«Це дешевше, ніж ліки»: як м’які іграшки Toy Therapy Room лікують душу дітей і дорослих
У м’якому світлі затишної кімнати полиці рясніють плюшевими іграшками. Психологиня пропонує – дорослим і дітям - обрати серед них свого пухнастого союзника, того, хто відгукнеться серцю. І не просто союзника, а м'якого помічника "з особливою силою" - довіритись магії, адже ці друзі вміють підтримати й просто бути поруч.
Так, з третього дня повномасштабного вторгнення в Україні почала формуватися мережа психологічної допомоги, яка згодом об'єднала в проєкт Toy Therapy Room понад 70 центрів по всій країні. В основі цієї ініціативи - “терапія ігровим простором”, коли дитина чи дорослий отримує не лише консультацію, а й важливий інструмент - власноруч обрану іграшку-помічника. Авторка методики, психологиня Вікторія Назаревич, запропонувала не просто гратись, а створити цілий терапевтичний простір, де сама кімната з сотнями іграшок стає лікарем.
Про те, як вибір між ведмедем або маленькою жабкою може розкрити глибинні травми, чому військові, обкладаючись ведмедями, нарешті можуть заснути, та про історії зцілення Коротко про розповіла психологиня та кураторка проєкту Toy Therapy Room Віта Москаленко.
Серед безлічі дорогих іграшок дитина може взяти якусь непримітну жабку
- Віто, у чому суть вашої методики? Чим вона відрізняється від звичайної гри?
Психологиня та кураторка проєкту Віта Москаленко. Фото: особистий архів
- Ідея в тому, що дитина в спеціальній кімнаті обирає собі помічника - іграшку зі "спеціальною силою". У кожній такій кімнаті від 50 до 300 іграшок на полицях - це цілий світ! Це не просто гра: коли дитина розповідає, чому обрала саме цю іграшку, чим вона може допомогти, вона розповідає про себе, про свої потреби та страхи.
Наприклад, дівчинка років семи сказала мені: "Ця іграшка буде мене обіймати, коли я боюся". Або хлопчик, показуючи на ведмедика: "Він нагадує мені тата, який на війні". Через ці проєкції дитина вчиться піклуватися про себе та інших - це і є емоційна корекція.
Сам вибір іграшки - терапевтичний процес. Ми спостерігаємо, як дитина вибирає: хтось швидко, впевнено, хтось вагається, перебирає, а хтось взагалі не дозволяє собі обрати. Це багато що говорить про стан людини.
- Що найчастіше обирають діти?
- Цікаве спостереження: серед безлічі красивих, дорогих, нових іграшок дитина може обрати найнепримітнішу - маленьку жабку - тому що саме вона їй відгукується на якомусь глибинному рівні. Ми бачили це десятки разів і завжди пояснюємо батькам: будь ласка, не сприймайте це як похід до магазину. Тут відбувається тонка внутрішня робота, зцілення через символ.
- І от як потім дитину вмовити розлучитися з цією іграшкою?
- Особливість методики в тому, що дитина забирає потім іграшку із собою - це важливий психологічний момент.
По-перше, це простір, де не одна-дві іграшки, а до трьохсот! Сам процес вибору вже терапевтичний - як дитина шукає, пробує, порівнює, прислухається до себе.
По-друге, ми звернули увагу на важливість кольору - кожна іграшка має свій колір, а колір теж лікує. Комусь зелений приносить відчуття гармонії, комусь синій - спокою, а чорний допомагає "заземлитися", стабілізуватися. По-третє, можливість забрати іграшку із собою продовжує терапевтичний ефект.
Серед такої кількості іграшок кожен знайде те, що йому до душі. Фото надано Вітою Москаленко
Через іграшку виходить назовні те, що не можеш сказати прямо
- Чула, що ви працюєте не лише з дітьми…
- Так. Хоча починалося все з дітей, та дуже швидко ми зрозуміли, що методика працює і з дорослими - з мамами, які перебувають у постійному стресі, з вчителями, з військовими. У нас з'явилися виїзні кімнати - мобільні валізки, які можна взяти із собою до госпіталю, до пункту тимчасового розміщення. Наші колеги працюють із військовими у госпіталях, психіатричних лікарнях, де лікуються бійці з ПТСР та контузіями.
