говорили. Я з великим інтересом та симпатією ставлюся до того, що він робить. "Донбас", як на мене, надзвичайно цікаве кіно, яке викликає багато питань, претензій, мені особисто було дуже цікаво його дивитися.

Відеоверсія інтерв'ю

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Ірена Карпа: Українцям треба повчитися у французів мистецтву жити красиво