25 листопада
Завантажити ще

Видавили всіх, хто міг чинити опір: 9 років «референдуму», який зруйнував Донбас

Видавили всіх, хто міг чинити опір: 9 років «референдуму», який зруйнував Донбас
Фото: Андрій Бутко/commons.wikimedia.org

Дев'ять років тому на сході України відбувся "референдум". Псевдоплебісцит, який не мав нічого спільного ні з Конституцією України, ні з якимись іншими законами, але стався і став рядком в історії нашої країни. Темним каламутним рядком, одразу ж після «референдуму» у Криму. Але, на жаль, викреслити цей рядок у нас уже не вийде.

«Голосували» по проїзному

Той день, 11 травня, у Донецьку був прохолодний та сонячний. Місто вже було захоплене росіянами, яких «тут немає», як переконував Путін з телеекранів, розвішаних на стінах будинків та на головному місці, де скупчилися росіяни та їхні поплічники – на будівлі Донецької облдержадміністрації, оточеної барикадами з покришок та колючого дроту. Біля барикад на лавках днювали та ночували пенсіонери з довколишніх будинків – в телевізорах йшов лише канал «Росія24», і там показували "повсталі" Донецьк та Луганськ.

Вранці у сонячному місті в школах почався рух – сюди потягнулися голосувати «за приєднання до Росії». У бюлетенях, що друкувалися на звичайних принтерах, вкрадених з тієї ж облдержадміністрації, правда, стояло інше питання - про незалежність «ДНР» та «ЛНР» від України. «Але ми знаємо, що насправді мається на увазі!» - підморгували голосуючі.

«Голосували» відразу, навіть не заходили в кабінки. «Голосували» за себе та «лежачу бабусю», яка й хотіла б прийти, та не може, але дуже просила… Заодно і за сусідів, знайомих та друзів дитинства – було можна. «Голосували» за паспортами України та Росії, водійськими правами, перепустками на завод та за автобусними проїзними. Влаштовували змагання, хто більше разів проголосує, щоразу приходячи на нову «дільницю» і знову висловлюючи свою позицію. Рекордсменам у гонці (хто програв - виставляли пиво) вдалося відзначитись у десяти і більше точках. «Голосували» люди в російській військовій формі, страшнуваті «рембо» у темних окулярах, із чеченським акцентом та автоматом через плече.

У школах на «виборчих дільницях» сиділи ті самі тітки, котрі чотири роки тому «обирали» Януковича у президенти.

Біля будівлі ОДА поставили намет для волевиявлення, там можна було «голосувати» будь-кому. Звісно, зранку там хтось уже танцював на задньому плані, а з дверей тричі захопленого за весну «білого дому» (так місцеві називали будівлю обладміністрації), де на першому поверсі загарбники обладнали їдальню, вже пахло смаженим. Іноді з колонок починали звучати пісні Жанни Бичевської про росіян, Росію та богообраність цієї країни. Біля клумби біля ОДА ходила хресна хода, доповнюючи… ні, не сонячну картину весняного дня, а інфернальне полотно майбутніх потрясінь. А тим часом у звичайних міських дворах йшов звичайний вихідний день. Травневе сонечко приємно заколисувало, квітло все, що тільки може, мужики на майданчиках ганяли у футбол, місто, здавалося, плавно виходило з довгих «травневих» вихідних.

А де опір?

Мине зовсім небагато часу, і почнуть говорити, що «сто відсотків мешканців Донецька проголосували за Росію». У Донецьку ВЖЕ не було сто відсотків жителів, натомість були тисячі, десятки тисяч росіян, які заїжджали до міст і сіл сходу України з грудня-січня і не просто відпочити на канікули. Донецький Євромайдан біля пам'ятника Шевченку та усі проукраїнські мітинги вже обагрилися кров'ю, з річок діставали тіла замучених і страчених українських активістів. Фотографії учасників Донецького майдану проросійські «нодівці» та інші «сили самооборони» розвішували на стінах будинків із підписами «зрадники батьківщини» та пропозицією встановити їхнє місце розташування. Євромайданники залишали рідне місто ночами, з одним рюкзаком та в натягнутих на очі капюшонах. Багато хто – після скандалів з батьками, які проголосували за «ДНР», з прокльонами в спину і погрозами зречення. Слава богу, ще ходили потяги та літали літаки, але на автостанціях уже чергували росіяни, які перевіряли документи. Могли і пообіцяти «розстріляти», якщо людина їм просто не сподобалася. Зауважте - вже не просто «затримати», а одразу «розстріляти». Міліція відверто їм допомагала, сумуючи осторонь і не втручаючись.