Якщо підбити підсумки нашого шляху: за час роботи ми пройшли від моменту, коли іграшку просто давали дитині в руки для підтримки до того, як іграшка стала частиною протезу військового - як символ підтримки та зв'язку з життям. І все це - волонтерська робота психологів, які присвячують проєкту свій вільний час, свою енергію та душу.
Кімната Toy Therapy Room у школі в Сумах. Фото надано Вітою Москаленко
- Чи помітили ви якусь різницю між тим, які потреби були в людей на початку вторгнення і зараз?
- На початку повномасштабного вторгнення основною проблемою були гострі страхи: порушений сон, нічні кошмари, агресивна або, навпаки, абсолютно замкнута поведінка, проблеми з харчуванням. Зараз, з часом, додалися проблеми іншого характеру - виснаження, вигорання, апатія.
У переселенців до всього цього додається глибока туга за домом, горювання за втраченим життям. Ми, наприклад, нещодавно проводили четверту зміну в Карпатах - працювали з дітьми загиблих героїв. Іграшка там стає безпечним простором, де можна нарешті поговорити про втрату, про біль, про те, що не можна говорити у звичайному житті.
Один випадок особливо запав у душу. Хлопчик 14 років, з провокаційною та трохи агресивною поведінкою, довго ходив між полицями і врешті-решт обрав найніжнішу рожеву ламу. Коли я запитала, яка в неї особлива сила, він відповів: "Зупиняти час". Я уточнила: "Ти хочеш зупиняти час?" Він кивнув: "Так, щоб тато більше не пропадав". Його батько вважається зниклим безвісти. Ось так це і працює - через іграшку виходить назовні те, що дитина не може сказати прямо.
У дорослих процеси дуже схожі. Була в нас вчителька з тимчасово окупованих територій. Коли вона побачила одного з плюшевих ведмедиків, у неї задрижав голос: "Такий самий у мене вдома залишився". Ми почали розмову, і вона зізналася, що страшно сумує за домівкою, але не дозволяє собі цих емоцій, тому що зараз живе з невісткою та онуками, має бути "опорою". Вдома вона тримається, а в нашому просторі змогла дозволити собі пережити ці почуття, поплакати.
З військовими теж відбуваються дивовижні речі. Один боєць розповідав, що не міг спати тижнями - постійна тривога, гіперпильність. Коли наша колега приїхала до госпіталю з валізкою іграшок, він спочатку скептично ставився, але потім обрав двох великих ведмедів і написав нам: "Я вперше нормально поспав. Просто обклався цими ведмедями". Це має наукове психологічне пояснення - м'які іграшки впливають на сенсорику, активуючи ранні, дитячі стадії розвитку, де формується базова довіра до світу.
- У вас так багато іграшок, і бачу, що вони не зовсім нові. Вам їх хтось приносить?
- Це окрема зворушлива історія. Ми принципово використовуємо іграшки, що були у вжитку, але лише гарної якості - чисті, цілі. Збираємо їх самі, силами волонтерів. Наприклад, у нас є колега - українка, яка зараз живе у Чехії, її чоловік воює. Вона за професією логопед і організувала там цілу мережу збору - місцеві жителі приносять їй іграшки, які вона потім великими партіями відправляє нам.
З компаній нам дуже допомогла фірма Stelp - через IKEA вони передали нам величезну кількість м'яких іграшок: черепах, хаскі, ведмедів. Ми з них робили цілі тематичні колекції!
Але найчастіше допомагають прості люди. Я як психолог, коли відкриваю новий простір, просто розміщую допис у Facebook: "Друзі, нам потрібні іграшки для терапевтичної кімнати". І люди несуть! Іноді по 5-10 іграшок, іноді по 50. Це дуже об'єднує - люди стежать за проєктом, переживають, з радістю беруть участь.
Так виглядає велике прання іграшок. Фото надано Вітою Москаленко
Наша терапія працює по ланцюжку - від серця до серця
- Чи помічаєте ви зміни у стані клієнтів після терапії?
- Ми спостерігаємо позитивну динаміку в 100% випадків, просто масштаб різний. Іноді зміни видно просто під час сеансу, який триває від 15 хвилин до години. Дитина може прийти абсолютно сумною, мовчазною. А ми спостерігаємо за процесом: як вона вибирає іграшку, як взаємодіє, потім малює для неї "подарунок", і ось вже через 40 хвилин діти починають сміятися, бігати по кімнаті, розглядати інші іграшки - видно, як стресс відпускає.
Ми використовуємо багато артматеріалів: глину, пластилін, блискітки, пісок. Були періоди, коли в країні відбувалися особливо важкі події - і ми всі відчували внутрішню порожнечу. Тоді в нашому загальному чаті писали: "Все, у нас пішли блискітки!" - тому що через блискітки, через щось яскраве ми компенсували цей внутрішній дефіцит світла.
Батьки часто потім надсилають нам фото: дитина нарешті спить спокійно, обіймаючи свою іграшку. Або пишуть: "Став менш агресивним", "Почав говорити про свої почуття". Пам'ятаю зворушливий випадок: я проводила виїзну акцію у наметі (такому, знаєте, як овочеві намети, але ми його гарно оформили). Підліток років 16-ти обрав маленьку зелену жабку. Минуло декілька тижнів, я сижу в місцевій кав'ярні, і він заходить - побачив мене і так радісно: "Ой, це ж ви мені ту жабу дали!" Виявилося, він носив її із собою постійно в кишені. Ось як працює цей образ - він стає внутрішньою опорою.
- А бувають труднощі? Наприклад, дитина відмовляється брати іграшку?
- Звісно, бувають, але ми не називаємо це проблемами - швидше, діагностичними моментами. Іноді дитина каже: "Мама не дозволяє забирати іграшку додому, каже, що я і так приношу купу всього". Тоді ми м'яко пояснюємо батькам, що це не просто річ, а інструмент підтримки, "особистий психолог" дитини.
Буває, діти в стані гострої тривоги намагаються взяти відразу багато іграшок. Це нормально - значить, їм потрібно багато підтримки. Я завжди в таких випадках кажу батькам: "Це дешевше, ніж ліки, і не має побічних ефектів".
Якщо ж батьки категорично проти, ми знаходимо компроміс: "Добре, я збережу твою іграшку у себе в кабінеті. Вона чекатиме на тебе, ти можеш приходити і грати з нею, коли захочеш". Або пропонуємо дитині намалювати свою іграшку, зліпити її з пластиліну, щоб зберегти зв'язок.
З дорослими іноді схожі ситуації. Коли ми були в таборі для дітей загиблих героїв, туди приїжджали військові. Один із них завітав до нас і запитав із недовірою: "А що це у вас тут?" Ми пояснили: "Це кімната, де у кожного може бути свій м'який помічник". Він хвилин десять просто стояв на порозі, вагався. Ми говорили: "Просто знайте, що цей простір є. Заходити не обов'язково". І ось він глибоко зітхнув і сказав: "Добре, я зайду". Це була його маленька перемога над травмою.
А взагалі, мріємо написати книгу - зібрати усі ці дивовижні історії зцілення. Їх накопичилося вже стільки!
Іграшку, яка запала в душу, дитина забирає додому. Фото надано Вітою Москаленко
- Є серед цих історій улюблена? Чи така, яка найбільше припала до душі?
- Я якось дуже втомилася, емоційно вигоріла. У нас вдома, знаєте, цілі гори іграшок: ми їх готуємо, чистимо для кімнат терапії. Серед них лежала іграшка-подушка, яскраво-помаранчевий котик. Я подумала: "А чому б і мені не обрати собі помічника?" Взяла його, поклала на торпеду в машині. І кожного разу, коли дивилася на нього, наче трохи сили додавалось.