Звичайно ж, «одностайно»

Отже, із донбаських міст були видавлені всі, хто намагався чинити опір. Накачування йшло всіма можливими способами: не дарма телецентр і телеканали були захоплені ще на початку квітня. Цілодобово говорили російські канали, перебиваючи новини Майдану, які долинали з Києва. Чутки залякували мешканців приїздом «700 бандерівців», «паспортами негромадян» для всіх, хто не розмовляє українською, та іншою нісенітницею, в яку вірили охоче або вдавали. Вулицями ходили «патрулі» немов родом із 90-х – голені голови, гнилі зуби, обмежений лексикон, погано захована зброя чи бита. Було захоплено міліцію, прокуратуру, мерію, казначейство, управління інфраструктури…

За добу до «референдуму» нещасних бюджетників, які згодом стануть головною масою всіх казенних заходів, сповістили: голосувати за списком, робити фото бюлетеня, на виході доповідати черговому. За неявку на референдум – пояснення, причому не у кабінеті директора, а у «МДБ». Автобусні виїзди з Донецька було перекрито.

Російські телеканали отримали чудову картинку: черги на «голосування». До третьої години дня потік бажаючих вичерпався, порожні «виборчі дільниці» закрилися вже о п'ятій годині вечора. До півночі встигли привезти «протоколи голосування» навіть із Червоного (тоді ще) Лимана. Втім, відчуття, що ніхто нікуди не їздив, не залишало учасників процесу. Близько дванадцяти оголосили результати: 89% та 94% «за» в окупованих районах Донецької та Луганської областей відповідно. Ніхто й не сумнівався, що цифри будуть намальовані красиві. Міжнародні «спостерігачі» в особі пари іноземних блогерів, журналістів-фрілансерів та кількох екзальтованих німецьких депутатів – усі ці імена нічого не скажуть обивателям – покивали головами, мовляв, так, всі як один мешканці хочуть до Росії.

А де радість?

Вранці з Донецька потяглися автомобілі, навантажені речами: виїжджали перші родини переселенців, які зрозуміли, до чого йдеться. Україна, звісно, «референдум» не визнала, але й Росія не дала чіткого пояснення, повідомивши лише, що вибір народу Донбасу поважає, але приєднувати до себе поки що не збирається.

У повітрі повисли питання "Що робити далі?" і «Як жити?» Із псевдореспубліками ніхто не хотів мати справи. Надані самі собі «держави» вимагали дорожньої карти від Росії, яка сама до ладу не знала, що з ними робити, але дала їм час усвідомити, що вони вже «не Україна», а ось-ось і майже «Росія».

Надалі роковини «референдуму» намагалися святкувати та навіть ходили демонстраціями. Щоправда, телекамери не знімали крупним планом «щасливі» обличчя бюджетників із прапорами псевдореспублік, аж надто вони були похмурі і не висловлювали належний ступінь щастя. Дивним чином жодного разу демонстрація не була «обстріляна ЗСУ», що зміцнює городян у сумніві, а чи ЗСУ обстрілювало всі ці 9 років Донбас? Минулого і цього року ходіння скасували, пустивши натомість млявий автопробіг та десятка автомобілів. Радості на обличчях городян, як і раніше, не спостерігається.


P.S. Сонячних днів після 11 травня 2014 року у Донецьку та Луганську було ще чимало, але радощів вони вже не приносили. Результатами псевдореферендумів – згодом ще й на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей – стали війна, розруха та злидні. Якби дев'ять років тому люди змогли б зазирнути у майбутнє та дізнатися, чим усе закінчиться – якими були б результати? Хто знає... У будь-якому разі хід історії б це навряд чи змінило, адже сусід, що злетів з котушок, не києм, так палицею хотів бачити відповідну картинку, яка виправдовує агресію. «Порятунок братнього народу Донбасу», а згодом і всієї «братської України» кривавою ниткою прошив сторінки історії нашої країни. Це чорний день календаря, і не тільки для Донбасу.