Через 2-3 місяці я відчула, що ресурс відновився, і віднесла котика до кабінету. Прийшла жінка, переселенка з 2015 року. Вона обрала саме цього котика і сказала: "Я якось забула, що я є. Весь час думаю про доньку, про чоловіка, а про себе забуваю". Цей яскравий котик став для неї нагадуванням: "Я є, я можу звучати".
Минуло пів року. Вона прийшла у групу підтримки, яку я проводила для інших переселенців, і цього котика подарувала літньому чоловіку, який щойно приїхав з окупованих територій і мріяв про своє житло. Сказала: "Я вже 5-6 років тут, можу бути підтримкою для тих, хто тільки приїхав". Ось так і працює наша терапія - по ланцюжку, від серця до серця.
І це стало символом того, щоб він котика першим запустив до нової оселі. І за пару місяців у нього з'явилося житло, він почав доглядати за будинком і жити в ньому, це будинок людей, які наразі за кордоном. Отак одна іграшка стільки контактів утворила...
Тому ми продовжуємо працювати, розвиватися і наразі шукаємо гранти, щоб приносити ше більше користі тим, кому вона зараз найбільше потрібна.
Обрана іграшка захищатиме від усіх негараздів. Фото надано Вітою Москаленко
Історія питання
Офіційною датою початку проєкту Toy Therapy Room вважається вересень 2022-го. Але історія розпочалась раніше. На третій день повномасштабного вторгнення декілька психологів створили чати, почали координуватися, виникло арттерапевтичне співтовариство психологів та арттерапевтів. Члени групи розуміли, що мусять щось робити, адже тоді було багато переселенців, багато хто виїжджав, а діти були у величезному стресі.
Спочатку це були арттерапевтичні групи, центри, куди діти могли приходити малювати, вивільняти свої емоції, кілька місяців психологи працювали безкоштовно. А потім з'явилася ідея створити постійний простір Toy Therapy Room. Авторка цієї методики - психологиня Вікторія Назаревич - запропонувала не просто використовувати іграшки в терапії, а створити спеціальне середовище. Більша частина професіоналів, які керували цими центрами арттерапевтичної допомоги, почали також запроваджувати Toy Therapy Room. Велика допомога була від організації "Генофонд нації", яка об'єднує фахівців по всій Україні - психологів, арттерапевтів, педагогів, соціальних працівників. Вже до жовтня 2022 року було близько 90 центрів по всій Україні. Зараз - до 70, тому що відбуваються природні ротації серед психологів.
- Ваша методика - це українська інновація?
- Так, і ми цим пишаємося, - каже Віта Москаленко. - Звичайно, сама по собі терапія з використанням іграшок існує давно, але саме наша методика терапії ігровим простором - це ноу-хау Вікторії Назаревич. Ми адаптували підхід під специфічні обставини війни.
Кураторка проєкту підкреслює, Toy Therapy Room - повністю волонтерський, і це принципова позиція. Коли на волонтерські пункти приносили іграшки, діти з радістю брали їх - для них це був справжній ресурс, острівець безпеки.
У мріях учасників проєкту – отримати грант на розвиток. Всі ці три з половиною роки вони працюють на власних ресурсах, зрідка отримуючи допомогу зовні. ГО шукає цю допомогу, іноді приходять партнерські поставки з Чехії, Швеції. Наприклад, у Швеції є ініціатива Sweden stands with Green - це українці, які живуть там і просто волонтерять, вони підтримували матеріалами.
Окрім допомоги дітям та дорослим, психологи проєкту проводять навчання – тренінги для психологів та волонтерів.
Так, 8-9 листопада планується велика всеукраїнська конференція, де члени проєкту розповідатимуть про роботу з онкохворими дітьми, з військовими тощо. У січні планується вже шостий навчальний семінар для психологів - цього разу через символ динозавра. Як каже Віта Москаленко, раніше вони працювали з образом собаки - це про прив'язаність, порушену війною, або з символом черепахи - про здорову агресію та захист себе.
Велика спільнота Toy Therapy Room на одній із конференцій. Фото надано Вітою Москаленко
